Болотяна лоза

Я проросла корінчиком крізь грудку, Коли в сади вертались солов’ї. Тепер, коли сідає сонце в рутку, Тягну до неба котики свої. Я просто так: росту, бо народилась. Моє ім’я — болотяна лоза. Були дощі, на стежку похилилась. Люблю людей, не пам’ятаю зла. Стрункі дерева доростуть до неба. А я — лиш трохи вища за траву. Мене селянським кошикам на ребра Дядьки зрізають. Хлопчаки не рвуть. Бо я таки міцна собі, нівроку! Сама росту, вкорінююсь сама. Для всіх зима холодна та жорстока. Мені — пори теплішої нема. Свій гострий біль — надіями загою. У бік ножа — слухняно перегнусь. Я так чекаю, щоб прийшли за мною,

Щоб стала я колискою комусь…

(Ганна Чубач)