Дівчинка

Написано 13. 02.14. 

Дівчинку я побачив біля розбитого кіоска. В ньому були виламані двері, обгорілий дах і величезна дірка замість вікна. Дівчинка гралася з якимось мотлохом, що його ганяв по тротуару вітер біля руїн. Побачивши мене, вона посміхнулася. Трохи ламаючи слова, сказала:

- Хочеш солодкої води або печива? Там ще є. 

Вона простягла мені в маленькій брудній руці почату пачку галет. Я взяв їх і спитав:

- В місті спокійно?

- Так. - одразу відповіла вона. - Одні собаки. Вони поки що ліниві. В магазинах знаходять їжу.  Але вночі краще закритися десь в квартирі. 

- А де люди?

- Люди пішли на схід. За якимось дядьком. В нього була зброя. Він сказав, що там - порядок. Люди повірили і пішли. 

- А ти чому не пішла?

- Я не вірю людям в формі. Моя собака раніше, коли бачила форму, просто казилася. А ось і вона.

На мене бігло якесь чудовисько, волохате та страшне. Гарчачи, зупинилося біля дівчинки.

- Дурненьке... - лагідно промовила вона, засунувши свої пальці в шерсть. - Не злись. Це ж просто людина. Може її погладите? Вона вас обнюхає і все. 

Собака підійшла. Я простяг їй галету. Вона її делікатно взяла з долоні, одним махом проковтнула. Тоді я віддав собаці всю пачку.

- Ну що ж. - врешті сказав я. - Хочеш піти зі мною? 

- Куди? - здивувалася дівчинка.

- Я не знаю. Знаю тільки, що треба щось робити. 

- Та ні. Я, напевно, буду чекати тут на батька. Він обіцяв вернутися. 

Я подивився на неї. Вона нічого не розуміла. Вона захищала себе від світу, що давно полишив її.

- Батько не повернеться - сухо вимовив я. - Тут більше нікого нема. Тільки ти і я. А ще... твоя собака...

- А де ж люди? - здивовано спитала дівчинка.

- Певно на небі. Де ж іще, якщо його не видно вже багато місяців...

Ми йшли під чудернацькими хмарами, що тисли нам на плечі, все далі та далі. В дорозі нам треба було довідатися, в якій стороні світу знаходиться смисл, що виправдає наш шлях, а також, чому цей смисл не був знайдений людьми ще до нас.