Погляд в очі зі світу захмарного.

  Кладовище завжди навіює якийсь незрозумілий смуток. Чи то нагадування про нашу тлінність, чи то сум по тих, хто пішов у світ захмарний, але завжди, проходячи  кладовищем, серце невимушено стискається, а душу наповнює смуток.

  З фото на хресті  сільського кладовища дивилася на мене молода дівчина. Погляд її був сумним, але якимось  живим та зацікавленим, ще не затьмарений туманом прожитих років. Вона дивилася з фотографії, наче когось виглядала, наче терпляче чекала на зустріч.

  Кладовище було чужим, через нього я проходив кілька разів на місяць і не міг  знати

ні дівчини, ні причини її передчасної смерті. Вкотре, зустрічаючи погляд дівчини, я немов її давній  знайомий, подумки обмінювався з нею кількома фразами.

  Через деякий час я ловив себе на думці, що вже чекаю того дня, коли знову зможу побачити цей погляд і отримати можливість подумки з нею поговорити. Мені здавалося, що і вона вже чекає на зустріч зі мною. Ось так несподівано я знайшов для себе дивну дружбу.

   Я не знаю, чи існує зв'язок між цим світом і захмарним, але мені здавалося, що вона чує мої звернення до неї, що я розумію її невимовні фрази.

  Через декілька років моє життя змінилося, інші дороги лягали під мої ноги, і я більше не зустрічався поглядом з моєю подружкою, перед поглядом якої йдуть осінні дощі, а зима перетворює на засніжену пустелю цей залишений куточок тлінного світу. В її очах і після смерті слабким промінцем залишилася сяяти надія на те, що в якомусь зі світів здійсняться її мрії, яким не судилося збутися за час такого короткого життя в цьому несправедливому для неї  світі.