Віктор Бойко ПОЛИНОВІ ЖНИВА
- 14.07.11, 19:05
О, Господи! Не дай нам знов повернутися в гірке повоєння. Не дай нам знов колись побачити, як запряжені у кінську шлею жінки, поряд сухоребрими коровами, надриваючи жили, тягали соціалістичного плуга, щоб годувати українським хлібом заражену бацилою комунізму післявоєнну Європу. Забери від нас всіх червоних, білих і синіх, які, як перед загибеллю розграбовують нашу пам’ять і наші багатства, нажиті потом і кров’ю української нації.
«Мамо, хліба! Мамо, хліба!
А серце рветься від жалю –
То сорок шості й сорок сьомі
Мені болять і я не сплю»
Автор
ГІРКИЙ ХЛІБ ПОВОЄННЯ
Земля, відпочивши за війну, кликала до праці. Селяни хоч і раділи весні, та в серцях носили смуток і гіркоту безвиході. Земля просить, щоб її зорали – нема чим; просить щоб засіяли – теж нема чим, а вона, рідненька, все просить і просить: «Ой людоньки, людоньки, пооріть мене, засійте мене, а коли хліб виросте, то зберіть урожай та розділіть усім порівно, як Бог велів. Десяту ж частину віддайте нужденним, щоб усім добре було». Тож як прийшла пора йти до поля, на колгоспному дворі зібрали селяни віче, щоб порадитись, як вижити в ці тяжкі післявоєнні часи.
І тут, як мухи на мед, на це просте селянське зібрання (не відомо тільки, як вони прознали) понаїхала ціла зграя всіляких районних представників: «Тут тобі і секретар райкому, і всілякі інструктори, і представники якогось «держкомзему», та ще й привезли з собою дебелого кадебешника в блискучій портупеї. Напевно, щоб налякати селян». Усі вони старанно били себе в груди, кидали шапками об землю, кричали про щасливе соціалістична майбутнє, про «вождів міжнародного пролетаріату» за яких ніхто й не чув і, звертаючись до селян, примусово-добровільно просили:
– «Шановні селяни! Радянська влада, комуністична партія і її керівництво, звертаються до вас із проханням про допомогу. Давайте вже якось гуртом засіємо цю землю, а як виросте урожай, то держава розрахується з вами сповна (як це з повна, селяни взнають трохи пізніше), а зараз ми вас всіх просимо: запрягайте корів, якщо в кого залишились, впрягайтесь самі і будемо відбудовувати наші рідні колгоспи». Наостанок «взяв» слово кадебешник і відомою всім мовою оголосив останню промову: «Таварищи селяне. Во избежание всяких эксцесов, предлагаем, у каво есть зерно, сносить всё в калхозный амбар и здавать под расписку председателю. «Мы…» патом… создадим комисию, каторая будет хадить па дварам и всё аписывать. Надеюсь, вы меня поняли правильно?!»
На этом сабраниє считается закрытым».
Після цього жорстко телепнув долонею по столу і пішов до своєї машини.
На ранок наступного дня селяни познайомилися з обіцяною комісією. Ще тільки-но почало розвиднятися, як по селу почулись крики жінок, плач дітей і прокльони чоловіків, яким пощастило живими повернулись додому з війни.
Селом, на чолі з інструктором райкому, моталась зграя міліціонерів, які забирали худобу і зганяли до колгоспного двору, а ще по селу їздили підводи, в які зсипали всяке зерно, що забирали в селян. Ті інструктори, як щурі, нишпорили по всіх шпаринках, винюхуючи, чи ще в кого не залишилась якась жменя зерна. Такого цинічного і жорстокого грабежу навіть німці в війну не дозволяли, а це ж, гей би своя влада?!
Воістину сказано: «Не бійся ворога, що стоїть перед тобою, а бійся того, що стоїть в тебе поза спиною».
*****
Дід Лавро, зі своїм сусідом Василем Антошевським стояли біля хвіртки й чекали приближення тої «червоно-петличної» процесії. Старий Лавро, похнюпившись, дивиться на процесію, що наближається і мовить:
– Ти дивись, знов колективізація насувається
– Та ні, – каже сусід. – То до нас знов тридцять третій рік їде. І – як в воду дивився, бо в підтвердження тому почулися крики біля двору Самійленків.
Дядько Петро – каліка-солдат, який повернувся з війни без ноги, обіпершись на милиці, стояв біля тину і проклинав «червонопетличників», які забирали їхню годувальницю й надію – стару, худющу корову, та все приказував: «То за що ж я воював, за що чотири роки годував вошей в окопах, за що без ноги залишився?..» І тут до нього підскочив той райкомівський інструктор і розрядився тирадою:
«Если ты сволачь… «твою мать», будешь бударажить население, то я не пасматрю что ты воєвал и вмиг атправлю куда следует». Потім так штовхнув Петра в груди, що той, разом з милицями, повалився через тин.
Так «найгуманніша радянська влада» розрахувалась з ним за кров, яку він проливав за неї на війні, а селяни, обурені грубістю того інструктора, кинулись, було, на захист Петра. Та один з міліціонерів бабахнув у небо з револьвера і селяни враз остудилися, бо з їхньої пам’яті ще не встиг вивітритись дух 33-х років і вони добре розуміли, чим все може закін-читись: «Як не Сибіром – то розстрілом». (До речі той райкомівський інструктор опікувався селом певно років з чотири. На жаль, стерлось із пам’яті його прізвище).
Після того, як «примусово-добровільно» в селян позабирали корів, влада приступила до вилучення зернових припасів. Вигрібали все, до зернинки, а взамін роздавали написані від руки розписки, завірені колгоспною печаткою, і селян змушували ставити на них свій підпис. Тож виходило, що колгоспники ніби давали ті розписки самі собі, а влада потім восени так і говорила: «Ваш колгосп – самі і «розхльобуйте».
І… розхльобували. Та так, що жили тріщали в жінок, коли вони, впряжені в кінську шлею, поряд з коровами тягали колгоспного плуга, обробляючи соціалістичну землю.
Та ще й безплатно. Бо в той «найгуманніший колгоспний час», звісно, грошима не платили, а просто бригадир у своєму записнику малював паличку, якою підтверджувався робочий день. Та ще й існував «закон про трудодні», який трактувався по-радянськи: відпрацював норму трудоднів, то ще можливо щось і отримаєш?.. А якщо ні, то чекає тебе три роки зони на будовах комунізму, а можливо, й сім років, бо закон той мав радянську складову. Селяни, як роботи працювали на полях і оглядаючись зі страху – співали:
«Слава Сталіну грузину, Краще буде хай війна,
Що він взув нас у резину. Чим «радянська сарана»,
Пекло Берії-жиду, Що зжирає все на світі
Що наслав на нас біду. І голодні ходять діти»
*****
Весна сорок п’ятого року, мов у нагороду за все пережите, нагородила селян доброю погодою, і земля, прогріта теплим весняним сонцем, виплеснулася буйною зеленню, гукаючи селян до поля. Та виникало велике запитання… Чим обробити те поле? Адже «тягла» на той час в колгоспі не було ніякого. Хіба що тільки ті корови, яких радянська влада відібрала в селян. Та й ті колгоспною «годівлею» були доведені до такого жалюгідного стану, що сумно було дивитися. Вони вже не могли стояти на ногах і їх віжками прив’язували до бантини щоб не падали, та ще й і доїли, а попереду ж на них чекала оранка.
Тож селяни, чиї корови забрали до колгоспу, жаліючи їх, бігали на ферму і щось із собою приносили, щоб підгодувати: хто оберемочок зеленої травички, хто сніпочок сухої соломи, насмиканої з покрівлі власного дому, а хто й шматочок хлібця, звичайно, якщо на ту пору він міг у когось бути.
Розуміючи велику необхідність, та ще й із страху перед владою, селяни всі гуртом приступили до обробітку землі, а як це відбувалося – не доведи, Господи, побачити колись знов: «У плуг запрягали за допомогою конячої шлеї тих сухоребрих корів, які навіть і самих себе не могли тримати на ногах, а з обох сторін корови в такі ж самі шлеї впрягалися жінки, і під стогін величезної напруги тягнули ті плуги. Позаду ж, за чепігами плугів, плачучи від безсилля, йшли 10-12 літні хлопчаки, або ж діди, які ще були в силі вправлятись з тим плугом». Але якби там не було, землю таки обробили і засіяли. Звісно, не колгоспним зерном, а тим, що влада, за допомогою «червоно-петличників» відібрала в селян, позбавивши їх можливості засіяти власні городи, що й стало однією із причин голоду сорок шостого року. Та землі-матінці ніколи думати, що гримлять війни, рясно здобрюючи її тіло людською кров’ю, що в двері вже стукає голод, заглядаючи в людські душі чорними зіницями смерті.
Вона, землиця, просто виконує свою одвічну материнську роботу, народжуючи все суще на землі.
Ось і в той рік вона порадувала селян добрими сходами ярових і надією на виживання. І надія таки справдилась, бо врожай того літа вродив добрий і люди чекали дня, коли вже можна буде зібрати врожай та з’їсти шматочок свіжого хліба першого післявоєнного врожаю. А в період поміж посівною і збиранням врожаю, здоров’я селян згоряло на бурякових плантаціях. Особливо діставалось жінкам. Вони від зорі до зорі повзали на колінах по тих полях, ціле літо не випускаючи з рук сапи. Щоранку, ще й не прокинувшись, уже чули голос бригадира: «На проривку, на шарування, на сапку». І так ціле літо, та ще й оплата за ту каторжну працю була не грошима, як у всьому світі, а комуністичними трудоднями, що їх бригадир записував у своєму блокноті.
Діставалось і дітям. Вони теж кожного дня, всього за пів трудодня, гасали по полях з повними відрами води, напуваючи сапальниць. Те треба було відчути і побачити, бо для дитячого віку то була каторжна праця. А на старших людей, на їхні, вже ослаблені віком плечі, лягла найтяжча частина колгоспної роботи, яку, не розгинаючи спини, приходилось виконувати, ще й напівголодними, бо був тоді такий лихий час.
Так у тяжкій праці й житейських турботах селяни дочекались пори, коли настав час збирання врожаю, і тоді вже всім селом, від малого до великого приступили до косовиці. Де косами і серпами, де косаркою, а де й з Божою допомогою, тижнів за три поля були скошені, все було пов’язане в снопи і складене в копиці. Працювали, як заведені, незважаючи на те, що працюють не на своєму, а на колгоспному полі, тому що для хлібороба збирання врожаю – святе дійство, і ніхто в цей час ні на кого не нарікав, а, не покладаючи рук, працювали на загальну справу, дякуючи Богу за добру погоду і за можливість вчасно зібрати врожай. Для селян це була велика радість і велика надія вижити.
А якраз, під кінець косовиці, в село стали повертатись фронтовики і це добавило людям великої радості. По-перше, до дому поверталися чиїсь батьки і сини, а по-друге добавлялась робоча сила і зменшувалось навантаження на жінок і дітей. Та, на превеликий жаль, не всім тоді вдалось пізнати радість повернення рідних з війни, і ще багато років гуляло по світу вдовине і сирітське горе, поливаючи землю гіркими слізьми.
Десь уже аж перед самою молотьбою (здається, це було в п’ятницю) дід Микола зібрав за столом всю родину і якимось, наче винуватим голосом промовив: – Сьогодні були колгоспні збори і голова колгоспу повідомив, що з понеділка починається молотьба і всім працездатним треба бути в полі, ще й попередив, що закон про трудодні, ще не відмінявся. То ж готуйтесь в понеділок на молотьбу. І дітям з десятилітнього віку теж треба йти в поле, бо дітям будуть писати по пів трудодня за один робочий день. Після завтра будемо звозити снопи на тік до молотарки.
До збирання врожаю селяни завжди ставились, як до свята. Завжди перед цим дійством приводили себе в порядок: мились, стриглись, голились, добре розуміючи, що на період збирання врожаю часу на це не буде. Тож в суботу баба Саша нагріла в печі води і вся родина прийняла обряд купання.
Звісно, не як в міських умовах, а посеред хати, в великому дерев’яному кориті, яке в селі називали «балія». Потім всю родину перевдягли в чисту одежу: хлопчаків в домоткані штанці, а дівчачу половину в суконки, перешиті з материнських спідниць; і повкладали спати.
Так вже в селі було заведено, що спати лягали тоді, коли вже зовсім темніло на дворі, а вставали, як тільки засіріє небокрай, тому що за день нароблялись до ломоти в кістках, а по-друге, в хаті світити не дуже було чим. Гасу (керосину) майже не було, а світити каганцем теж було невигідно, бо для того потрібна була олія, чи ще якийсь жир. Тож лампу, чи свічку запалювали лише в неділю, чи коли треба було прясти пряжу, та ще на свята.
Та й взагалі, селянам перед жнивами – не до сну. Заїдала колгоспна робота, та й біля свого господарства роботи вистачало. Що поробиш, війна, будь вона проклята, залишила після себе велику розруху. Та й в ті радянські часи такого поняття, як вихідний, не було взагалі.
Але того недільного дня якось дали людям відпочити, а малечі дозволили, досхочу нагулятися.
У понеділок всією сільською родиною люди йшли до колгоспного двору, а там всіх розподіляли по роботах.
Родині Ніковських, та й другим багатьом селянам, в той раз дісталося звозити снопи до молотарки, а що це була за робота – знає один Бог, та ще ті, хто виконував ту роботу. У велику гарбу, запряжену парою здоровенних волів (їх звідкілясь пригнали, певно пар з десять) влазило дві копиці снопів, а це не багато – не мало, а здається 64 снопи. Хліба в той рік вродили добрі, налиті, і для 10-12 літніх ті снопи були такі тяжкі, як із свинцю. Дід Микола на гарбі вкладав снопи, а мама і Віктор з братом Миколкою подавали ті снопи на гарбу. З кожним наступним снопом подавати було все вище і вище, й усе важче й важче. Хлопчаки, мліючи від напруги, наштрикували вдвох ті снопи на вила і, як якісь роботи, подавали на гарбу, стараючись якнайменше навантажувати маму. Бо бачили, як вона, тендітна жінка, стогнучи тяжкими видихами, із сльозами на очах штовхала ті снопи на гарбу. Солоний піт заливав очі, а остюки і штани з домотканого полотна до крові розтирали тіло, доводячи до больового шоку.
Десь, певно, днів за десять всі снопи були звезені на тік, до молотарки. І ніхто не нарікав, що важко.
Тому що всі – і дорослі, і діти розуміли важливість цього дійства. Бо хліб для селян – надія на життя. Тож не покладаючи рук, не розгинаючи спини, селяни працювали на тих полях, щоб встигнути, поки стоїть суха погода, вивезти снопи на тік і поскладати в стіжки. І добре, що встигли, бо днів за два задощило і про роботу не було й мови: вся колгоспна робота припинилась, за винятком доглядання худоби.
Черкаський жирний чорнозем зробив свою справу і сільські дороги враз перетворились на ковзанки, вкриті наче чорною сметаною. Селяни хоч і переживали за врожай, та все ж були трохи раді цьому несподіваному дощу, бо дістали можливість перепочити, та навести лад у домашньому господарстві.
Літо є літо. Як тільки хмари спливли з неба і засвітило жарке літнє сонечко, враз все повисихало, і наступного дня, тільки-но розвиднилось, було вже чути, як по селі ходив бригадир (а це був Антошевський Іван Григорович – довголітній колгоспний бригадир), стукав палицею по хвіртці і гукав:
– Агов. Миколо Костянтиновичу! Чуєте?
– Та чую, чую. Чого репетуєш на все село? – відгукується з двора дід Микола.
– Та я не репетую, а кажу, щоб ви сьогодні йшли на скирдування. Беріть з собою Василя Макаровича, Івана Гнатовича, та ще когось і йдіть на скирдування, тому що сьогодні вже починаємо хліб молотити. Та скажіть Зіні (це моя мама. – Автор): нехай бере своїх дівчат та йде до молотарки снопи в барабан подавати. І обов’язково беріть з собою хлопчаків. Нехай ідуть до скирти волів поганяти. Бо, хоч убий, нема кому. Та клята війна всю робочу силу пожерла. Ага. Мало не забув. Скажіть Олександрі Федосіївні, що обід вона сьогодні готуватиме прямо на току.
Іван Григорович іде далі по селу і знов стукає палицею по хвіртках, зазиваючи селян на роботу.
*****
А ось і заключний етап збирання врожаю. Починається молотьба. Колгоспні умільці запускають паровика (був тоді в колгоспі такий паровий двигун), і незабаром починає гудіти молотарка. Поки ще немає соломи, хлопцям нічого робити, то вони йдуть до молотарки дивитися, як працюють їхні матері, та почути, як, чавкаючи парою торохтить паровик.
Високо на площадці біля барабана стоять Вікторова мама з тіткою Ганною і чекають перших снопів. І ось воно. Почалося.
Дві жінки довгими вилами наштрикують снопа і жбурляють його на гору, на площадку до барабана. Жінки рвучко хапають ті снопи, одним помахом серпа розсікають перевесло і колоссям вперед подають сніп в барабан. Молотарка натужно заревіла, ковтаючи той перший сніп і хлопчаки, роззявивши роти, дивляться, як молотарка своєю пащекою з ревом ковтає ті снопи, як по решетам вже біжить солома, як по лотку річечкою стікає перше зерно урожаю, післявоєнного 1945 року.
На тік збігаються селяни, щоб подивитись на це священне для хлібороба дійство, потримати на долоні перше зерно післявоєнного врожаю і, радуючись попробувати на зуб.
Було так приємно дивитись на селян, як світліють їхні обличчя. Здається, що вони навіть на зріст стали трохи більшими. Аякже. Діждалися.
Через годину все ввійшло в робочий ритм і ось уже біля ручної віялки жінки заспівали пісню. Напевно, першу після війни. І від тієї пісні люди ще більше раділи і, як навіжені, працювали біля молотарки. Й нікого не треба було підганяти, всі чудово розуміли: буде хліб – буде життя.
Десь, напевно, днів за десять всі снопи були перемолочені, зерно перевіяне, перечищене трієром і зсипане в бурти. Було таке відчуття, що того літа сам Бог допомагав, нагородивши селян доброю погодою.
Якось так збіглося, що закінчили молотьбу під неділю і голова колгоспу дав усім вихідний, що для селян стало несподіваною радістю, бо, вимучені тяжкою працею, чекали відпочинку. За рішенням правління, той недільний день вирішили зробити святом врожаю і це дійство мало відбутись прямо на току.
Тож десь під обід у неділю, одягнуті в чисту одежу, на тік стали сходитись селяни. Прямо на току на землі розстелили в три ряди рядна, утворивши імпровізований селянський стіл.
Багатим той стіл не був: позносили що в кого було – хто огірків, хто цибулю, хто шматок сала, чи ще що небудь.
Та найголовніше, що мав бути хліб, спечений із зерна нового урожаю і пекла його до свята завжди бабця Саша (Олександра Федосіївна Ніковська), бо вона була найкращим майстром у цій справі. І ось, на краю того «стола» встає дядько Дмитро (голова колгоспу), просить слова і каже: «Дорогі мої земляки. За дорученням правління і від себе особисто щиро Вам дякую за вашу працю, за те, що ви вистояли, що, незважаючи на всякі тяготи післявоєнного року, зуміли зібрати наш урожай». Потім на пів слові відвертається, і усім видно що витирає сльози. Довго дивиться заволоженими очима в степ і, махнувши рукою, промовляє:
– Та що там казати. Несіть, Федосіївна, наш хліб.
Баба Саша подає йому величезний, запашний коровай, і дядько Дмитро обходить всіх присутніх і кожному відламує по шматочку. І до кожного промовляє щире слово вдячності – не зважаючи, чи то дорослий, чи малий: «Куштуйте цей святий хліб, та набирайтеся сили і дякуймо Богові, що дав нам сили вистояти в боротьбі за наш урожай». Той день не можливо забути ніколи. Величезний океан радості, усмішок і пісень плескався до півночі в Українському степу. Тільки живи поки світа і сонця.
Та, на жаль, те свято врожаю, ту велику радість і надію мечем смутку, сліз і великої людської образи розрубав навпіл чорний понеділок. Селяни ще не встигли відіспатися після свята, як по селу почулися крики. Не змовляючись, селяни схвильовані бігли на тік, а там перед ними постала сумна картина. На току, з кляпом в роті, з побитим писком лежав зв’язаний сторож, а там, де був кагат із зерном було голе місце. Вночі на машинах приїхали військові, зв’язали сторожа і все зерно вивезли невідомо куди, а колгоспникам потім на зборах сказали, що зерно забрали в рахунок «держпостачі». Той чорний понеділок, дякуючи «гуманній» радянській владі, для села став передвісником голодовки 1946-47 років.
2
Коментарі