Приємного вечорочка.

  • 06.11.14, 20:20
Пісні, що створені після початку війни з рашою:


Кажете:"Не формат"?

  • 17.10.14, 02:57
«Буде нам з тобою що згадати...»
На головній сцені України Тарас Чубай iз гуртом Kozak System заспівали партизанських і козацьких пісень, написаних наче вчора в окопах Донбасу

Ольга ЖУК   

Тарас Чубай та гурт Kozak System. Усі сади цвітуть для слухачів, які йдуть до них на концерт.  (Фото  з мережі «Фейсбук».)

Ще 14 років тому український рок-співак, композитор та лідер гурту «Плач Єремії» Тарас Чубай випустив альбом «Наші партизани», куди ввійшло десять партизанських пісень, написаних, швидше за все, упівцями десь у галицьких чи карпатських лісах на початку ХХ століття. Відтоді на Західній Україні не було жодного меломана, який би при першій-ліпшій нагоді не співав чи то за чаркою, чи за кермом автомобіля «Лента за лентою», «Кедь ми пришла карта», «Гей Гу, Гей Га», «Повіяв вітер степовий», «Буде нам з тобою що згадати», а особливо «Там, під Львівським замком». Рокери пішли в «партизани»

Бувало, що Чубай з гітарою на Покрову або під час студентських протестів виходив у Львові на сцену і співав партизанські пісні у власній обробці. Але щоб відіграти повноцінну програму «Наші партизани» з гуртом «Плач Єремії» — такого за всю історію не було. Аж до 14 жовтня 2014 року. Насправді музиканти не знали, коли таке чудо станеться. Чубай ще два роки тому запросив до співпраці гурт Kozak System. Як тільки музиканти мали «вікно» у своєму щільному графіку, тоді збиралися на студії у Чубая і записували козацькі, наддніпрянські й західні народні пісні, покладені на сучасні ритми реггі і даб. Врешті проект «Пісні самонаведення» вийшов настільки різноманітним, наче його записували 10 гуртів, а не пару хлопців із Kozak System на пару з Тарасом Чубаєм.

Музикантам хотілося презентувати старі пісні в сучасній унікальній обробці якомога ширшій аудиторії. Так виникла ідея відіграти концерт із двох відділень — «Пісні самозбереження» у першому і «Наші партизани» у другому — на головній сцені країни в Палаці «Україна». Правда, з організацією виникли певні проблеми. Надто мало реклами було про концерт. Та й квитки за ціною від 200 до 800 гривень не всім бажаючим були доступні. За кілька днів до концерту хлопці попередили, що квитків залишилося хоч греблю гати і логічно було б скасувати виступ, але вони відіграють його, навіть якщо у залі сидітиме десять глядачів.

За кілька хвилин до концерту ситуація не дуже тішила. Велетенський зал пустів. Люди чомусь подумали, що українська музика, наче жінка, яка любить вухами. І забули про такий факт, що вона більше схожа на чоловіка, який сприймає любов через ситий шлунок. Не єдиними словами слід підтримувати музикантів, а гаманцями, ходячи на їхні концерти і купуючи альбоми. Тож в останню мить довелося імпровізувати. Під Палацом «Україна» зібралися десятки студентів і пенсіонерів, які кохаються в піснях Чубая, але не мають фінансової можливості придбати квиток. Щоб не зганьбитися, організатори запустили всіх бажаючих із вулиці на концерт. І славно зробили! Це нагадало притчу з Біблії, коли багатій покликав на бенкет жебраків, а вони раділи кожній страві, дякували за кожну краплю уваги. Багатій отримав від них максимальну віддачу, якої б і сто років не дочекався від розбещеного товариства.

Приціл просто в серце і ліки проти «всьо пропало»

Тарас Чубай і лідер гурту Kozak System Іван Леньо винайшли цікаву назву — «Пісні самонаведення». Перед концертом довелося відкрити тлумачний словник. «Самонаведення — автоматичне наведення на ціль (літака, снаряда та ін.). Інфрачервоні системи самонаведення дають змогу вражати повітряні цілі на відстані понад 15 км». Послухавши козацькі, наддніпрянські і західноукраїнські народні пісні, покладені на мелодії реггі і даб, розумієш, куди цілилися музиканти. У молоді серця меломанів, яких мелодика народних пісень уже не вражає. Чубай розумів, що публіка зібралася різна. І багато хто у залі добре знає народні пісні і захоче їх підспівувати, тому відразу попередив: «Не пробуйте навіть підспівувати. Ми такі ритми зробили, що вас покрутить».

Наприкінці першого відділення «козаки» і Чубай запросили на сцену канадського скрипаля Василя Попадюка, аби з ним виконати «А вже сім літ буде...». Та замість Василя на сцену вийшов Олег Скрипка зі скрипкою і привітав усіх із новим державним святом — Днем захисника України.

До речі, Kozak System і Тарас Чубай не тільки підготували проект «Пісні самонаведення», а й видали однойменний альбом. Іван Леньо рекомендує, якщо хтось шукає ліки проти «всьо пропало», то хай шукає в «аптеках» України «Пісні самонаведення».

Після антракту господарем сцени залишився Чубай iз гуртом «Плач Єремії». Пісні з альбому «Наші партизани», а також облюблені меломанами «Вона», «Червона рута», «Я піду в далекі гори», кожен зi слухачів пережив особисто на певних етапах свого життя. Хтось згадував веселі застілля, хтось шалене кохання, хтось приплив любові до Батьківщини. Весь зал співав їх одна за одною, відчуваючи ті емоції, які вкладали у слова і мелодію протягом багатьох років. І здається, вперше настільки глибоко зрозуміли зміст пісні «Там, під Львівським замком». «Hе плач, стара мати — син героєм став! Він за Україну голову поклав», — ці рядки з минулого століття наче вчора написані хлопцями, які захищають країну на Донбасі.

І вкотре мурашки по шкірі і сльози по щоках — від «Пливе кача...». Всі слухали її стоячи. «Герої не вмирають» — тихо, наче молитву, тричі прошепотів зал.

Кожна з партизанських пісень, записана Чубаєм 14 років тому, сьогодні стає ще значимішою, теплішою, важливішою та актуальнішою. Тарас згадав на сцені історію, як його тато — Грицько Чубай — ходив на концерти до свого друга Віктора Морозова. І після кожної пісні з залу кричав: «Халтура!» Повертаючись додому і досі відчуваючи на вустах смак насолоди від «Наших партизанів» і «Пісень самонаведення», так і хотілося кричати: «Хлопці! Це була грандіозна халтура!»


Хочешь жить - умей смеяться!

  • 17.10.14, 02:34

УЛЫБКА - ЭТО РУКОПОЖАТИЕ ДУШИ

https://www.youtube.com/watch?v=HPZ0HKZ6VrY#t=63
"Улыбайтесь, дамы и господа, улыбайтеь!"

Трохи позитиву.

  • 02.10.14, 10:30
«Шукайте рай у собі»
Виповнюється 100 років від дня народження легендарного норвезького мандрівника Тура Хейєрдала

Олег КРУК   Юлія КОСИНСЬКА   

Тур Хейєрдал завжди опирався на власні знання, віру й оптимізм.
Знахідки, що перевернули життя

Історія, як відомо, не любить умовного способу. Однак важко уявити, як багато втратив би наш світ, якби 6 жовтня 1914 року в норвезькому містечку Ларвіку, в родині пивовара Хейєрдала не народився хлопчик Тур. І якби його мати, вольова жінка й переконана дарвіністка, не вирішила повністю присвятити себе вихованню улюбленого сина. Пані Алісон дбала, щоб хлопчик ріс здоровим і цілеспрямованим і врешті став справжнім чоловіком. На відміну від пані Алісон, батько Хейєрдала був людиною менш рішучою, всі знали його як лагідного і добропорядного християнина. Він навчав сина молитв, із чим його дружина ніяк не могла змиритися. «Мене виховували мати атеїстка і батько — нормальний християнин, — скаже пізніше Тур Хейєрдал. — І те, й інше давало мені багато матеріалу для роздумів».

... Усе почалося з розчарування. У якийсь момент романтичний юнак із Ларвіка збагнув, що сучасна цивілізація не має перспектив. Порятунок лише в повному поверненні до природи, вирішив юний Тур і почав плекати мрію про «рай» на далекому острові в океані, без людей, які ускладнюють світ безперервним прагненням до прогресу. Через кілька років він за фінансової підтримки батька все-таки здійснює свій задум. Та, провівши рік на Фату-Гіві (одному з Маркізьких островів, що в Тихому океані) в повному відриві від цивілізації, 23-річний студент-біолог університету Осло врешті усвідомлює: «Повернення до природи неможливе».

Новим розчаруванням, однак, таке відкриття не стало. Навпаки — знайдені на острові кам’яні статуї невідомого походження і легенди місцевих аборигенів про предків, які прийшли зі Сходу, повністю перевернули життя юного шукача раю. «Пам’ятаю, як приголомшив я батька й матір, як здивував друзів, коли, повернувшись до Норвегії, здав до зоологічного музею університету свою колекцію комах і риб із Фату-Гіви, — напише Тур у своїй книзі «Експедиція на «Кон-Тікі», що була перекладена на майже 70 мов світу. — Я вирішив облишити зоологію й узявся за дослідження життя первісних народів. Мене полонили нерозгадані таємниці Південного моря».

Проштудіювавши гори наукової літератури в бібліотеках Європи, молодий дослідник намагався знайти докази того, що в доколумбові часи з Американського континенту відбувалися плавання в Полінезію. Учений світ зустрів наукову роботу «юного максималіста», як і належить, — зневажливим мовчанням. Один із науковців, щоправда, уїдливо порадив: «А ви, молодий чоловіче, самі спробуйте на плоту перепливти Тихий океан!».

На «Кон-Тікі» до світової слави

Він не знав Тура! Той настільки вірив у свою теорію, що пішов на майже божевільний крок. Позичивши гроші, за історичними малюнками індіанців змайстрував пліт із бальсового дерева, назвавши його іменем бога древніх інків — Кон-Тікі. І разом iз друзями вирушив у плавання з перуанського порту Кальяо. Ніхто не сумнівався, що це добровільне самогубство. Уряд Перу, щоб убезпечити себе від можливих проблем, навіть узяв із членів екіпажу розписку, що це «безглуздя» вони роблять із власної волі.

Проте через 101 день п’ятеро норвежців і один швед висадилися на атол Рароріа в Полінезії... Світ був шокований. Тура з друзями зустрічали як героїв скрізь у світі, куди вони приїздили. Фільм, знятий за матеріалами експедиції, отримав «Оскар» — найпрестижнішу відзнаку в світі кіно.

І хоча консервативні науковці не квапилися змінювати своєї думки, вченого це хвилювало найменше. Він і далі продовжував шукати «свою правду» — на Галапагоських і Мальдівських островах, острові Пасхи, в Перу, Болівії, Єгипті та багатьох інших куточках світу. Обґрунтовуючи нові теорії і розгадуючи таємниці історії, мандрівник іще тричі вирушає підкорювати океани. Його експедиції на папірусних кораблях «Ра» і «Ра-ІІ», на очеретяному «Тігрісі» ставали світовими подіями, за якими захоплено спостерігали на всіх континентах.

Але саме експедицію на «Кон-Тікі» Тур Хейєрдал вважав найпам’ятнішою в своєму житті. «Без цієї подорожі я навряд чи став би моряком, — зізнався нам в інтерв’ю мандрівник. — Саме тоді я навчився любити океан і почуватися в ньому щасливим. Навіть на доісторичному плоту. Ця експедиція повністю змінила мою долю і наукову кар’єру...»

Маючи всесвітню славу, Тур у громадській діяльності виступав як активний захисник довкілля. Особливо болючим для нього було забруднення Світового океану. Наприкінці 1999 року, коли світ охопила лихоманка цифри «2000», учений отримав свій найвищий титул: за результатами газетного опитування, на батьківщині його визнали «Норвежцем ХХ століття».

Зустріч на Тенеріфе

Пригадується, як в етнографічному центрі «Піраміди Гюїмару» на острові Тенеріфе ми чекали на призначену зустріч. Розглядаючи експонати музею, раптом почули веселий голос: «Ви, певне, журналісти з України?». Ми оглянулися: тепло посміхаючись, нам назустріч ішов Тур Хейєрдал. Одягнений, як завжди, в свою улюблену сорочку кольору «сафарі», здавалося, він щойно повернувся зі своїх чергових мандрів загадковими світами. Було важко повірити, що людина, яку знають в усьому світі й мають за честь запросити на особисту аудієнцію президенти й королі, виявиться такою простою і щирою в спілкуванні... За своє життя він дав тисячі інтерв’ю, проте на всі наші запитання відповідав так, ніби говорив про це вперше. Ми розмовляли про перспективи сучасної цивілізації і філософську самобутність «примітивних» народів, про його нові книги і теорії, про щастя, жіночий ідеал і майбутнє. Мандрівник вважав, що людство чекають великі зміни, пов’язані з новітніми технологіями. «Безперечним фактом є те, що не існує бар’єрів, ми всі тепер у цьому світі поруч, — казав він. — 50 років тому єдиним засобом зв’язку був телефон, а зараз ми, не виходячи з кімнати, можемо дізнатися про події в будь-якій точці планети. Це — неймовірно. Ось тільки наслідки прогресу не завжди можна передбачити. Незабаром перед людством постане кілька дверей, які вестимуть і до добра, й до зла. Все залежатиме від нашого вибору...»

Він володів незвичайним даром — навіть про прикрощі і невдачі говорити легко і світло. Його манера розповіді — з гумором та іскорками в очах — засвідчила, що тільки людина величезного оптимізму могла робити такі неймовірні речі... «Які роки мого життя були для мене найбільш пам’ятними та щасливими? — замислився Тур. — Важко сказати, адже кожен наступний рік завжди цікавіший, ніж попередній. Не дивлюся назад, я йду вперед. Кожен рік приносить щось нове, дає матеріал для роботи, роздумів, нових ідей та знахідок».

Щаслива пристань

Хейєрдал абсолютно не поділяв нашого збентеження, що замість запланованої години ми «вкрали» у свого співрозмовника більше двох. Адже знали: його життя, навіть у тоді 85-річному віці, й далі було розписане «по годинах». Наукові конференції, зустрічі в різних частинах світу, нові експедиції і проекти.

Його будинок на Тенеріфе зовні не вирізнявся нічим особливим. У гірському Гюїмарі такі — на кожному кроці. Хіба що квіти — в саду Хейєрдала їх було дуже багато. Відразу пригадався його дитячий малюнок і мрії маленького Тура про сонячний острів. Можливо, це і є рай, якого Хейєрдал не зміг знайти колись на Фату-Гіві? У відповідь — посмішка, яку неможливо забути... «Рай потрібно шукати в собі, — сказати так міг тільки він — Хейєрдал. — Розумієте, не можна купити квиток і поїхати до раю. Це було б дуже просто і занадто дешево...»

Він був справді щасливою людиною. Не тільки тому, що мав улюблену справу, якій присвятив життя. Поруч із ним завжди були люди, котрі по-справжньому його любили і розуміли. Перша дружина Лів, разом із якою вони намагалися знайти рай на Фату-Гіві, виростили двох чудових синів і зуміли залишитися друзями навіть після розлучення. Івонна, яка подарувала Хейєрдалу трьох чарівних доньок, вірила в свого чоловіка і підтримувала його, коли весь науковий світ «згуртувався» проти «авантюриста Хейєрдала». Із Жаклін вони познайомилися на пірамідах Гюїмару, які Хейєрдал відкрив і взяв під свою опіку . «Жаклін — прекрасна, як сама природа. Завжди поруч, допомагає мені в усіх справах, з нею легко і затишно, — говорив Тур. — Не зустріти цю жінку було б великою невдачею... Доля послала мені її як подарунок — таку сонячну, та ще й на цьому острові». Останні десять років Тур прожив на острові Тенеріфе.

У Тура Хейєрдала були мрії і великий запас душевних сил, щоб здійснювати їх. Власне, все життя цієї непересічної людини — втілена мрія про те, як пізнавати загадки нашого стародавнього і, як не прикро, недосконалого світу. Пізнавати, зазвичай усупереч усталеному скептицизму наукового світу, опираючись лише на власну віру, знання й оптимізм.

ДО РЕЧІ

2012 року в світовий прокат вийшов фільм «Кон-Тікі», присвячений неймовірній експедиції через Тихий океан. А нещодавно в українському видавництві «Мандри» побачила світ біографічна книга «Феєрія пригод Тура Хейєрдала», в якій зібрано найцікавіші епізоди з життя легендарного мандрівника.

І Таня стала вдовою.

  • 13.08.14, 00:08
Утікайте!
Перед штурмом Донецька і Луганська РНБО наполегливо радить мирним жителям залишити міста

Іван ЛЕОНОВ.   

Сили антитерору під Красним Лучем. (Фото  з сайта mil.gov.ua.)
За останній місяць Україна двічі стояла на порозі широкомасштабної війни з Росією. Перше вторгнення російських військ, за даними СБУ, планувалося 18 липня, через день після того як російські диверсанти мали збити з комплексу «Бук» пасажирський літак «Аерофлоту» за маршрутом Москва — Ларнака, стверджує голова СБУ Валентин Наливайченко. Збити літак планували таким чином, щоб він упав на територію, контрольовану силами АТО. Це дало б РФ виправдання для вторгнення в Україну. Мовляв, загинули російські громадяни! За словами чільника СБУ, російський екіпаж доправив «Бук» не в те місце, через те, що чужаки погано орієнтувалися, тож саме через цю помилку було збито малайзiйський «Боїнг», який летів тим же коридором. Докази планування Росією теракту з літаком (супутникові знімки, свідчення очевидців тощо) СБУ вже передала міжнародним експертам. «Гуманітарне» вторгнення

Друге вторгнення мало відбутися кілька днів тому: в ніч iз 8 на 9 серпня. Цинічність цієї дати очевидна — саме в ці дні шість років тому РФ вторглася у Грузію. У випадку ж з Україною Кремль планував вночі ввести колону «миротворців» на Донбас. Про намір спровокувати українських вояків на вогонь по колоні росіян минулої п’ятниці повідомив заступник глави адміністрації Президента Валерій Чалий.

«У бік українського кордону рухався величезний конвой, який супроводжувався військовими і технікою РФ, начебто за погодженням із комітетом «Червоного хреста». Мала ввійти гуманітарна колона з миротворцями, очевидно, щоб спровокувати повномасштабний конфлікт, — розповів чиновник. — У самому ж «Червоному хресті» спростували заяви Росії, що це було узгоджено з комітетом. Президент Порошенко провів екстрену нараду iз силовиками і спілкувався зі світовими лідерами. Наразі небезпека провокації усунута...».

Відтак, Україна наполягає, що готова прийняти гуманітарну допомогу, яка надходить згідно з міжнародними правилами. Про те, що така місія має бути міжнародною, яка без жодного військового супроводу надійде винятково через пункти пропуску на кордоні, наголосив у розмові з канцлером Німеччини Ангелою Меркель Президент України Петро Порошенко. Фрау Меркель додала, що «будь-яке вторгнення, навіть якщо воно називається гуманітарним, є вторгненням, і це червона лінія, яку жодна держава не може перетинати». Цієї ж позиції дотримується й уряд США.

Зі Сталінграда не тікали

Оскільки терористи не отримали очікуваної підтримки від сконцентрованих на кордоні російських військ, українська армія продовжили наступ на їхні позиції, а в лавах бойовиків та терористів наростає паніка.

Станом на суботу сили антитерору завдали низку добре скоординованих ударів і повністю звільнили від російських найманців три населенi пункти: Круглик та Міусинськ на Луганщині (тим самим перерізавши бойовикам останню дорогу постачання між Сніжним і Красним Лучем) та Пантелеймонівку на Донеччині (перерізавши сполучення між Макіївкою і Горлівкою). Того ж дня ЗСУ частково взяли під контроль місто Мар’їнку поблизу Донецька. У свою чергу терористи почали облаштовувати «фортецю» у Стаханові на території заводу феросплавів.

У суботу сили АТО почали запеклі бої за Красний Луч. Уже у неділю значна частина міста була під їхнім контролем. Тоді як один iз лідерів ДНР, російський диверсант Ігор Гіркін, звинуватив у цій поразці керівництво ЛНР та російських козаків, які «традиційно втекли», лишився тільки невеличкий загін бойовиків. Речник РНБО Андрій Лисенко каже, що звільнення Красного Луча має велике значення, оскільки повністю заблокує допомогу бойовикам.

Новообраний самозваний «прем’єр-міністр» ДНР Олександр Захарченко (його попередник, російський політтехнолог Олександр Бородай днями самоусунувся і став радником «прем’єра») додає, що тепер Донецьк повністю оточений силами АТО. Терорист порівнює Донецьк зі Сталінградом й обіцяє «боронити його до останнього будинку». При цьому, побоюючись українських спецпризначенців, бойовики почали завалювати каналізаційні люки Донецька мішками з піском. Щоб українські вояки не проникли в центр міста завдяки підземним комунікаціям.

Проте браваду самозванця не поділяють бойовики, які масово почали тікати з Донецька та Луганська. Багато з них здають інформацію про своїх поплічників силам АТО. «Вони шукають шляхи зв’язку з нашим штабом і зрадою пробують купити собі шанс на життя цінною інформацією», — розповідають у прес-центрі АТО. І додають, що за вихідні кільце навколо Донецька звузилося, у ході наступу було знищено велику кількість техніки та живої сили терористів.

За даними української розвідки, «Стрілок» погрожує «східній державі», що якщо найближчим часом не отримає від неї допомогу, то відступить iз Донецька до Антрацита, а потім узагалі втече з України. За неофіційними даними, у розпачі «Стрілок» почав заглядати до чарки. Тим більше що, за даними штабу АТО, «керівництво сусідньої держави дало вказівки спецпідрозділам ФСБ про знищення керівників ЛНР та ДНР». Отже у терористів є лише один вихід, аби врятувати своє життя — здатись та постати перед судом за свої злочини.

Щодо мирних мешканців Луганська і Донецька, то РНБО наполегливо радить їм тікати з обласних центрів через організовані владою гуманітарні коридори. Причина: українські вояки готувалися до штурмів і остаточного знищення терористів.

ГІРКОТА ВТРАТ

Від початку проведення антитерористичної операції на сході України загинули 568 українських військових, понад 2 тис. поранено, повідомив речник Інформаційного центру РНБО Андрій Лисенко. За його словами, за попередню добу загинули 6 військових, ще 24 отримали поранення.

Серед загиблих враховано і бійців добровольчих загонів. Так, у неділю під час військової операції у районі міста Іловайськ загинули чотири бійці батальйону «Донбас» та «Азов». Зокрема, у цьому бою від кулі снайпера загинув боєць «Азова» Микола Березовий, чоловік відомої журналістки Тетяни Чорновол, який намагався врятувати побратима Андрія Дрьоміна на прізвисько «Світляк».

Президент Петро Порошенко посмертно нагородив Миколу Березового орденом «За мужність» III ступеня. Згідно з указом, бійця нагороджено «за особливу мужність, героїзм і самопожертву, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності Української держави».

Не зачистив Майдан ворог, зачистили свої.

  • 07.08.14, 23:50
Тільки спортсмену під силу
Український дім почистили від майданівців і призначили нового директора — інструктора східних єдиноборств

Ольга ЖУК   


Ще на початку літа агресивні жителі Майдану сиділи при вході в Український дім, підозріло дивилися на Європейську площу, у бік Кабміну, і не пропускали жодної живої душі всередину, окрім своїх, із перепустками, які видавали кожні чотири дні. Через неадекватність поведінки майданівців про Український дім усі забули. Там уже давно не було вільної бібліотеки Майдану, Мистецької сотні й узагалі культурно-революційного життя, яке вирувало у стінах Укрдому взимку та навесні. На днях вперше за літо Державне підприємство Національний центр ділового та культурного співробітництва «Український дім»відкрило свої двері для звичайних відвідувачів. Тепер замість вартових при вході сидять двоє охоронців, усміхаються і запрошують оглянути виставку на першому поверсі у центральному залі. Там до кінця тижня проходить виставка експонатів Майдану «Стихія АРТ і ФАКТІВ». В експозиції близько 70 розписаних касок, щити та художні інсталяції. «Стихія АРТ і ФАКТІВ» як пам’ятники Небесній сотні

Організатори виставки представили каски, які захищали українців на Майдані. Деякі з них мають сліди від гумових куль, кийків або обгоріли у Будинку профспілок. Є й суто декоративні. Змайстровані з вовни, прикрашені позолоченими вінками. На більшості будівельних касок помаранчевого кольору студенти Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури намалювали квіти, візерунки, янголів, архангела Михаїла, козаків, оздобили їх трипільськими символами, петриківським розписом, графікою. Усе так, як було в «гарячі дні» Майдану, коли виник цей різновид арту і каски розмальовували цілодобово.

Виставку підготували громадська організація «Артіль Майдан» та благодійний фонд Українського дому. Організатори мають на меті найближчим часом повезти її в Польщу та Німеччину. «Хочемо розповісти про Україну, про боротьбу з путінським режимом. Хочемо пояснити, за що гинуть наші хлопці, аби європейці підтримали нас», — пояснив один з організаторів, координатор Центру української духовності та культури «Джерело» Максим Потапчук. За його словами, каски-обереги повернуться в Український дім iз 22 по 30 серпня. Саме тоді у стінах нещодавно революційного притулку проходитимуть заходи до Дня Незалежності. «Про те, як відбуватиметься святкування, вам може більше розповісти директор Українського дому Юрій Іванович Стельмащук», — радять звернутися до керівництва охоронці будівлі.

І тут призначення директора стало новиною №1, відсунувши на задній план виставку, де кожна каска — пам’ятник хлопцям Небесної сотні.

У нового директора «можна відразу закохатися»

Юрія Івановича зустріли на робочому місці далеко за шосту вечора. Молодий чоловік спортивної статури вже збирався додому. Але ми не могли дозволити собі проігнорувати знайомство з «милим» директором, у якого «можна відразу закохатися», і затримали його в позаробочий час.

Стельмащук розповів, що вже три тижні обіймає посаду директора. Провів у свій гарненький кабінет із запахом свіжого ремонту. Це єдине приміщення в Укрдомі, в яке приємно зайти. Все решта у жахливому стані, особливо вбиральні. До речі, головні двері, які наприкінці січня вибили майданівці, виганяючи звідти ВВшників, зараз закриваються на просту колодку. Інші двері обстріляні, стіни брудні. Пан Юрій хвалиться вмінням домовлятися. Каже, що першим ділом почав вести переговори з «адекватними» активістами, які облаштували собі кімнати відпочинку на чотирьох поверхах Укрдому. Переконав їх, що Український дім має підкреслювати серйозний статус держави.

«Я дисциплінував їх до того, щоб вони виконали свої обіцянки. Я їм довів, що в Українському домі має бути представлення української державності. Коли війна, нам бардак не потрібний. Маємо показати всім, що ми дисципліновані, культурні. Звичайно були різні люди. Мали конфлікти. Потрібно було працювати у жорсткому полі. Тоді пряма атака, хочеш не хочеш, забирайся. Я ж спортсмен, голова Міжнародної федерації елітних боїв в Україні», — розповідає «УМ» Юрій Стельмащук.

Голова Федерації елітних боїв — культурна людина

Цікавлюся, як потрапив на посаду директора культурного закладу, яку має освіту? «Я — культурна людина. Розповісти трошки про себе? Це секрет, — кокетує директор. — У мене вища освіта. Випускник Львівського університету фізичної культури і спорту. Дипломований спеціаліст iз фізичної культури, професійного, олімпійського та любительського спорту. Майстер спорту в минулому. Був громадським активістом. Родом із гірського села Отинія Коломийського району на Івано-Франківщині. Шість років у Києві. Мене призначило на посаду директора Українського дому Державне управління справами. Там дружу з усіма. Ми — одна команда. Робимо одну справу — працюємо над укріпленням держави у законному полі, на духовному, економічному рівнях, на міжнародній спільноті. Йдемо в Європу, де нас поважають і не обманюють».

У планах Юрія Івановича — повернути старих партнерів Українського дому. Нещодавно мав зустріч із кардіологами, говорили про виставку. 25 серпня відбудуться «Дні США в Україні», далі свою культуру представить Литва. Директор розіслав листи в усі посольства і чекає на співпрацю. Так що матимемо Дні Європи в Україні цілий рік.

За його словами, зараз перед ним стоїть завдання розпочати ремонт. Потрібно 200 тисяч гривень для старту, «щоб відновити систему охолодження, відремонтувати туалети й обстріляні двері та вікна». Потім по ходу можна робити капітальний ремонт. «ДУС нас любить. Незважаючи, що в бюджеті дірище, держава нам буде допомагати. Сьогодні створюємо комісію, будемо обговорювати питання, що і за скільки потрібно ремонтувати. Туди входитимуть представники ДУС і спеціалісти», — каже пан Юрій.

На другому місці — вибити борги. За його словами, у 2011 році було створено ряд громадських організацій, які орендували приміщення. Вносили завдаток, але повністю не розраховувалися. Директор припускає, що таким чином створювалася система відмивання грошей. «Якби вони з нами розрахувалися, бюджет Українського дому поповнився б на мільйони три», — підрахував Стельмащук.

Час розплати

На сьогодні з новим директором уже розрахувалася книжкова виставка, яку щороку в Українському домі проводить Державний комітет телебачення і радіомовлення України. Повернули 200 тисяч боргу. Якраз потрібна сума для стартового ремонту.

«Буквально вчора до мене приходили працівники музею історії Києва, які орендують у нас четвертий і п’ятий поверхи. Всі їхні експонати досі у нас. Мають заборгованість за енергопостачання. Обіцяли розрахуватися, як тільки їм iз казначейства перерахують гроші. Вони нам не заважають. Почекаємо», — пояснив директор.

Чи будуть в Українському домі проводити акції, виставки, вистави, концерти, як це було під час Майдану? Пан Юрій відповідає: підприємство мусить заробляти. «Якщо вдень працює вентиляція, це коштує нам 600 гривень за годину. Робити безкоштовні акції часто не можемо. Ми підтримуємо дух Майдану, проводячи виставки, такі, як сьогоднішня «Стихія АРТ і ФАКТІВ», — висловлює свою позицію чоловік.

Стельмащук каже, що має талант підбирати команду, відразу бачить, хто чим дихає. Але тут його знання не пригодилися. «Я прийшов до готової команди, яка працювала з попереднім директором. Запропонував правила, вони погодилися на мої принципи. Працюємо у злагоді. Стараюся, щоб усім було комфортно», — додає Юрій Іванович.

Про попередника в Українському домі сьогодні ніхто не згадує. У травні 2010 року керівником була Оксана Гриценко. Вона зайняла крісло Наталі Заболотної, яку перевели в «Мистецький арсенал». Пані Оксана за роки свого керівництва відзначилася тим, що у листопаді 2013-го забороняла Євромайдану виступатизі сходів будівлі, а також не дозволяла співробітникам Музею Києва забрати взимку медикаменти та теплі речі з нижніх поверхів Українського дому для передачі в медпункти, оскільки «все, що знаходиться на її території, відтепер належить їй».

Зі слів Юрія Стельмащука випливає: він має задум повернути партнерів, які працювали за часів Оксани Гриценко. Як відомо, вона, крім промислових виставок-ярмарок і акцій посольств, більше ні на що не спромоглася. На цьому її українська культура в Українському домі завершилася.

«УМ» пообіцяла новопризначеному директору стежити за його діяльністю, щоб не повторилася ситуація з Гриценко, тільки під соусом «підкреслюємо серйозний статус держави». Ну і, звичайно, порадила йому звернути увагу на культуру, а не на банальне заробляння грошей. Дивлячись у щирі очі Юрія Стельмащука, ми побажали йому успіхів на нелегкій ниві. Віриться, що й справді спортсмен зможе навести лад у культурі дому. Якщо не діалогом, то «прямою атакою».

НАПЕРЕДОДНІ

День Незалежності з боями

24 серпня Український дім проведе грандіозне святкування. Директор планує провести чергову презентацію альманаху «Майдан. (Р)Еволюція духу» Антіна Мухарського. «Головне, щоб він не співав. Ми попрацюємо над цим», — сміється пан Юрій. Також показуватимуть фільми про Майдан, проходитиме виставка розмальованих касок та інших артефактів iз Майдану.

Родзинкою будуть елітні бої на подвір’ї Українського дому. «Проведемо Міжнародний чемпіонат з елітних боїв. Це будуть показові виступи прикордонників, афганців і, можливо, Національної гвардії. Бійці виступатимуть не в спортивних трусах, як прийнято, а у військових штанах. Організуємо турнір для підтримки бойового духу. Покажемо, що вміємо бути миротворцями, добрими, терплячими, але вміємо і воювати», — проанонсував Юрій Стельмащук.

До 160-річчя Марії Заньковецької.

  • 07.08.14, 00:42
Заручена зі сценою
«УМ» побувала на 160-річчі Марії Заньковецької в її київській квартирі і дізналася, що Чехов називав її «хохлацькою королевою», а Чайковський — «безсмертною»

Ольга ЖУК   

Марія Заньковецька дворянка без паспорта.
Вона не була еталоном краси, але мала щось таке, від чого чоловіки божеволіли, а глядачі закохувалися в її гру раз і на все життя. Маленька, тендітна, з осиною талією, з глибоко посадженими очима, кирпатим носом. Таких у театр тоді не брали. Та харизма Марії Заньковецької зашкалювала. Тож їй було все під силу. Крім одного, чого вона найбільше прагнула — безхмарно прожити аж до глибокої старості з коханим Миколою Садовським. Та якби не він, цей вусатий чолов’яга з чудовим голосом, не було б в Україні славетної зірки театру Марії Заньковецької, якій пророкували світову славу, не стала б вона першою народною артисткою радянської України. Не пробудила б вона силою свого таланту інтерес до українського в усій Російській імперії. Не було б сьогодні премії імені Заньковецької, якою щороку нагороджують найкращих актрис. А була б звичайна собі домогосподарка з дворянського роду, вірна дружина, можливо, матір, освічена жінка, про знання та таланти якої б ніхто не довідався, крім прислуги. Призначення жінки, від якого відмовилася Марія

У центральній частині Києва, у сквері на Червоноармійській, неподалік від станції метро «Палац «Україна» стоїть одинокий будинок, в якому в пенсійному віці й до останніх своїх днів мешкала Марія Заньковецька. Раніше це була окраїна столиці. Коли приїжджали гості до Марії, скаржилися, що дуже довго до неї добиратися. Цей будиночок побудував свого часу племінник, син рідної сестри Лідії, який, сучасною мовою, був успішним бізнесменом, — ЮрійКарнаухов. Саме він запросив самотню акторку до себе додому віку доживати.

Сьогодні музей складається з двох частин. Одна — біографічна, розповідає про її творчість. Друга частина — меморіальна, а саме квартира №4, де Марія з сестрою Лідією та племінниками мешкала останні 17 років життя. В цьому будинку в 1960 році заснували музей. Він проіснував 20 років, а коли мали проходити Літні Олімпійські ігри1980-го року, будинок знесли. Архітектор вирішив, що він не вписувався в дизайн скверика. Експонати передали в музей кіномистецтва, що розміщений на території Лаври. І лише через 10 років за ініціативи того ж музею та учнів Марії Заньковецької вдалося відбудувати будинок на тому самому місці. Сьогодні він максимально наближений до того, як було, і зовнішньо, і внутрішньо. За свідченнями очевидців, навіть меблі розставили так, як було за життя Марії. Особливо гарнітур, який дідусь, будучи військовим, привіз з франко-пруської війни і подарував улюбленій онуці.

Маня, так називали майбутню актрису в дитинстві, народилася 4 серпня в селі Заньки, що на Чернігівщині, неподалік від Ніжина у дворянській родині Костянтина Адасовського. Її батько був суддею у Заньках. Мав творчу натуру. Співав соковитим баритоном у церковному хорі, вдома грав на скрипці, організовував вечорниці, розігрував iз членами сім’ї вистави. Тож не дивно, що театральні задатки в Заньковецької проявилися рано. Крім музики, вона займалася пантомімою, танцями, грою в драмгуртку. Марія була сьомою дитиною. Перед нею народилася сестричка, яку теж назвали Марією. Вона прожила всього півроку. Та й матір звали Марією. Це було досить нетипово, щоб дитину називали іменем померлої старшої сестрички. Але батькам нікуди було діватися. Марія сама принесла собі ім’я, народившись у день святої Марії Магдалини.

У віці семи років Марія вперше проявила себе як геніальна актриса. Вона вдала з себе померлу. Лягла на лаву, затримала надовго дихання, через що страшенно налякала батьків. Та замість оплесків отримала доброго прочухана.

До 16 років Марія займалася з домашніми вчителями, згодом дівчину відправили у приватний пансіонат у Чернігів, де викладав Михайло Вербицький, авторГімну України«Ще не вмерла України». Саме він відкрив для Марії не лише російських письменників, а й українських. Там вона знайомиться з творчістю Гоголя, Некрасова, Пушкіна, Котляревського. Вербицький дає їй почитати «Кобзаря», одним з 50 примірників, які було надруковано за життя Шевченка, 1860 року,коштами мецената Платона Симиренка. Цей «Кобзар» так і залишився у Марії. З цього часу вона дуже переймалася долею жінок Шевченка, пізніше гарно зіграла ролі кобзарських персонажів. Її називали співачкою «Кобзаря» на сцені.

Одного разу вона вкотре грала у домашній виставі. Її брат прийшов із приятелем офіцером Олексієм Хлистовим. Марія так сподобалася перспективному військовому, що той відразу посватався. Отримав згоду, та не так від 18-річної Марії, як від її батьків. Маючи 21 рік, Марія стає Хлистовою. Олексій не поділяв поглядів молодої дружини щодо захоплення театром. Він був переконаний, що «призначення жінки бути доброю дружиною і господинею». Батько теж не дозволяв Марії здобути вищу освіту у консерваторії, мовляв, «не личить тобі блазнювати та штукатурити». Марію це дуже засмучувало. На фото, зробленому півроку після шлюбу, видно, які в неї були заплакані очі. Та й Олексія вона не любила. А він, у свою чергу, наполегливо виконував подружні обов’язки. Дуже хотів мати дітей. І це її просто вбивало. Виконуючи призначення жінки, вона витримала всього три роки.

Як Адасовська-Хлистова стала Заньковецькою і втекла від чоловіка

Олексія по службі відправляли у різні куточки світу. Марія всюди їздила за ним. Будучи у молдовському місті Бендери, дружина офіцера забавлялася домашніми концертами. Після служби всі військові збиралися разом, грали на піаніно, співали. Якось до них зайшов офіцер Микола Тобілевич, якого тільки-но нагородили орденом. Він почав співати, Марія йому підспівувати. Так у пісні народилася пристрасть.

До речі, в Бендерах військові ставили виставу «Наталка Полтавка» самі для себе. Так розподілили ролі, що Марія була Наталкою, роль ненависного Возного зіграв її чоловік, а коханого Петра — Тобілевич, який згодом узяв псевдо Садовський. Ця вистава стала роковою в їхньому житті. Марія з Олексієм переїжджають iз Бендер у Фінляндію. Звідти упродовж двох років вона листується з Миколою, який на той час покинув службу і разом із Кропивницьким узявся збирати трупу.

Садовський запросив приєднатися до них і Марію, пам’ятаючи її гру в Бендерах. Та відповіла, що приїде в Україну, а про ціну домовляться на місці. Марія тікає від чоловіка. Не розлучається. Адже церква не давала розлучення. Синод забороняв удруге виходити заміж. Без паспорта. Жінка тоді могла бути прописана тільки у паспорті батька, а згодом чоловіка. Під час гастролей Марію переховували або відкуповували. На біду, ще й батько від неї відрікається. І заявляє, щоб вона ні в якому разі не вийшла на сцену під дівочим прізвищем. Так Марія вимушено бере творчий псевдонім Заньковецька, від назви села, в якому народилася.

Розуміючи, що роки не красять жінку і що Садовський від неї значно молодший, вона каже, що народилася 1860 року, таким чином віднімаючи собі шість років. На її могилі на Байковому кладовищі та й в багатьох підручниках написано саме цю «омолоджуючу» дату.

Кокетка, примадонна, матір і покинута циганка Аза

Довгий час театр Кропивницького існував на колесах. У Марії не було гримувального столика. Актриса жила на коробках. Драматург і режисер не довіряв їй головних ролей. Садовський переконував Кропивницького довіритися Марії, дати їй спершу роль Наталки Полтавки, потім головну жіночу роль у «Назарі Стодолі». Аж тоді Кропивницький змінив свою думку. Він підійшов до Марії на репетиції, зняв зі своєї руки перстень із дорогоцінним каменем і сказав: «Заручаю тебе зі сценою, тепер у мене є для кого писати п’єси».

Так Марія стала примадонною театру Кропивницького. В Україні вони грали україномовний репертуар, а для Росії мусили робити російськомовний. На той час діяв Емський указ, українська мова була повністю заборонена. Та театрали примудрялися перехитрити систему. Багато в чому допомагав брат Марії — Євтихій, який був військовим, дослужився до чинного генерала.

Коли трупа давала соціально-драматичні вистави у Петербурзі, звиклому до легеньких водевілів, квитки без реклами розкуповували за тиждень. На вистави приходив сам імператор Олександр ІІІ із родичами. Якось він захотів поговорити з Марією. Її попередили, щоб вона у присутності імператора не сміла без потреби відкривати рота і говорила тільки тоді, коли її про щось запитають. Марію це дуже обурило, що було ставлення до неї як до другого сорту, малоросів. Коли імператор запитав її про щось, вона потупилася і ні пари з вуст. І це був пік нахабства. Садовський ледве викрутився. Сказав імператору, що Марія дуже стомлена, не має сили говорити.

Марія шалено кохала Садовського. Але своє кокетство не могла приховати. З тим же Чеховим у неї було не просте спілкування. Після знайомства у Петербурзі вони поїхали кататися містом і провели разом час до четвертої ранку. Потім Чехов писав знайомому, що Заньковецька веселунка, і назвав її «хохлацькою королевою».

Із Петром Чайковським у неї була суперечка, хто з них талановитіший. Композитор, щоб поставити жирну крапку, надіслав їй срібного вінка з написом: «Безсмертній від смертного».

Заньковецька із Садовським прожила під одним дахом всього п’ять щасливих років. Повернувшись із гастролей по Росії та Кавказу, вони заробили гроші й купили будинок під Києвом. Марії пропонували залишитися в кращих театрах імперії, та вона відмовлялася. Говорила, що хоче грати лише українською. Невідомо насправді, чи вона так щиро вболівала за мову, чи не хотіла працювати без Садовського, який бачив своє життя тільки в Києві.

У Миколи від позашлюбної жінки був син. Поки батько гастролював, він жив в інтернаті. Марія забрала його в будинок, виховувала як рідного. Він називав її мамою. У 10 років хлопчик помер від запалення легень. Після цього Марія більше не могла терпіти постійні зради коханого. Дізнавшись про черговий роман Садовського, за одну ніч вона посивіла та у віці 48 років покинула чоловіка.

Марія Заньковецька всього на рік пережила Миколу Садовського. Коли по дорозі йшла похоронна процесія, Марія підійшла до вікна: «Прощай, мій єдиний коханий, але такий зрадливий».

На одному з портретів невідомий художник зобразив її в образі циганки Ази. За сюжетом, циганка, дізнавшись, що чоловік її зрадив, вбиває його і залишається сама з маленькою дитиною. Каже: «Там, де є Аза, іншої немає». Так само у своєму житті Марія «вбила» Миколу.

ГЕНІЙ ОБРАЗУ

У музеї є фотографія Марії Заньковецької в образі Ісуса Христа. Вона не грала цю роль. Лише для експерименту наклала грим. Але якби не було відомо, що це Марія, зроду б ніхто не побачив на цій фотографії загримовану жінку.

Відомо, що Марія вміла психологічно перевтілюватися. На її вистави в Петербурзі приходив фізіолог Павлов, щоб вивчати цей феномен. Він запросив художників з Європи, які малювали Марію в різних станах, де вона передає відтінки горя, печалі, відчаю, божевілля, розпачу. Ці зарисовки робилися для досліджень Зиґмунда Фрейда.

Усі ролі Марія переживала дуже особисто. Одного разу на її очах трамвай переїхав чоловікові ноги. Від такої картини у будь-якої людини був би шок. У неї стрес проявився у тому, що відняло ноги. Марію повезли додому. Протягом чотирьох діб актриса не могла піднятися з ліжка. Ось через такі моменти вона й стала першою народною артисткою України.