Літа мої молодії.

Де ж Ви заблудились?

Цієї ночі дорогії

Знов мені приснились.

 

Наче я лечу над степом

Легкий, як хмаринка.

Чую в серці своїм трепет

Й пісню материнську.

 

Все кругом знайоме, рідне,

Скрізь степи широкі,

Там он хатка моя біла,

А на ній лелека білобокий.

 

На порозі біля хати

У хустинці білій

Стоїть рідна моя мати

Зовсім посивіла.

 

І махає все рукою,

Наче кличе: «Сину!

Всі скучили за тобою,

Вертайсь в Україну.

 

А я сплю у хаті нині.

Чую хтось скрекоче –

То лелека на хатині,

Щось сказати хоче.

 

Може хоче розповісти,

Як колись в дитинстві,

Засипаючи я слухав

Пісні материнські:

 

Як колись вставав раненько,

Гнав корову пасти,

Як крутила мати вуха,

Що хтів груші красти.

 

Як ходили на левади

Пісень поспівати,

Як уміли під вербами

З любов’ю стрічатись».

 

Де ж тепер ви, мої роки,

Давні молодії? –

Десь спливли ви за пороги,

Лиш лишились мрії. 12.03.2011 р.

В небі чистім, в небі синім

Журавлі летять, курличуть.

Такі чисті й безневинні –

За собою мене кличуть.

 

Ой, журавлики, журавлики!

Почекайте рідні трішки.

Не пройшов ще по землі я,

Всі стежки свої й доріжки.

 

Ще життя мого мереживо,

Недошите, не доплетене,

Добрі справи не всі звершені,

Ще десь бродять переметами.

 

Ще вино в моїм бокалі,

Не допите, лиш пригублене,

Я ще мрію йти в світ далі,

По землі моїй улюбленій.

 

Ще слова любові щирі,

Залишились недоказані,

Ще можливо живуть люди

Мною десь, колись ображені.

 

Я не хочу буть не прощеним,

Я не хочу йти калюжами.

На любові чистій, справжній

Хочу бути я одружений.

 

Ой, журавлики, журавлики,

Не курличте ви так сумно

І не крайте моє серце,

Не тривожте мої думи.

По тернах днів судилося пройти,

По манівцях життєвої пригоди.

Зі мною скрізь прокрокувало Ти,

Моє життя, гартоване в негодах.

 

Десь там  границі недосяжний край,

А я тримаю слово у долоні,

Щоб донести туди, за небокрай,

Куди несуть крилаті мої коні.

 

І вже немає в долі вороття,

Вже стерта вісь мого старого воза.

На нім лежать скарби мого життя,

Час добіга, а там – сумна дорога.

 

Та все ж я йду до того небокраю

І рву вудила, аж кривавить «піна».

Я добіжу, я впевнений, я знаю:

Свою зорю знайду я неодмінно.

Де ж та істина?.. – не знаю,

Але щоб там не було,

Знаю сонечко палає,

Щоб дарувати всім тепло.

 

Вірю лише тому другу,

Що не пнеться в чужий двір,

Що по долі тягне плуга

Й не «ричить» на всіх як звір.

 

У житті всього багато,

Та життя завжди одне,

Якщо Бог тебе засватав

Долю ти – не обійдеш.

 

Не діли на двоє совість,

Завш самим-собою будь,

Бо життя несе, як повінь

І не буде легким путь.

 

Не дивись в чужі засіки,

Май завжди в житті своє,

Завжди вчись в малої пташки,

Як вона гніздечко в’є.

 

Все життя по соломинці,

У турботах і в поту

Із собою на одинці

Вибудовує мету.

 

Не надійсь на милість Божу,

Побори жадоби власть –

То на старість тобі може

Хліба кусень хтось подасть.

Поглянь Україно моя,

В свою історію очима,

Вдивляйсь у історичне Я –

Скільки ж усього за плечима.

 

Ще від трипільської пори,

За хліб посіяний тобою,

Повзли чужинці з-за «гори»,

Дзенькали шаблі у двобої.

 

І все за землю, все за хліб,

До нас повзли «ординців» хмари,

А ти себе не берегла,

В родинних потопала чварах.

 

А в нас же все своє було:

І хліб, і воля, і свобода,

Та оте прокляте: «моє»,

Як кістка в горлі для народу.

 

Поглянь Україно моя,

До чого ж нині ми дожились,

Куди ж веде нас колія?..,

Та ми ж такими – не родились.

 

Чому байдужі ми такі,

До тих, що нам чуже все сіє?

Все віддаємо за гроші

Й ждемо завжди собі «месію»

 

Все щось шукаєм по світах,

А своє поле заростає,

Мораль закута в кандалах.

Життя такого – не прощає.  

Жив поет один на світі,

В старій хаті, за ставком.

Десь далеко жили діти

І він жив, як під замком.

 

Жив самітньо, як билина

І ніхто його не знав,

Поки він одного літа

Слово дивне написав.

 

В його слові, наче в пісні.

Усе йшло десь з глибини:

І сумні, і добрі вісті,

Як трикутники з війни.

 

В слові тім штормило море,

Оживало все й цвіло

І те слово неповторне

Не розгаданим було.

 

В нім, в жнива, хліби косились,

Була коса в важкій руці.

Часом  і сльоза котилась,

По жіночій, по щоці.

 

А знайшли його зимою.

Лист останній на столі:

– Не сумуйте ви за мною,

 Я згорів на власнім тлі.

 

Людям в спадок, на прощання,

Майже мертва вже рука

Строчку вивела останню:

«Живіть довго. Всім «пока».

 

І пішов... від всіх... навічно,

Тихо, мирно, як заснув.

Завжди добрий, непомітний,

Як пір’їнку вітер здув.

Літа Орел в небі синім,

Гострим зором бачить,

Як Україна і понині

Від наруги плаче.

 

Ой, скажи нам Орле-Брате  –

Ти ж з неба все бачиш:

Чи нас воля жде у хаті,

Чи життя собаче?..

 

Нас політикою травлять,

Як сто років тому.

Знову нами «жиди» правлять,

У нашому домі.

 

Скрізь лайно чуже смердить –

Навіть сумно думать.

«Пейси» вщент заполонили

Нашу славну Умань.

 

Наших прізвищ по-накрали –

Оті кляті «пейси»

І в «офшори» все вивозять

Україну в кейсах.

 

Моня Шмондер – Притиковський,

Ізя – Юрій Шмойко,

Хаїм  став – Дімент Собачник –

Носить костюм тройку.

 

А місцеві яничари

Їм за гроша служать.

П’ють жидівські їхні чари,

З дияволом дружать.

 

Всякі Шмендзьори і Шмари

Кажуть: «Гірше-краще».

Все гризуться в диких чварах

Невідомо нащо?..

 

Певно жирний їм «шматок»

«Регійони» дали,

Що «вони» їм Україну

Усю оптом здали.

 

А ось Врущенко – мастак,

Теж оптом торгує.

Зрадив всіх, запросто так

І... Радіє всує.

 

 Все радіє сучий син –

Скоро буде з «ВАНКО»,

Буде воду лить на млин

Для «Insteblish» банку.

 

А недавно брате-орле,

Блиснув знак солодкий.

Всі чотири «Тамплієри»

Зібрались на сходку.

 

Все ділили: «Кому Схід,

Кому Захід буде» –

В них у душах був лиш лід,

Бо це дикі люди.

 

А усмішки в них: «Оскал»

Дикий, як звірячий

Й на Народ їм  наплювати,

Бо «вони» - не зрячі.

 

А Врущенко, як той юда.

Притулився з боку

І очами хитро блудить,

Чекає до строку:

 

«Як Базарова зіпхнуть,

Як до нищить Люлю,

Як «проффесору» підкинуть

В чай якусь пілюлю».

 

Скажи Орле. Ти ж все бачиш:

Що Україні «світить»,

Чи навіки нам зима,

Чи, хоч трохи, Літа?!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ще остання зоря засинала,

Рожевів золотий небокрай,

Мені мама щоранку шептали:

Прокидайся, синочку. Вставай.

 

Ще як вдосвіта півні співали,

Темну ніч поглинала діра,

Мені мама щоранку шептали:

Прокидайся. До школи пора.

 

На гачечку вже торба висіла,

Попрасовані чисті штанці,

На столі уже паром пашіли

Ще паруючі, теплі млинці.

 

У тумані місяць ще блудить,

Досипає ще сни дітвора,

А матуся вже знов мене будить:

Прокидайся. До війська пора.

 

То коли ж Ви спите, моя Мамо? –

Себе завжди на думці ловлю.

Чую відповідь завжди ту саму:

«Та я потім, я потім досплю».

 

Досипає. Десь там… В тишині.

Заслуживши одвічного раю,

Та все сниться і сниться мені,

Чи прокинувсь? –  мене не питає.

 

І від того я щиро сумую,

Досипає вже й моя дітвора

І щоранку я мамине чую:

Прокидайся синочку, пора.

 

Зима стрічалася з весною,

В старім, березовім гаю.

Ми вдвох були тоді з тобою,

Стояли тут, де я стою.

 

Навіть і згадувати болісно.

Яка ж була тоді весна?..

Нам усміхались перші проліски,

А ти була чогось сумна.

 

Стояла сонечком освітлена,

Неначе ангел прилетів.

Чого ж ти пізно мені стрітилась

На перехресті у житті?

 

Скільки кохання ще додалося б,

Скільки б ще днів святих було? –

Та я щасливий, що так сталося,

Що моє щастя розцвіло.

 

Спливли роки струмком весняним,

Вже про співались всі пісні,

Лиш не позбутись того стану,

Що був тоді, у тій весні.