РН б/у з Раїсою Богатирьовою (Частина 2)

Рибак рибака бачить здалека Слід зазначити, що Дрегер, ще до того як засвітився на виборах від партії Тігіпка, мав репутацію вельми нечистоплотної людини. Що, самі розумієте, дуже показово, навіть по донецьким міркам. У юнацькому віці, скоріш за все надихнувшись ідеєю роману "Хрещений Батько", а саме: "адвокат з його папкою може поцупити в сто разів більше, ніж людина з пістолетом", прийняв це як керівництво до дій, та вступив на службу к місцевому дону Корлеоне, сиріч до лав Олександра Миколайовича Рибака, лідера злочинного угрупування «17-та дільниця». Рибак охоче взяв юного, перспективного юриста, під своє крило, довіривши йому вести документи з корпоративних прав, і курирувати купівлю цінних паперів. Себто, вести юридичний супровід відбирання бізнесу, і відмивання не зовсім "білих" грошей. І Дрегер не підкачав. З його допомогою ОЗУ Рибака стало власником ВАТ "АІЗ-Енергія" - найбільшого в Україні виробника ізоляторів і лінійної арматури для ліній електропередач, що об'єднує три заводи: завод фарфорових виробів, арматурно-ізоляторний завод і завод високовольтної інженерної арматури. По факту ж, в руках Рибака через підконтрольних йому осіб був зосереджений основний пакет акцій. Відповідно, братки з «17 дільниці» були силовим крилом, а юридичне прикриття "чорних" справ здійснював Дрегер через ЗАТ "Укрліга" і ТОВ "Донбас-Ліга" (директором і засновником яких був особисто Рибак). Сама ж ОЗУ «17-та дільниця» була родом з міста-героя Краматорська, де в далекому 1993 році її заснували Білецький та Шпортюк. Згодом угрупованням керували Яковенко (кличка Єгор, убитий в 1996 році) та Єрмаков (Єрмак, убитий в 1998 році). Вони ж привели в «17-у дільницю» колишнього працівника міліції Яворівського і комерсанта Олександра Рибака. Тоді-то і була створена асоціація "Укрліга", а Рибак і Яворівський за короткий час обертали мільйонами доларів. Після вбивства в 1998 році Єрмакова, Рибак і Яворівський пішли у "вільне плавання", і перевели штаб-квартиру банди в офісне приміщення асоціації "Укрліга", розташоване в центрі Слов'янська. А в 1999 році журналіст Ігор Александров отримав на руки аудіозапис щодо причетністі Рибака та Яворівського до вбивства Єрмакова. Крім записи, Александрову вдалося роздобути ксерокопію з журналу служби охорони "Укрліги", яка містила позначки про відвідування офісу Юрієм Ударцовим (прокурор м. Слов'янська, нині - заступник Генерального Прокурора України) та Артемом Пшонкою (помічник прокурора м. Краматорська, нині нардеп від Партії Регіонів), які приїхали привітати Олександра Рибака з днем народження. А ще - фотографію з дня народження, на якій в обнімку з Рибаком був відображений Пшонка-молодший (аналогічне фото тодішнього мера Краматорська Анатолія Близнюка, котрий нині займає високу посаду віце-прем'єр міністра України, разом з іменнініком Олександром Рибаком - на той момент було нікому не цікавим). Ці матеріали, а також злочинні схеми "Укрліги" планував оприлюднити в прямому ефірі слов'янській ТРК "ТОР" тележурналіст Ігор Александров. Наслідки цих намірів всім відомі - 7 липня 2001 Ігор Александров помер у лікарні, не приходячи до свідомості після жорстокого побиття бейсбольними битами - чотирма днями раніше. У зв'язку з розслідуванням "справи Александрова", Рибак і Яворівський втекли. А в 2006 році Олександр Рибак рішенням суду був визнаний замовником вбивства Александрова і засуджений на 15 років з конфіскацією майна. Дрегер, аби не спокушати долю, не став чекати, і втік набагато раніше. Та й часу даром не втрачав. Гроші (на які вже не міг претендувати Олександр Рибак) у нього були присутні, досвід - теж. Справа - за малим. У 2003 році Дрегером, шляхом підробки підписів акціонерів було захоплене ВАТ "Донецьке обласне підприємство автобусних станцій". Схема "підкорення" ДОПАС була така. Після приватизації 1997 акції підприємства були розподілені між трудовим колективом. Надалі, в 2003-м, нібито акціонери - Коновалова В.Л., Соловей Л.А., Арестова Н.Л., Литвиненко В.Ю. і Бородінова Л.В. продали свої частки. Причому, самі акціонери ні сном, ні духом не знали про здійснену операцію. Як заявили вони у своєму зверненні до Генпрокуратури, цінні папери були викрадені "шляхом підробки підписів на договорах доручення на реалізацію акцій, а також передавальних розпорядженнях". Надалі, викрадені акції були "продані" через ряд інвестиційних фондів і юркомпаній, причому декілька разів. Згодом, шляхом підробки документів, і угод з наступними перепродажами, бул захоплений КП "Зуєвський енергомеханічний завод". Увесь цей час трудовий колектив писав скарги, заяви. З нульовим ефектом. Ні, спочатку міліція навіть порушувала кримінальні справи. Які, через деякий час спускалися на гальмах, і в результаті - припинялися. За відсутністю події злочину. Цікаво інше: всі кримінальні справи "по Дрегеру" розслідувала одна людина - слідчий Коваль Ганна Володимирівна. Яка, по завершенню розслідування "з потрібним результатом", звільнилася з органів МВС і зайняла пост начальника Департаменту фінансово-економічної безпеки корпорації Дрегера. А з тієї пори, як Владислав Олегович в черговий раз прийняв рішення йти у владу (минулий раз балотувався від Наталії Вітренко), Анна Коваль стала заступником голови Донецької міської організації "Сильної Україна", і балотувалася до Донецької міської ради за № 3 в "списках Дрегера ". Тут-то і зійшлися шляхи-доріжки Ігоря Богатирьова і В'ячеслава Дрегера. На такому-собі перехресті імені Сергія Тігіпка, іменованого політичною партією Сильна Україна. Втім, по-порядку. Загальновідомо, що українських політиків можна умовно розділити на дві категорії. До перших належать ті, які вважають своїх співгромадян недоумками, але ніколи в цьому публічно не зізнаються. До других - ті, хто тримають всіх нас за круглих ідіотів і не упускають можливості це засвідчити при першій же нагоді. До таких, безумовно, слід віднести комсомольця-реформатора Сергія Тігіпка, який на минулих виборах кинув в маси беспесди геніальну ідею, іменовану малозрозумілим терміном "праймеріз". Історія не зберегла імені героя-політтехнолога, який так підступно підкузьмив Сергія Леонідовича тим самим "праймеріз", як основною частиною виборчої компанії. Яка, по-суті, зганьбила його не менше, ніж горезвісний Податковий кодекс чи той самий В'ячеслав Дрегер. Як гадюка, підігріта на грудях найгнучкішого тепер вже регіонала. Характерно, що про жителів Донбасу у пана Тігіпка склалося ще гірше представлення, ніж зазвичай середньостатистичний політик думає про лохократ та його сприйнятті дійсності. Очевидно, багаторічне перебування Сергія Леонідовича на посилках у "донецьких" переконало його, що тамтешній "піпл" із задоволенням "схаває" все. Оскільки бігборди, що одномоментно прикрасили магістралі Донецька, сказали електорату про "Сильну Україну" набагато більше, ніж телеролики і тонни рекламної макулатури стосовно пана Тігіпка. Тому що навіть на тлі інших "сильних" лідерів і особистостей, котрими так славиться донецька земля, ці особи вже точно не загубилися. Дрегер, за дуже стислий термін перебування в стольному граді Донецьку, проявив себе настільки жваво, що примудрився посваритися як з господарями становища - батьками міста, так і настроїти проти себе робочо-селянське населення, укупі з інтелігенцією. Оскільки, для початку він підм'яв під себе (за допомогою раніше захопленого Донецькавтотрансу) весь ринок пасажирських перевезень і встановив грабіжницькі проценти для маршрутників на автовокзалах, з щоденними поборами на автостанціях. Ну а що таке для бабусі або інженера підвищення проїзду навіть на 25 копійок - і говорити не доводиться, начебто і дрібниця, але приносить копійчину ту ще. А на соціальну напруженість, що підвищується з дня на день - Дрегер ложив з пробором, як і на приписи обласної прокуратури. Справа дійшла до маразму, тобто до наради в Облдержадміністрації, яку почали пікетувати обурені таксисти (найбільш активна частина населення). В внаслідок чого розкрилося дивне - рішення з розподілу маршрутів приймалися більшістю конкурсного комітету, який голосував за згодою або за вказівкою представників "Донецькавтотрансу". А в конкурсному комітеті було 2 особи, Сазонов - директор ДОПАС (власник - Дрегер) і Максимов - директор Донецкавтосервіса, себто робочого органу, засновником якого є Дрегер. Уявіть собі, як "зраділи" ті самі перевізники, коли одного ранку роздивилися бігборди "Сильної України", з яких строго і переконливо зиркали представники прогресивної партії Тігіпка - Дрегер з Сазоновим, та їх фінансовий директор мадам Касьянова, яка мала безпосереднє відношення до збирання тих самих поборів! Також, Дрегер мав неабияку "популярність" у донеччан, на своє нещастя мавших відношення до житлової афери, тобто будівництва по вулиці Батіщева, 4-б. Суть питання було простим і невигадливим: спочатку квартири були продані першому набору пайовиків-лохів і потрапили в заставу банку, якій кредитував об'єкт. Зазнавши нестачу коштів, забудовник не розгубився і під заставу тих же квартир оформив кредит уже в іншому банку. А потім, ті ж самі квартири були продані повторно, вже іншим власникам. Як маскування угод по подвійній продажі і потрійній застави використовувалися нехитрі прийоми на кшталт перенумерації квартир будинку або оформлення квартир в одній угоді за поштовою адресою (вул. Батищева, 4-б), а в іншій - за будівельним адресою (мікрорайон Шахтарський, 4а), який використовується до закінчення будівництва будинку як адреса будівельної ділянки. У підсумку, будівництво закінчилося нічим, зважаючи "з причин, пов’язаних із финансовою кризою в країні". Отже, станом на середину 2009 р. активи забудовника становили недобудований дім, пасиви - подвійні зобов'язання перед покупцями квартир та банківський кредит під їх же заставу. Здавалося б, кідаловскій потенціал даного об'єкту був повністю вичерпаний і попереду дольщіков чекали сумні судові процеси, ну й традиційні обіцянки влади "розібратися і покарати". Однак, у цей момент на сцені, як рояль в кущах, з'явився найуспішніший донецький підприємець, ідейний соратник реформатора Тігіпка, член партії Сильна Україна, Дрегер Владислав Олегович. Отже, в будинку по вул. Батищева, розташованому в одному з центральних районів Донецька, Владислав Олегович, побачив ласий шматок власності. А як заволодіти майном компанії, обтяженої боргами кільком банкам і приватним інвесторам, не перекладаючи на себе цих самих боргів? Відповідь очевидна: необхідно стати її головним кредитором. І бажано - нічого не надаючи в кредит. Тому, в грудні 2009 р. керівництво збанкрутілого забудовника вирішило поправити фінансове становище компанії вельми специфічним чином. А саме - покупкою векселів загальною вартістю майже 30 млн грн. Як саме ця операція могла допомогти компанії в умовах загальної кризи ліквідності, чим забудовник збирався оплачувати куплені векселі, яка вірогідність погашення даних "цінних паперів" і в чому тут, власне, гешефт - питання риторичні. Тобто, єдиним наслідком угоди стало кардинальне змінення складу кредиторів будівельної компанії, серед яких з'явилися такі собі ТОВ "Транспортний союз Донбасу" (підстава - договір купівлі-продажу двох векселів на суму 12 млн грн. кожний) і публічне акціонерне товариство "Красноармійський машинобудівний завод" (підстава - договір купівлі-продажу векселя на суму 6 млн грн). Заборгованість та правомірність претензій нових кредиторів була відразу ж підтверджена рішенням Господарського суду Донецької області. За абсолютно випадковим збігом, обидва новоявлених кредитора мали безпосереднє відношення до Дрегера. Його причетність до ЗАТ "Транспортний союз Донбасу" легко підтверджується хоча б статутом цього підприємства а дружність машинобудівному гігантові стала явною навіть для необізнаних після того, як 29 березня 2010 Владислав Олегович був обраний головою наглядової ради КМЗ. Ще один, також абсолютно випадковий збіг полягав в тому, що сума новоутворених боргів забудовника перед цими підприємствами склала трохи більше ніж половину його загальної заборгованості, і, отже, забезпечила панові Дрегеру більшість голосів у зборах кредиторів, себто, фактичну можливість розпоряджатися майном будівельників на свій розсуд. Молодець Сергій Леонідович, влаштував усім праймеріз - праймеріз. Вибрав для народу, найдостойнішого з достойних. Навіть досвідчений Віктор Федорович Янукович не міг у свої 35 років похвалитися успіхами, яких досяг у цьому віці Дрегер - в царині автогосподарства, та ще й напрацювати такий авторитет серед транспортників. А вже до такої тонкості, як операція з недобудовою на вул. Батищева, яку провернув Владислав Олегович, Віктору Федоровичу взагалі ніколи не додуматися - це вам не Севастополь за 100 баксів продати. Змазаний оргазм Знав би Тігіпко майбутнє - в житті б не клюнув на подібну розводку, внаслідок якої мало того, що залишився з носом, так ще й виставив себе на посміховисько перед донецькими пацанами. Але ж говорили, попереджали! З першого дня. Мовляв, якщо ти, Сергію Леонідовичу, уклав вигідну угоду з Владиславом Олеговичем, незайвим буде перерахувати свої пальці, а потім руки і ноги. А потім, на всякий випадок, і родичів. Ех, що робить з людьми гординя! Хоча, по-факту, злий жарт зіграла з достойним сином молдавського народу, саме наявність у своїх рядах синочка Раїси Василівни. Адже не дарма ж матуся відправила своє улюблене чадо, в добрий політичний шлях? Ні, зрозуміло, Сергій Леонідович і особисто чув, в інтернетах читав всякі гадости щодо другого номера в донецьких списках. При цьому, наївно вважаючи (от уже справді, іронія долі!) що раз Владислав Олегович довгий час подвизався в якості підручного Раїси Василівни, і забезпечував брудну роботу з її обрання по мажоритарці по одномандатному виборчому округу № 41, в далекому 2002-му році, то, отже, все на мазі і під контролем. У чому був, безумовно прав. Такі да, під контролем. Тільки з іншого боку. З початку Дрегер обіграв, практично всуху, Ігорка. Просто й витончено. Заявивши йому, що мовляв вся робота з документального забезпечення, на мені, а тобі залишається найсмачніше - спілкуватися із зацікавленими особами, і стригти купони. Ясна річ, що Ігор Богатирьов (на відміну від єдиноутробного братика) ніколи не був розумним, а така яскрава подія його й взагалі підкосила. Ну дійсно, що може бути цікавіше, ніж приїхати паном на зустріч до солідної людині, розповісти йому про захоплюючі дух перспективи світлого політичного майбутнього, а заодно і пояснити, що в країні вже все розграбовано, під нуль. Залишилася - тільки земля. І якщо <ім'ярек> згоден прийняти участь (через посильний внесок, зрозуміло) під прапорами перспективного реформатора-економіста Сергія Леонідовича Тігіпка, то, отримавши власну сільраду або депутатську комісію в міськраді - може нарізати собі землиці стільки, скільки душа забажає. Визнаю, що розливавшийся птицею солов'єм Ігор Ігорович був страх яким переконливим. А що? Провінція-с, гучні імена навіть вигадувати не треба, проста як 3 копійки схема збагачення. Омріяні гектари (і мільйони) - ось вони. Тільки руку простягни, а заплющивши очі, навіть помацати можна! Плати, Лопух Дуралеевіч! І платили. А в тим часом, Владислав Олегович Дрегер був зайнятий значно більш прозаїчною, і набагато важливою роботою. Пам'ятаєте, як в 2010 році Тимошенко із товаришами були приголомшені, дізнавшись щодо дублікатів партійних осередків «Батьківщини», котрі не підкоряється центральному штабу, що на Турівській? Ось-ось. А власне, що тут складного? Для знаючої людини - може і є якісь проблеми, темні плями. А для рейдера - це нудна повсякденна дійсність. Вони ж з цим лягають спати і встають. Ось так и вийшло, доки Ігор Богатирьов відводив душу і перераховував грошові знаки, Владислав Дрегер підготував усі необхідні документи, і відповідні рішення. І ось настав день «Д» година «Ч» і повна «Ж». 26 жовтня, Тігіпко, який прибув до Донецька, був поставлений перед фактом, та ще дистанційно, з інтерв'ю; Ігоря Богатирьова навіть не спромоглися повідомити. Надалі Сергія Леонідовича поставили перед фактом ще раз, уже в збоченій формі. Надавши йому «для ознайомлення» затверджені списки кандидатів до місцевих рад. Сподіваюся, не потрібно пояснювати, що кандидати на місця в центральні органи місцевого самоврядування - обласна рада, Донецький і Маріупольський міськради тощо, теж були переважно дрегеровскімі або околодрегеровскімі? Зовнішній вигляд младореформатора говорив про глибокі внутрішні переживання - хоч картину маслом пиши. Але робити було нема чого, вибору в нього не залишалося, робити міну при гарній грі бо й то - на межі подвигу. Точно так, зухвалий кидок з боку Дрегера ранив Раїсу Василівну, напевне, в саме серце. Ще б пак, так мерзенно посміятися, над світлим материнським почуттям. Плюс, виставити її в ідіотському вигляді, та ще й на очах у всієї політичної тусовки! Причому, без варіантів на реабілітацію, ну насправді ж, не підеш скаржитися Януковичу або Пшонці на негідника Дрегера, який ще недавно руки цілував, а тут на тобі - кинув, найбезпардоннішим чином! Втім, скаржитися на рейдера Дрегера, з її боку було б певною мірою необачно, бо сімейство Богатирьових не з чуток знало, що це таке і з чим його їдять. Досить пригадати ще недавні бої, за землю оборонного заводу «Точмаш», яку не поділили Саша Богатирьов і його партнер Сергій Максимов. Дійсно, 64 гектара, практично в центрі Донецька - дуже смачний шматок. Інша справа, що кожен хотів відкусити собі побільше, та ось проковтнути не зміг сходу. Концесіонери, що стали водночас заклятими ворогами, влаштували такі розбірки - небу було жарко. Раїса Василівна підключала Ющенко і Генпрокуратуру, Сергій Максимов - СБУ в особі Наливайченко. Порушувалися числені кримінальні справи, в інтернет вихлюпувався компромат один на одного, словом, йшов звичайнісинький бізнес-процес. Тоді Дрегер, котрий був в курсі подій і тушкою й опудалом намагався влізти, але його прагнень ніхто не зрозумів, і ділитися не захотів. Ну а тут - така можливість. Яку він, звісно, і не упустив. Як не кляла його Рая, як не говорила, що мовляв щастя тобі не буде - В'ячеслав Олегович був людиною що звикла до подібного роду висловлювання переможеної сторони, а тому - глухий і німий. Тим паче, що ставши депутатом облради, він, нічтоже суменяшеся, миттю просочився в бюджетний комітет, і почав будувати далекоглядні плани, врешті-решт, нові вибори на дворі, пора брати мажоритарку, підкорювати парламент! Втім, нагорода знайшла свого героя, та ще й кумедним способом. Усім відомо, що в кожному БТІ є база, в якій написано, що кому і як належить. Що підтверджується відповідними документами. Причому, БТІшніки груддю стоять, не допускаючи навіть намірів з боку вищестоящих начальників всіх видів та мастей, об'єднати всі бази, в одну. Дійсно, навіщо таке нещастя? Тоді зверху буде видно все, як на долоні, а де ж тоді допускати зловживання? Ось. Цю базу вони пестять, плекають, і, тихесенько продають. Всяким ріелторам, рейдерам та іншим зацікавленим особам. Причому недорого. Коштує цей файлік сущі дрібниці - від 200 до 500 доларів. Плюс мінус. Ясна річ, у Києві - дорожче, в Калуші - дешевше. Але порядок цін приблизно такий. Але є ще одна, значно цінніша база. Вірніше, навіть не база, а тоненька папка. За оволодіння якою продасть душу (чужу чи свою) будь-який чинуша, не кажучи вже про рейдера середньої руки. Оскільки в оній папці міститься перелік об'єктів, які не мають власника. Або оний був втрачений за давністю років, або просто зник, по реорганізації, скороченню або розвалу старого чи там під час утворення нової держави. Ні, це зовсім не означає, що стоїть собі будинок о 15-ти поверхах у центрі міста, а в ньому забиті вікна-двері і ніхто не живе, і навіть не цікавиться - чиє мовляв це, кому належить. Все простіше. Ці приміщення часто експлуатуються, там сидять і працюють люди, а керівник установи та інші завгоспи навіть не мають найменшого поняття, що на це приміщення відсутні правовстановлюючі документи, або що воно взагалі не знаходиться, ні на якому балансі. Так от і було: після перемоги Януковича, у його вотчині почався формений хаос. Було введено комендантську годину, ночами невстановлені особи відловлювали нічого не підозрюючих пересічних громадян з Донецька чи то з Єнакієво, і відправляли до Києва, на керівні посади (макіївчанам пощастило більше, тому що їм дістався Крим). Відповідно, на звільнені місця були призначені ті, хто за своїми моральними і діловими якостями не міг згодитися в Києві та інших містах нашої неосяжної Ойкумени. Ось саме так, до Владислава Олеговича Дрегера й потрапила в руки вищевказана папка. З переліком об'єктів, котрі були, і при цьому були ще й нічиї. Ех, якби він знав, чим все це закінчиться. Напевно спалив би. Або з'їв. Або подарував Юлії Тимошенко, під будь-яким благовидним приводом. Але на жаль, людина, як відомо, тільки припускає. Так от, волею Долі, і вийшло, що одним з таких ласих об'єктів стало приміщення, розташоване буквально в двох кроках від Облдержадміністрації, у великому будинку у дворі, між бульваром Шевченка і вулицею Артема. Самий центр, вже центріше - не буває. І мало того, 700 з копійками квадратних метрів. Легко сказати?! Те, що в зазначеному приміщенні був один лише вхід, наявність охорони та іншого відеоспостереження - Владислава Олеговича не бентежило. В кінці-кінців, він був молодий, повний сил і енергії, і цей горішок вважав по своїм зубам. Зрозуміло, технічну сторону справи здійснити було зовсім не складно, тому як за підробку документів у нас ще нікого не садили, а коли в тебе (як у будь-якого поважаючого себе рейдера) є прикормлений суддя - так справа взагалі в капелюсі. І залишається тільки одне - захід. Достеменно невідомо, чи то забув помолився Дрегер святому Саві, або може сам преподобний лишив його своїм заступництвом (мовляв чудеса звісно, справа гарна, а й думати треба головою, хоч іноді), але захват цього разу пройшов не за планом, а так собі, як змазаний оргазм. Так, хлопці зайшли, але виявилося, що за дверима ще одні двері, і схоже, здатни витримати ядерний удар малої потужності. Хто ж знав, що так воно обернеться? І хто ж міг припустити, що це приміщення колись, часів царя Панька, значилося (вже не знаю, за яким документом, а може і без них) за автотранспортним підприємством. Донецьким (!!!) Облавтотрансом (!!!). І вже точно, ні Владислав Олегович, ні співробітники БТІ, разом з чесними суддями, навіть припустити не могли, ХТО саме облюбував це приміщення, перебираючись в далекому 1996-му році в крісло заступника губернатора області. Ну а те, що з тих самих пір, це приміщення використовувалося за особливим призначенням, знали хіба що "мешканці", себто співробітники такого себе конвертаційного центру. Який обслуговував виключно одного єдиного клієнта. А коли цей самий клієнт перебрався до Києва, на Банкову, 11, потреба в "конверті" не відпала, він був переданий сину. Спадкоємцю. Олександру. І на цей самий конвертаційний центр, сам того не знаючи, і зазіхнув перший номер Сильної України в Донецькій області. Цитата: 25 квітня київські податківці заарештували в Донецьку 37-річного Владислава Дрегера - крупного бізнесмена, мецената, депутата облради і лідера донецької «Сильної України». Підприємця, фінансовий стан якого оцінюється в $ 70 млн, підозрюють у шахрайстві на суму 33 млн гривень, пише «Сегодня». «В п'ятницю було порушено кримінальну справу, а в понеділок його заарештували працівники податкової з центрального апарату і відвезли до Києва. Все логічно. Я йому раніше особисто говорив, що потрібно враховувати інтереси суспільства, а не тільки свої особисті», - губернатор Анатолій Близнюк. Податкова вважає, що підконтрольні Дрегеру особи заволоділи у 2006 році майном одного з колективних підприємств міста Харцизька. В результаті підприємству було завдано збитків. За даним фактом порушено кримінальну справу за ч. 4 ст. 190 КК - «Шахрайство» (від 5 до 12 років позбавлення волі). Як нам повідомило джерело в ДПА України, мова йде про перепродаж Зуєвського енергомеханічного заводу (ЗЕЗ) (найбільшого в країні виробника підйомного обладнання з власним ливарним виробництвом). Завод в 2006 р. був реорганізований з КП в АТ, а Дрегер став його співвласником. Але трудовий колектив ЗЕЗа нічого не отримав. Ясна річ, Тігіпко миттю відхрестився від свого однопартійця, заявивши що «я не думаю, що там можуть бути якісь політичні причини. Ще не було пред'явлено жодного обвинувачення. Очікується, що сьогодні це відбудеться... Ми дочекаємося цього звинувачення і після цього будемо розбиратися. Якщо є якісь зловживання, то суд буде вирішувати, винна людина чи ні. Ми стежимо за цим уважно. ». Складно сказати, як там він стежив, і за чим, але свій вибір зробив, буквально недавно. Поклавши початок формування партії нового типу, за російськіми лекалами. Не здивуюся, якщо назву запропонують, щось на кшталт "Єдині Регіони". Що ж стосується Раїси Богатирьової, то вона вже обрала свій шлях - в нікуди. І тепер кожен день рахує години, хвилини і секунди до своєї відставки. Після чого припинить своє існування, і кане в політичне небуття. Адже б/у, після використання за призначенням - нікому не цікаві.

Никита Василишин, h.ua