Документальний фільм-альманах «Відкритий доступ» покажуть 15 лютого о 15:00 на hromadske.tv.

Події зображені в альманасі розгортаються після вступу в дію Закону України «Про доступ до публічної інформації», за ухвалення закону впродовж кількох років боролися громадські організації, журналісти та експерти.

«Відкритий доступ» – це хроніки становлення громадянського суспільства, але також історії з життя самих героїв. Вони живуть у різних регіонах України, їх цінності та переконання різняться, вони не знайомі одне з одним, єдине, що їх об’єднує – активна громадянська позиція.

Фільм-альманах складається з 5 новел: “Межигір’я” (автор - Володимир Тихій), “Афганець” (автор - Дмитро Коновалов), “Школа” (автор - Сергій Андрушко), “Дім з химерами” (автор - Жанна Довгіч), “У кутку” (автор - Дмитро Тяжлов).

Детальніше: http://vidkrytyi-dostup.com/

Соррі за довгу цитату, але в ній - вся суть менталітету БІЛЬШОСТІ українців.

Українці такі, тому що жили в таких умовах; їх виховували, що саме така стратегія - найкраща для виживання.

...Що таке "пропорційний поділ ресурсу" - українці не розуміють аж до вродженого відторгнення. Думаю, саме тому мені з 1999 року (як концепцію) та з 2006 року - вже у вигляді готового законопроекту - не вдається проштовхнути до ЦКУ та Закону "Про ОСББ" норми про головування частками, тобто метрами, бо наші люди вважають це "несправедливим".

"...І зараз з усім цим ми спробуємо злетіти".

Тобто, виплисти - Кальмарами.

Тому що якийсь відсоток людей, які розуміють справедливість та безальтернативність пропорційного поділу ресурсу - в Україні таки є.

І якщо цим людям вдасться проштовхнути цей алгоритм в українське законодавство - ситуація повііііііільно, дуууууже повіііільно, але почне вирівнюватись.

ЗІ. Дуже цікаво, що робив би Яцик, якщо б змушений був продовжувати жити в Україні, без шансів звалити в цивілізовану країну.

===Отже, «прокрутимо» ще раз сюжет «Аккурат Білдерс Лтд.» саме того періоду, про який говорить автор статті. Але цього разу — з Яциковими акцентами.

"У фірмі працювало чимало українців. Був там і цілий колектив (вісімнадцять душ!) співвласників. Найголовніша, прикметна ознака тогочасної «Аккурат Білдерс Лтд.» — суцільний хаос та анархія, несконцентрованість колективних зусиль та відсутність бачення стратегії і тактики колективного бізнесу. І то — ще не всі безрадісні супутники фірми. Було й нехлюйське ставлення до своїх обов'язків, загалом не властиве для Нового Світу, але вже звичне у фірмі, оскільки тут працювали українці, що його з собою і привезли. Скажімо, один із колишніх директорів мав склити вікна. Яцик його прохає: ви повинні виконати цю роботу сьогодні, оскільки завтра вранці за вікнами приїдуть, а той незворушно відповідає: о четвертій його вже чекає з вечерею дружина, він не може спізнитися.

Пішов недбалий скляр додому, а Яцик найняв людей, які до одинадцятої вечора впоралися з роботою.

У фірмі до приходу туди Яцика завелася традиція купувати за половину ціни, але готівкою, крадеш дошки. Яцик категорично виступив проти цього й заявив: надалі фірма зрікається такої практики. На нього напали спільники: і так кепські справи, а ти хочеш нас зовсім підкосити — це ж стільки грошей за дошки ще треба доплачувати. «Якщо я не можу жити на світі чесно, то взагалі не хотів би жити!» — різко відповів їм. Притихли, змирилися.

Взагалі, оповідає Яцик, тодішнє розуміння українцями бізнесу було, м'яко кажучи, аж надто своєрідним. От, скажімо, один зі спільників вихвалявся:

— Я маю в тім ділі великий досвід! Я в Старім Краю тричі банкрутував!..

Навіщо такий сумний досвід Яцикові? Чим він його збагатить?

— А я не хочу банкрутувати!

Та повернемося до Яцикових стосунків зі спільниками.

Вони не переставали дивувати його своєю націленістю на банкрутство. Тобто цього вони зовсім не хотіли, але все робили для того.

Яцик крутився, як білка в колесі, щоб залатати всі дірки бюджету фірми; і раз, і вдруге звів нарешті кінці з кінцями. Бачачи все те, спільники могли б зробити належні висновки й нарешті дечого навчитися. Однак того не сталося.

Коли одержали якийсь прибуток, партнери відразу ж висловили бажання розподілити його й забрати, а не вкладати в розвиток підприємства. Терплячий Яцик намагався популярно пояснити: фірма — особливо ж на цьому етапі — не дійна корова, їй потрібні кошти, щоб по-справжньому стати на ноги. Теоретично погоджувалися, а практично правили своєї. В отакому перетягуванні каната й минав час. 1 все ж Яцик дедалі помітніше відвойовував позиції.

Якось після чергового фінансового звіту зустрівся з директором банку.

Той уважно до нього придивлявся, а потім сказав:

— Перед вами у фірмі було сім керівників — і жоден з них не міг дати їй ради. А вам пощастило це зробити. Ви — добрий керівник, якщо за такий короткий час опанували ситуацією.

Петро Яцик (з інтерв'ю авторові книги):

У нас, в українців, кожен неодмінно хоче мати саме вирішальний голос. У родині, в громаді, в підприємстві, в державі — скрізь... Це — вбивче, руйнівне для серйозної справи, для будь-якого соціального організму бажання індивідуума. Воно несе з собою хаос, анархію, руйнацію. Кожен виставляє себе перед іншими за найбільшого авторитета й не має жодної поваги чи бодай довіри до справжніх авторитетів.

Зовсім інше я бачив в італійських, німецьких чи єврейських організаціях. Вони — як добре відрегульовані механізми; вони функціонують, сказати б, доцентрово. Обравши до свого проводу справді компетентних людей, покладаються на їхній розсуд і сильні виконавською дисципліною. Змінюються покоління, а їхні підприємства діють і діють, примножуючи успішні сторінки своїх біографій. Так прийнято в людей, така в них норма.

А в нас...

Приклад із «Аккурат Білдерс Лтд.», на жаль, може бути хрестоматійним, тому я так докладно зупиняюся на ньому.

Отже, зібралися люди в добрій вірі і з надією поліпшити свій матеріальний рівень. Повторюю, нас було тільки 18. Кожен бачив кожного щоденно при праці Все

було на видноті, не мали один від одного ніяких секретів. Здається, майже ідеальний варіант: трудіться, примножуйте здобутки, збагачуйтеся...

Та семеро керівників переді мною розписалися у власній безпорадності — витратили всі гроші, вкладені в підприємство. 1 ось вийшло так, що на чолі фірми опинився я. Якось зумів за рік зрівноважити прибутки і витрати. Уже почав виплачувати компаньйонам серйозні гроші, вже чужі люди визнали моє вміння раціонально провадити підприємство. Свої ж, незважаючи на те, що я почав робити їх багатшими, ніяк не хотіли з тим погодитися. Гроші брали, але вперто, затято стояли на своєму і з найдрібніших приводів зчиняли непотрібні дискусії. В класичних деструктивних традиціях нашої історії. В мініатюрі повторювалося те, що було з нашим народом у різні періоди його існування. Адже так часто ми і не любили, і не поважали своїх провідників, і не довіряли їм. У нас кожен сам собі — і найбільший мислитель, і тактик, і стратег. Ніхто не хоче погодитися бути бодай другим, а не першим. Усі — перші..

Мої спільники не хотіли визнавати голосу логіки, опертої на калькуляцію. В них усе було на емоціях: «хочу», «не хочу». Коли вони зі мною не погоджувалися, я спершу шукав, у чому помиляюся. Але не знаходив того й чесно їм казав. Це приводило до нових суперечок. Я не раз відчував, що наша ситуація безперспективна. З такою системою стосунків та організацією праці ми не могли претендувати на розростання і здобуття справді високих успіхів...

Наприкінці п'ятдесятих на канадських обріях забовванів сумний привид економічного спаду. Яцикові спільники сполошилися: треба рятуватися! Вирішили негайно вибрати свої гроші. Пояснював їм: нічого страшного відбутися не може, треба лиш розумно підготуватися до складних випробувань, перебути той час з якнайменшими втратами. А після спаду неминуче настане піднесення, і тоді вони знову наздоженуть втрачене.

Ніяких його аргументів спільники і слухати не хотіли. Він сам уже добре розумів: часи невдалого альянсу скінчилися, хоча його розлучення зі спільниками ще не відбулося. І все ж спробував востаннє переконати, апелюючи до тверезого глузду й до прикладів італійських, єврейських, грецьких підприємств. Тільки українських позитивних не міг підібрати.

Тут треба зазначити таку істотну — певно, не знану читачем в Україні — деталь.

У нас вдома усталилася традиція вважати рішення прийнятим у колективному господарстві тоді, коли за нього проголосувала більшість. Кожен має однакове право й однаковий голос. У Канаді ж усе вирішує не кількість людей, тобто рівних поміж себе голосів, а кількість уділів, яка може бути різною поміж компаньйонами.

Найбільше уділів «Аккурат Віддере Лтд.» мали Петро Яцик і Богдан-Мирослав Бігус, який, до речі, послідовно тримався Яцикового боку, хоч і не встрявав у затяжні дискусії на зборах співвласників фірми. Просто Яцик постійно відчував його мовчазну підтримку і знав, що той — єдиний з усіх — за всіх умов залишається з ним.

Вони вдвох цілком законно могли б переголосувати всіх і утвердити своє рішення. Все було б цілком законно; ніхто не мав би ніякого права звинувачувати їх, що вони в чомусь порушили юридичні постулати. Але їхні компаньйони привезли з собою з України не тільки анархічний дух та небажання повірити в раціональність чиїхось життєвих настанов. Вони привезли з собою ще й вірність кооперативному способу ведення підприємства й такий анахронізм, як колективність прийняття рішень. Яцик з Бігусом могли наполягти на голосуванні уділами, однак свідомо не стали того робити. Добре знали довгі язики своїх земляків: підуть по світу з наріканнями, що їх безсовісно обдерли. «Хай буде по-вашому, якщо стане питання про розподіл фірми,— сказав Яцик.— Не як у людей, а по-українськи». Вирішив поступитися, аби не мати в майбутньому зайвих моральних клопотів. Не боявся самого знеславлення. Розумів, що обмови будуть не на користь його підприємству.

Розлучення компаньйонів відбувалося так.

— Повертай нам гроші! — категорично зажадали спільники.

Але такої суми грошей у Яцика, звичайно ж, не було, оскільки всі кошти вкладалися в землю й будівельні матеріали.

Він викликав спеціального чиновника, який оцінив усе

майно й перерахував згідно з документами, скільки кому з того належить.

Співвласникам фірми ті цифри категорично не сподобалися, і вони заявили:

— Ти підкупив чиновника!

О, якою безмежною може бути підозріливість, коли людям здається, що хтось прагне їх обдурити, зазіхає на їхні гроші. Які непривабливі риси тоді відкриваються в начебто нормальних людях. Вони то вергають громи і блискавки, інкримінують усі можливі на цьому світі гріхи (звичайно ж, тому, хто не з ними), то раптом починають апелювати до совісті, честі й милосердя. Одне слово, в такій ситуації важко занудьгувати від одноманітності...

Яцик терпляче пояснював: я сам бачу цього чиновника вперше. Він не має ніяких симпатій чи антипатій, бо такого тут у бізнесі просто не буває; бізнес — та сфера діяльності, в якій треба забути про будь-які сантименти, тут говорять лише цифри. А вони — такі...

Не хотіли йому вірити, а цифри вперто ігнорували.

Коли все було поділено, обурено загули:

— Щось тобі багато лишається!

— Але ж і вам — не мало! Ви що, хотіли б, аби в мене було незмірно менше?!

— Тобі можна й менше, бо ти — багатий...

— Але ж я і вкладав більше!

— Ми працювали важче. Отака твердолоба логіка.

Після виснажливої дискусії Яцик вирішив: «Добре, нехай я з вами зараз втрачу, зате матиму спокійне серце, що вам просто язик не повернеться десь мене очорнювати. Я знаю свою силу, вмію заробляти гроші чесною працею, то якось собі все те поверну...»

Загалом же ситуація для нього була по-своєму драматична. Втратити за один вечір 35 000 доларів (тоді це були великі гроші!) психологічно непросто. Одержати менше за свій уділ, а спільникам за їхні сплатити більше — то що після цього робити, квилити? Гордість не дозволить.

Учорашні компаньйони повсюдно похвалялися: який, мовляв, Яцик твердий і знаючий, а ми все ж хитро обвели його докруг пальця! Дехто взагалі вважав, що тепер підприємцеві — кінець, бо він геть знекровився фінансово.

Але енергійний та винахідливий Яцик блискуче спростував ці похмурі пророкування...

Петро Яцик:

"Я їм тоді сказав: час покаже, хто з нас помилявся. І час показав. Через рік я сам заробив п'ятдесят тисяч. А за чотири роки моє підприємство стало в чотири рази більшим і розросталося далі. Вони ж збанкрутували... Отака історія з продовженням вийшла. Отже, втрата за один вечір тридцяти п'яти тисяч — це була одна з найкращих моїх децизій. Я скинув пута зі своїх ніг і вирішив, що більше ніколи їх там не буде. Я викупився з «колгоспу».

Усе те додало мені впевненості в собі. Коли я впевнений, що маю рацію, ніколи не поступлюся юрбі. Юрба здебільшого ніколи не думає. А якщо й подумає, то не про добро інституції, а про себе. Раніше я ще, бувало, вагався: «Не може бути, щоб більшість помилялася, а я один був такий розумний...» Все може бути. Звичайно, не за помахом пальця доходив я раціонального рішення. Я думав, виважував на терезах сумнівів та аргументів, ще й ще ревізував себе..."====

http://shron.chtyvo.org.ua/Slaboshpytskyi/Ukrainets_yakyi_vidmovyvsia_buty_bidnym.htm

Известный киевский адвокат Татьяна Монтян считает, что возвращение к Конституции 2004 года ничего не даст Украине, а Майдан доломал остатки правового остова государства, страна лежит в юридических руинах. Монтян считает игры вокруг Конституции затягиванием времени и обманом наивных майдановцев. Об этом и многом другом - в интервью Полемике.

- Каким социальным группам нужен возврат Конституции 2004 года и зачем? Начнем хотя бы с олигархов, которые стоят за спинами партий.

- Им оно не важно. Объясняю почему. Все эти трепыхания насчет Конституции, возвратов, невозвратов, что с этим делать, и т.д., все это не имеет никакого значения, потому что в стране неформальные нормы давно уже практически полностью вытеснили формальные.

Формальные правила, по которым до сих пор живет Украина, были созданы в Советском Союзе под другой общественный строй. Общественный строй в СССР характеризовался "общегосударственной собственностью" и строгим иерархическим доступом к властно-распорядительным полномочиям, и, как следствие, отсутствием алгоритмов "горизонтального", то есть "без начальства, между равными" - раздела общего ресурса.

Когда развалился СССР, бывшая общегосударственная собственность ушла под распределение по неформальным правилам, главное из которых - "право сильного", а единственный глобальный алгоритм, как отмечалось выше - "Победитель получает ВСЕ". В Украине единственным сдерживающим фактором для силы является лишь еще большая сила - на всех уровнях. Так, единственным настоящим запрещающим знаком на дорогах Украины является не "кирпич", а только бетонный блок.

Строгий иерархический доступ к властно-распорядительным полномочиям после распада СССР и обретения независимости Украиной стал регулироваться преимущественно неформальными правилами.

Формальные же правила в течение последних 23 лет модифицировались хаотично, бессистемно, без понимания общих направлений реформирования, исключительно в краткосрочных интересах текущих владельцев властно-распорядительного ресурса. Вследствие этого формальные правила стали малопригодными для применения, и неформальные правила практически вытеснили формальные из многих ключевых сфер общественной жизни.

Именно это привело в итоге к текущему противостоянию в Украине, которое угрожает нам гражданской войной.

А поскольку на самом деле все эти формальные нормы не имеют ровным счетом никакого значения, так чего ради огород городить? Возьмем решение Конституционного суда 2010 года. Из резолютивной части этого решения никоим образом не проистекает автоматическое возвращение Конституции к редакции 96-го года. Просто это тогда Лавринович задвинул такую идею, и наши «элиты» совершенно спокойно это восприняли как должное. Представляете? Хотя в тексте решения ничего не сказано о возвращении «старой» редакции Конституции, но Лавринович просто прочитал текст как, было выгодно ему и его хозяину - Януковичу. Кто на данный момент владел реальными властно-распорядительными полномочиями, тот и победил, и «прогнул» решение КС под себя.

- То есть котят развели еще очень давно?

- Конечно. Они просто действительно использовали это решение, причем, исключительно с персональным толкованием Лавриновича, для того, чтобы дать Януковичу то, что сейчас называется «диктаторскими полномочиями». Но они же не выполнили пункт третий резолютивной части этого решения Конституционного суда, в котором прописано требование к Верховной Раде привести в соответствие с Конституцией все нормативно-правовые акты. Например, с соблюдением належащих процедур принять закон о внесении изменений в Конституцию. А кто их за это накажет? А никто.

- Что поимеют с этого возвращения наши политики – оппозиция и власть?

- Себе Янукович полномочия присвоил с помощью этого решения. Но на самом деле вся цепная реакция этого беспредела началась с 2004 года, с предыдущего Майдана. Сперва они неконституционно, т.е. с нарушением процедуры, изменили Конституцию; потом - знаменитое решение КС от 2010-го года, якобы о возвращении Конституции в редакции 96-го, потом они неконституционно продолжили полномочия Верховной Рады до 2012 года, и в итоге сейчас пришли к полному Гуляй-полю. Гордиев узел разрубать страшно. Как теперь вернуть хоть какую-то легитимность? Как «откатиться» хоть к какому-то моменту, где еще было хоть зыбкое, но все же еще условно правовое поле?

Высказываются очень разные мнения. В 2010 году, конечно, Конституционный суд не отменял Конституцию 2004 года. Если кто не верит – пусть почитает резолютивную часть этого решения. Что же теперь делать? Если уж совсем придерживаться канонов юридической чистоты процесса, то остается только сказать: «Господь, жги!» В решении 2010 года КС абсолютно правильно указал, что была грубо нарушена конституционная процедура рассмотрения и принятия законопроекта №4180. Т.е., начиная с того, что в нарушение норм конституционной юриспруденции были внесены поправки в уже одобренный Конституционным Судом проект №4180. Депутаты тогда пакетом рассмотрели и одобрили внесенные в него изменения наряду с обычными законами, и он в новой редакции стал требовать повторного вывода Конституционного Суда.

Поэтому сейчас они довольно безболезненно могут «откатиться» к законопроекту №4180 в той редакции, которая существовала до внесения в нее изменений по незаконной процедуре. Это если говорить о том, что сейчас хотя бы квазилегитимно можно сделать. Но как? Получается просто замкнутый круг: если они сейчас опять принимают какое-то решение насчет законопроекта, то оно опять требует вывода Конституционного Суда о его конституционности, и так — до бесконечности.

Но есть хитрый способ, заключающийся вот в чем. Рада принимает законопроект с преамбулой, в которой указывается: «Во исполнение решения Конституционного суда от 30.09.2010 года…» - и отменяют те поправки, которые с нарушением процедуры внесли в законопроект №4180. А на преамбулу не надо никакого заключения КСУ, потому что преамбула по канонам юридической техники не содержит никаких правовых норм. Очень хорошая схема, но требуется 300 голосов. Если внезапно, ненароком случится консенсус наших политических квазиэлит для такого отката хотя бы в жалкое подобие правого поле — очень рекомендую.

- А это не похоже на попытку почесать левой ногой правое ухо?

- Это нормальная схема, если бы нашлось 300 голосов. Но проблема-то в том, что нет никакого консенсуса. Все байки о том, чтобы куда-то вернуться, к какой-то «старой» Конституции или еще куда-то - это все чистой воды навешивание общественности лапши на уши в надежде выиграть время, пока они все торгуются с американцами и Европой, кого из них назначат «любимой женой». Больше наши политиканы ничем не занимаются. Америка хочет нагнуть Европу, Европа хочет нагнуть Америку, Россия ждет, когда у нее закончится Олимпиада, и наконец-то займется опять геополитикой, ну и все. Наивные пассионарии мерзнут на Майдане, выслушивая от Тритушек и Порошенко все те же бредни уже десятое вече подряд, и собираются там стоять до конца. И ни на что, кроме отставки Януковича, они не согласны.

При этом нет абсолютно никого, с кем можно было бы вести беседу даже не просто о чем-то по сути, а хотя бы о правилах игры. Потому что у всех быкователи давно уже гипертрофировались настолько, что заполнили весь объем черепной коробки, вытеснив мозг куда-то на периферию. При этом у кучи блефующего народа вообще, собственно говоря, нет никаких оснований для быкования.

- Конституционные процессы можно назвать достижением Майдана?

- Весь этот веселый пестрый конгломерат майданеров вогнал страну в коллапс. Я уже объясняла, что, собственно, Майдан доконал остатки наших институций, которые на самом деле были последним, дожираемым нами, институциональным ресурсом Украинской ССР. На самом деле, своего институционального ресурса у нас создано за все эти годы не было. Почему? Потому что единичные люди в стране понимали, что все имеющиеся институции - это симулякры, самолетики из соломы и свиного говна. Это пустышка, которая не опирается на низовые самоорганизационные структуры населения.

Потому что опираться эти структуры могут исключительно на имущество, а имущество у нас не формализовано, имущественные права не определены, а поэтому никакой низовой самоорганизации у нас не может быть по определению, потому что не может быть никогда. Наше население не имеет ни малейшего понятия о том, как прописать даже простейшие правила игры для проведения собрания хотя бы жителей своего подъезда. И наивные байки майданеров, которые гордятся тем, что смогли наладить в палаточном лагере нарезку бутербродов и снабжение дровами, о том, что это якобы и есть «зачаточные институции» - просто смешны.

Поэтому я пропагандирую тезис, который совершенно непопулярен, кроме меня, его никто и не пропагандирует. А тезис очень прост: какой смысл ругаться о Конституции, если она у нас «висит в воздухе»? Я пропагандирую тезис, что конституция - это высший уровень алгоритмов по распределению общественного ресурса, потому что Конституция определяет порядок доступа к властно-распорядительным полномочиям и правила распределения этого ресурса и его присвоения. Таким образом, наша конституция сегодня «висит в воздухе» потому, что у нас нет вообще никаких алгоритмов на низовом уровне. Поэтому изменения в конституцию, какими бы они ни были, по большому счету ничего не изменят, ибо все равно продолжат действовать неформальные правила.

И до тех пор, пока мы не приведем в божий вид наше гражданское и хозяйственное законодательство, а народ не научится проводить собрания хотя бы соседей без скандалов и мордобоев, то как бы мы ни меняли Конституцию, от этого не изменится ровным счетом ничего, что и показала вся наша конституционная эпопея, начиная с 2004 года.

- У нас есть какие-то лидеры, которые понимают необходимость наведения порядка?

- Единичные. Вот есть люди, которые меня понимают. Но они говорят: «Таня, это ты сумасшедшая и безбашенная, ты можешь толкать такие идеи. Мы не можем себе этого позволить по вполне понятным причинам». У этих людей есть уже какие-то реальные властно-распорядительные полномочия, и они прекрасно понимают, к чему приведет толкание ими таких радикальных идей. Но люди, которые это понимают и признают мою правоту - имеются. Хотя их - мизер по сравнению с толпищами безмозглых дилетантов, популистов и дерибанщиков.

- Все эти конституционные игрища будут продолжаться и в дальнейшем?

- Будут продолжаться, потому что это для людей не цель, это просто тактический прием для затягивания времени, для ведения переговоров в рамках неформальной правовой системы. Повторюсь: у нас неформальные нормы давно практически полностью вытеснили формальные. Поскольку невозможно было вносить системные изменения в формальное законодательство, т.е. в настоящее, которое в кодексах и прочих законах, в силу отсутствия какого-либо плана законотворческих работ, туда вносились только фрагментарные изменения теми, кто хотел здесь и сейчас чего-то поиметь от этих изменений.

А если дом строить без плана, без руля, без ветрил, без какого-либо общего проекта, перекладывая отдельные кирпичи здесь и сейчас, потому что вот так хочется, то понятно, к чему это приведет. Вот сейчас это наконец-то привело к тому, что вся подстройка просто рухнула. Мы фактически сейчас «доели» институциональный ресурс, который нам остался от Советского Союза.

Украинская ССР закончилась институционально только сейчас. И страна лежит в юридических руинах, превратившись в правовое Гуляй-поле. Нам надо все полностью строить с нуля. И добито все это было именно Майданом, т.е. вместо эволюции кое-кому зачесалось сделать революцию.

- Исходя из сегодняшних реалий, чем может закончиться эта ситуация с Майданом?

- Ничем. Собственно говоря, уже всем понятно, что этот Майдан не нужен никому, и тяготит и власть, и оппозицию. Оппозиции оно уже даром не надо. На Майдане их посылают к такой-то матери на тихом катере, по-моему, поддержка оппозиции по последним опросам там процента три. А так - там стоят совершенно неорганизованные группировки в огромных количествах, которые все хотят одного – отставки Януковича. Зачем она им нужна, понять невозможно. И с какого перепугу он должен идти в отставку - тоже непонятно.

- Даже в Европе говорят - почему бы не дождаться выборов?

- А эти товарищи пострадали от самого обыкновенного синдрома белого человека. Мы для них белые папуасы, и они этого не скрывают. Они имеют полнейшее право так думать, тут грех иметь к ним за это претензии. Они ведут себя с нами так, как мы позволяем себя вести. Они не вникают глубоко в местную специфику, они на полном серьезе считали, что у нас есть оппозиция. Сложно понять, как люди, имеющие такие бюджеты на разведку, на изучение обстановки на месте, могут вообще не понимать таких элементарных вещей.

Когда я говорю всем этим дипломатам: «Ребята, вы в своем уме? У нас нет ни реестров, ни кадастров, у нас тут правовое Гуляй-поле; у нас нет оппозиции, это все - ответвления власти», - они смотрят на меня, как баран на новые ворота. У нас нет народной поддержки ни у власти, ни у оппозиции, у нас есть аморфная масса избирателей, которые могут проголосовать за «меньшее зло», но больше не будут делать ничего. У каждого оппозиционера есть ближний круг прихлебателей — и все, больше у них нет ничего. Никакой институциональной организации, просто ничего. Они на меня смотрят и не верят. Возможно, сейчас, немножко побившись лбом об стену, пообщавшись с нашей лживой быдло-элитой, нашей реестровой оппозицией, они наконец-то поймут, что это совершенно недоговороспособный сброд, который был выблеван из власти именно за свою тупость, жадность, склочность и отсутствие каких-либо организационных и управленческих навыков. И пусть после этого Запад чухает репу, что делать с институциональным Гуляй-полем с населением 45,5 миллионов и площадью 603 тысячи кв.км.

Но Запад должен был об этом задумываться раньше, когда он делал все, чтобы у нас никогда-никогда-никогда не появилось нормальное, вменяемое гражданское законодательство. Когда они пихали нам много лет самые жуткие проекты через карманные грантоедские конторы. Я ведь только и делала, что воевала с ними последние несколько лет. Запад умышленно нам вредил с целью поддерживать в Украине состояние «контролируемого хаоса», но в итоге вредителей же и присыпало обломками. Это кем надо быть, чтобы 23 года подряд наблюдать за правовой и институциональной агонией такой огромной страны, которая находится совсем рядом с вами, Настоящими Белыми Людьми, а теперь внезапно очухаться! «Бремя белого человека», ага! Зачем Западу вникать, как там живут какие-то белые папуасы в центре Европы? Украденные у своего народа деньги наши элиты все равно вывозят на Запад — профит и финансовый, и политический, ведь активы вороватых элит — это инструмент делать их сговорчивыми! А простым украинским людишкам нужно ни в коем случае не дать выбиться из нищеты и беспредела, а то еще станут конкурентоспособными...

У Допи І Гепи нове колективне поганяло: харківські чупакабри :)

http://www.europeana1914-1918.eu/en