Крик...

Понукай, понукай моя мила,

Наводи своїм словом хулу.

Най у цьому ти будеш щаслива,

Най у цьому я навіть помру.

Бий нещадно плітьми вибаганок,

Нівич подумок своїх хлистом.

Най мені не побачити ранок,

Най друзяку не стріти мостком.

Хай скуєш мені руки в кайдани,

Зв’яжеш тіло цупким мотузком.

Та не злічіш ти цим мої рани,

Не загоїш душі батогом.

Я повіса від першого крику.

Від колиски жию я зухвало.

З подиху першого... видиху...

На землі мені місця замало.

Тихе слово мені забаганка,

Поцілунок то мрія п’янка.

А долоня косми - то жадана...

Стілько ждана кохана рука...

Кривдь і пхай мене доленько світом,

Спонукай на понурі пісні...

Тілько й щастя що пить оковиту,

Й ждати тихо укритись в землі...

© Ветер Города