Віктор Глинянський МОЄ

МОЄ Сиджу один у парку на стільці, Про щось своє, вже прожите сумую, Вербовий прутик в мене у руці Я ним на стежці кренделики малюю. А навкруги вже вечір. Сутеніє, Легенький вітер листям шелестить, І все живе неначе ціпеніє, І час незмінно у віки біжить. Все завмирає, темінь настає І дивним сумом душу огортає. Я відчуваю – все ж оце – моє, І смуток цей думками відганяю. Та раптом десь із дерева: Тьох-тьох, Трель солов'їна світом полилася. Неначе каже: Ми з тобою вдвох, Твоя душа з моєю заплелася. А й справді. Може й заплелась, Із таїнством любові споріднилась. Я довго слухав. Пісня все лилась. Трель солов’я коханням засвітилась. І сум мій зник. Усе було, як в сні, Відлунням радість по землі котилась, І дивне щось ввижалося мені, І я благав, щоб людям добре жилось.