Трішки про "юде"

Розповідь військовополоненого (1941р.)

"Німці змусили нас копати яму. Коли яма була готова нас вишикували. Німецький офіцер сказав:
-Юде вийти зі строю!
Євреї вийшли.
-Юде стрибай в яму!
Євреї пострибали
-Рус бери лопати і закопуй юде!
Ми переглянулися і ніхто не взявся за лопати тоді німець сказав:
-Юде вилазь, рус стрибай в яму! Юде закопуй рус!
Євреї похапали лопати і почали нас закопувати. Коли земля дійшла нам до пояса німець зупинив євреїв і запитав:
-Ну, що рус, зрозумів, хто такий юде?.. "
Розповідь військовополоненого (1941р.)

"Німці змусили нас копати яму. Коли яма була готова нас вишикували. Німецький офіцер сказав:
-Юде вийти зі строю!
Євреї
вийшли.
-Юде стрибай в яму!
Євреї пострибали
-Рус бери лопати і закопуй юде!
Ми переглянулися і ніхто не взявся за лопати тоді німець сказав:
-Юде вилазь, рус стрибай в яму! Юде закопуй рус!
Євреї похапали лопати і почали нас закопувати. Коли земля дійшла нам до пояса німець зупинив євреїв і запитав:
-Ну, що рус, зрозумів, хто такий юде?.. "

Азаров vs Фірташ

Скандальна стаття у Frankfurter Allgemeine засвідчила, що невдалі для регіоналів вибори загострили боротьбу груп впливу у партії влади
Матеріал друкованого видання
№ 46 (263)
від 15 листопада

У ніч після парламентських виборів прем’єр-міністр Микола Азаров був дуже роздратований. Як перший номер списку Партії регіонів, він мусив з’явитися у формальному штабі ПР, що розмістився в столичному готелі «Інтерконтиненталь», і розповідати там про «перемогу» своєї політичної сили. Мовляв, 30% голосів, здобуті нею за партсписками, – це найбільше серед усіх учасників перегонів.

Щоправда, було очевидно, що перший номер «переможців» у вкрай кепському гуморі. Роздратування Азарова прорвалося назовні, коли журналісти почали запитувати його про перспективи залишитись у прем’єрському кріслі. Замість відповісти щось на кшталт «це вирішать, як і належить за Конституцією, президент і парламент», поки що чинний керівник Кабміну став обзивати журналістів провокаторами, а потім взагалі перейшов на особистості. Відповіді ж по суті ніхто так і не почув.

Винести сміття з хати

Після цього сталося те, що до останнього часу здавалося невластивим регіональному конгломерату – внутрішній конфлікт не лише був винесений у публічну площину, а й навіть на міжнародний рівень. У впливовій німецькій газеті FrankfurterAllgemeineZeitungбуло опубліковано статтю Конрада Шуллера за результатами його візиту до України під час парламентських виборів, у якій висвітлювалася титанічна боротьба українського прем’єра Миколи Азарова із підступним олігархом Дмитром Фірташем. Появу подібного матеріалу в будь-якому українському виданні сприйняли б як відверту «джинсу». «У вузькому колі Азаров розповідав про те, як головне угруповання в цій війні олігархів, очолюване хімічним і газовим мільярдером Фірташем, вже багато років систематично намагається зруйнувати відносини України із Заходом», – пише FrankfurterAllgemeineZeitung. Німецький журналіст нагадує, що в орбіту впливу Фірташа входять голова Адміністрації Януковича Сергій Льовочкін і перший віце-прем’єр, тобто перший заступник самого Азарова, Валерій Хорошковський. Останній раніше очолював СБУ, зокрема й під час затримання Ланґе, чим офіційний Берлін був обурений. Не наводячи підтверджень своєї версії, німецький журналіст заявляє: це затримання було однією з навмисних провокацій «групи Фірташа», щоби розсварити Україну з Європою.

У свою чергу, Микола Азаров представлений як чи не найбільший західник в українській політиці. Мовляв, саме він домігся персонально від Януковича швидкого звільнення німецького політолога Ніко Ланґе, затриманого за незрозумілими звинуваченнями 2010 року в Борисполі працівниками СБУ (яке тоді очолював представник групи Фірташа Валерій Хорошковський), а також наполегливо радив Віктору Федоровичу не ув’язнювати Юлію Тимошенко (у якої також був відритий конфлікт із Фірташем, але більш рівні відносини із Клюєвим)! Саме Азаров, і ніхто інший, також нібито надавав і надає «всебічну допомогу» міжнародній місії на чолі з екс-президентом Європарламенту Коксом та екс-президентом Польщі Кваснєвським (ця місія досліджує в Україні, зокрема, ситуацію з політичними кримінальними процесами). І, нарешті, особисто Азаров робить усе, щоб знизити залежність України від російського газу. Він добивається заміщення його газом із Західної Європи, а також прагне всіляко розвивати співпрацю з німецькими промисловими гігантами. Натомість Фірташ та його RosUkrEnergo(одним зі співвласників якого є Газпром) – основний лобіст російських інтересів.

Напевно, людина, котра «захистила» Ланґе, «захищала» Тимошенко і «захищає» Україну від російського тиску, в очах малообізнаних в українських реаліях німців тепер є справжнім державником, демократом і євроінтегратором. Щоправда, аби не передати куті меду, автор статті у Frankfurter Allgemeine зауважив: Азаров робить усі ці речі не через абстрактний ідеалізм, а в ході боротьби з тим-таки Фірташем.

«Бєспрєдєл» як стратегія

У цій без перебільшення сенсаційній статті, як на перший погляд, викладено чимало раціонального. Однак повірити у відданість демократії і європейським цінностям Миколи Азарова не легше, ніж у те, що Віктор Янукович перед публічними виступами перечитує промови Цицерона.

Корені появи статті варто шукати в доволі давній ворожнечі між «групою Фірташа» та Андрієм Клюєвим, секретарем Ради нацбезпеки та оборони, котрий навесні таки домігся права керувати виборчою кампанією Партії регіонів. Одним із проявів такої ворожнечі, за даними Тижня, став, зокрема, і той бедлам, що тривав понад десять днів після виборів на низці мажоритарних округів, де кандидати від влади поступились представникам опозиції чи нелояльним самовисуванцям, проте вжили найширший арсенал заходів для викривлення волі виборців.

Відомо, що Льовочкін, під чиїм крилом намагається, хоч наразі й безуспішно, стати повноцінним мером Києва голова столичної держадміністрації Олександр Попов, самоусунувся від забезпечення високого результату регіоналів у недружній до них столиці. Підсумком чого принаймні до певної міри і став програш синьо-білих в усіх тринадцяти столичних округах. Мало того: один із представників вищого кола виборчого штабу ПР у розмові з Тижнем відверто нарікав, що Адміністрація президента не доклала під час кампанії достатніх зусиль для просування партійних кандидатів на округах у всій Центральній Україні.

Натомість саме Клюєв як голова штабу відповідав за досягнення однієї з головних цілей ПР на цих виборах – формування однопартійної більшості у 226 голосів. Тепер у штабі на Липській схильні вважати, що план провалився внаслідок саботажу, влаштованого «групою Фірташа». «Вони нас відверто топили. Ви ж лишень погляньте, як зловтішно висвітлював події на скандальних округах їхній «Інтер», – проілюструвало ситуацію джерело в ПР (як відомо, телеканал «Інтер» підконтрольний Валерію Хорошковському).

Звісно, не все так просто. Скажімо, «бєспрєдєл» на деяких округах, що розгорнувся після виборів, був санкціонований особисто Януковичем чи кимось із його найближчого оточення. За даними Тижня, Клюєв запропонував таку схему: ті кандидати, що здатні перехилити шальки терезів на свою користь, мають робити це самотужки, вдаючись до наявних у них методів. Державна ж машина усього лише їм не заважатиме. Саме тому хтось, як кандидат Травянко у сумнозвісному 132-му окрузі, підключав до справи міліцейський спецназ, що вивозив бюлетені з ОВК, хтось, як Тетяна Засуха у 90-му окрузі, «попрацював» із судами, щоби ті викреслили десятки тисяч відданих за опозицію голосів, а хтось узагалі відмовився від продовження боротьби, зокрема через нестачу ресурсів.

Ідея полягала в тому, щоб центральна влада щонайбільше дистанціювалася від скандальних подій у округах. Саме тому й сам Янукович протягом двох тижнів уперто мовчав про те, що коїлося. Водночас, як тепер очевидно, відмежуватися не вдалось, тож і на Заході та й усередині країни, «бєспрєдєл» пов’язують із главою держави.

Боротьба посилюватиметься

В такій ситуації чимало залежить від того, хто краще поставить себе в очах Януковича: Льовочкін, якому треба довести, що це Клюєв провалив кампанію і ще й нарвався на скандал, чи Клюєв, який зацікавлений показати, що в усьому винні «саботажники» Фірташа. Зрештою, серед округів, де велись «бойові дії», були й такі, за котрими йшли люди останнього (перемогу опозиційного кандидата Булатецького на 94-му окрузі брутально відібрала креатура Фірташа Валентина Жуковська).

У контексті цієї боротьби й варто розглядати статтю Frankfurter Allgemeine. Боротьба триває серед іншого за крісло прем’єра, на який «група Фірташа» зазіхає вже не перший рік. Клюєв, котрий також претендує на цю посаду, але зараз потрапив у невиграшну позицію, стає ситуативним союзником Азарова, котрий не хоче йти на пенсію. В такому становищі донести до західних партнерів думку про «прозахідного» Азарова, котрий нібито боронить країну від проросійського «бєспрєдєльщика» Фірташа, стає цілком зрозумілим кроком.Цікаво, що опоненти Клюєва, схоже, не забарились із відповіддю на антифірташівську публікацію. 6 листопада український інтернет сколихнула звістка про те, що Льовочкін написав заяву про відставку з посади голови АП. На його місце нібито розглядали кандидатуру, зокрема, все того ж таки Клюєва. Інформацію поширив сумнівний сайт, котрий раніше відзначився публікацією відверто фальшивого інтерв’ю з «караванським стрільцем». Тож не дивно, що того самого дня її спростували. Водночас у підкилимній політичній боротьбі не рідкість, коли подібні сфальсифіковані витоки організовують самі герої публікацій. Наприклад, аби подивитись, хто першим претендуватиме на нібито звільнене крісло. Або щоб донести до вищого керівництва (в нашому випадку – Януковича) думку про те, що вороги (в цьому разі – Клюєв) невтомно, як видно з публікацій у пресі, підкопуються під єдиного вірного слугу (тут – Льовочкіна). Чи зміниться розстановка сил у владному конгломераті, багато в чому залежатиме від того, як впорається Клюєв з новим завданням: рекрутувати у фракцію ПР не менше сорока депутатів із самовисуванців і «тушок» із опозиційних сил. Уже в ці дні їм роблять пропозиції, від яких важко відмовитись. За інформацією джерел у штабі ПР, у фракцію влади уже нібито рекрутовані не менше 20 «багнетів» зі сторони.

Врешті ситуація, що склалася, підтвердила той факт, що внутрішня боротьба в «монолітному» таборі влади віднедавна точиться не менш активно, аніж свого часу серед помаранчевих. Якщо до цього вона не виливалася так відверто назовні, то зараз це сталося, що свідчить про її загострення, яке, мабуть, лише посилюватиметься із наближенням президентських виборів.

Джерело: УТ

Регіонали у Лондоні лякали «Свободою» і співчували Кличку

Результати останніх українських виборів обговорювали на круглому столі Британсько-українського товариства у Лондоні саме у день голосування на президентських виборах у США 6-го листопада.


Український посол Володимир Хандогій викликав кілька усмішок у кімнаті для засідань парламентських комітетів у Вестмінстері, заявивши, що такий збіг символічний і, мовляв, американські та українські вибори дуже схожі, оскільки ніхто не може передбачити результату.

Щоправда, різниця виявилася вже наступного дня, коли американці виборчий процес успішно закінчили й мали загальновизнаного переможця, а в Україні і двома тижнями після голосування тривав скандальний у низці округів процес підрахунку.

Тему схожості українських виборів з американськими кілька десятків учасників обговорення у той вечір більше не розвивали.

Моя партія

Партію регіонів на лондонських дискусіях представляв Леонід Кожара, який у минулому складі Верховної Ради був заступником голови Комітету у закордонних справах.

Він виглядав майже цілковито задоволеним тим, як в Україні підбивали підсумки виборів, заявивши, що найбільші затримки з визначенням результатів відбувалися в округах, де боролися не за партійні, а за мажоритарні мандати.

Читайте також: «Регіонали» в Парижі звинувачують міжнародних спотерігачів у злочинах

На думку пана Кожари його партія проблем фактично не мала, а найбільші клопоти він бачив, насамперед, в опозиції.

Він навіть трохи пожалів лідера партії УДАР Віталія Кличка у зв’язку з тим, що в опозиції виявилося так багато потужних лідерів, яким, мовляв, доведеться боротися між собою на наступних президентських виборах.

А далі депутат-регіонал вирішив поділитися у Лондоні своєю стурбованістю.

“...Дві дуже радикальні партії з крайнього лівого і крайнього правого крила здобули велику частину українських голосів. Це означає, що буде новий присмак в українському парламенті. Усі дискусії будуть жорсткіші, ніж раніше. Можливо, буде навіть більше бійок у парламенті... але моя партія брати участі в них не буде, бо комуністи матимуть дуже потужних опонентів у вигляді партії Свобода”,- поділився думками пан Кожара, не згадавши, що з комуністами, які цього разу збільшили кількість своїх місць у Верховній Раді, упродовж кількох років були партнерами Партії регіонів у правлячій більшості.

Більше про комуністів Леонід Кажара не згадував, а натомість окремо зупинився на ВО «Свобода» і промовляв як щирий європеєць, котрий переймається долею західних цінностей ліберальної демократії.

Ми всі стурбовані заявами «Свободи», особливо стосовно національних меншин. «Свободі» бракує толерантності, і ми особливо стурбовані антисемітськими заявами», - твердив пан Кожара, який потім вважав за потрібне наголосити, - “Нацистська і фашистська ідеологія в Україні заборонена, «Свобода» є марґінальною. Я можу запевнити вас, що моя партія ніколи не дозволить «Свободі» перейти межу”.

Щоправда далі у дискусії Леонід Кожара фактично був змушений визнати, що деякі кроки саме його партії і зокрема проштовхування сумнозвісного закону про мови підштовхнуло багатьох українців до голосування за партію, котра обіцяє протидіяти антиукраїнським крокам влади.

Британський погляд на «Свободу»

Британський депутат-консерватор Джон Віттінґдейл, який розповів на круглому столі, що був в Україні не виборах лише коротко і відвідав “тільки 5 дільниць”, не подав ознак надто великої стурбованості партією «Свобода».

Пан Віттінґдейл переповів, що йому також дехто в Україні казав, що свободівці представляють фашистські чи, навіть, неонацистські погляди, але він вирішив робити висновки самостійно - на основі власного досвіду та розмов з людьми, яким має підстави довіряти.

«Чоловік, якого я знаю дуже добре, дуже освічений, який супроводжував мене під час частини візиту, дуже поінформований чоловік, сказав мені, що він голосував за Свободу. А він, наскільки я знаю, зовсім не фашист і не неонацист. Він - український патріот, без жодних сумнівів, і він дуже обурений зокрема і законами про мову, та хотів виявити свої національні почуття. Я підозрюю, що тут у Британії також є подібне. Йдеться про певне розчарування провідними політичними партіями, і розчаровані виборці шукають альтернативи», - сказав Джон Віттінґдейл.

Британський депутат висловив думку, що сам факт того, що українці мали можливість вибору з різноманітних партій і змогу виявляти свій протест з допомогою виборчих бюлетенів, є позитивною ознакою.

Він щоправда визнав, що може оцінювати ситуацію лише загалом. Інші його застереження були радше технічними. Джон Віттінґдейл розповідав, що деякі українські виборці скаржилися йому на веб-камери на виборчих дільницях, бо не вірили, що тими камерами не відстежують саме те, як вони голосували.

Британський парламентарій також був трохи збентежений виглядом прозорих скриньок для голосування, в яких можна було бачити окремі бюлетені з позначеними голосами.

Заблокована євроінтеграція

Хоча головною темою лондонського обговорення мала бути оцінка перспектив зближення України з Європою, саме на цю тему надто оптимістичних заяв не пролунало.

Хоча учасники на зразок базованої у Лондоні дослідниці українських неурядових організацій Орисі Луцевич і припускали, що факт подальшого ув’язнення Юлії Тимошенко, можливо і не мав вирішального впливу на результати виборів, вона все ж наголосила, що ця обставина і далі додає до ізоляції України у Європі.

Слова “вибіркове застосування судочинства” лунали у залі обговорень дуже часто і репліки аудиторії створювали враження, що доля Тимошенко залишається символом сутності чинної української влади.

Леонід Кожара посилався на приклад суду над колишнім румунським прем’єр-міністром Адріаном Настасе, звинуваченим у корупції. Він також спробував доводити, що офіційний Київ просто не має достатніх можливостей, щоб належним чином роз’яснити свою позицію у Європі.

У відповідь на це українському гостеві зауважили, що він саме виступав у будівлі британського парламенту і, що Україна має представництво у низці європейських організацій та установ.

Установ, які просили, вимагали, закликали українську владу вдатися до певних конкретних кроків. Досі значна частина тих закликів була проігнорована. Тезу, висловлену у Лондоні, про загрозу подальшої міжнародної ізоляції України ніхто на зустрічі заперечувати не наважувався.

Джерело: УТ

Тепер зрозуміло хто виповнює "прямиє указанія с банкавай", гавкаючи на Свободу. Додамо кремлядєй і богообраних і маємо загальну картину наших опонентів.

Скептикам

Ірина Фаріон:
«Люди, які вважають, що "Свободу" можна використати у своїх цілях – слабкі люди. Ну як це можна використати? Все одно, що сказати: використаємо Сонце, щоб за допомогою нього спалити Землю... Ні! Сонце виконує своє призначення – воно знає коли розпекти землю до +40, а коли втишитись до -25. Це і є відповідь усім тим, які думають, що хтось у парламенті може у чомусь використати «Свободу».

Кілька приводів для оптимізму

Автор: frankensstein
Противникам режиму Януковича минулі вибори подарували мало приводів для оптимізму. Як і прогнозувалося, пройшли вони брудно і нечесно, влада на повну котушку використовувала наявні в її розпорядженні фальсифікаторські армії тіточок-бюджетницях і буцкоманду «Беркут», опозиція ж змогла дати бій лише місцями, в черговий раз поступившись ініціативу в східних областях. І все ж, прихильникам європейського шляху є чому порадіти. Обнадійливі тенденції в нашій державі в черговий раз посилилися і підтвердилися. Причому, сталося це навіть там, де цього найменше очікували.

На минулих виборах регіоналів врятували мажоритарники. Головна ж мета Януковича і його команди - створити суперпартію за типом «Єдиної Росії» - не тільки не наблизилася, але стала ще далі. Партія регіонів з кожним роком втрачає голоси, причому, в першу чергу - в базових для себе регіонах.

Найбільші втрати, як би дивно це не звучало, у регіоналів на сьогодні в Донецькій області. З часу двох попередніх виборів, які, нагадаю, проходили два роки поспіль - у 2006 і 2007 роках, кількість голосів, відданих за ПР на Донеччині, за офіційними даними, скоротилося майже на 600 тисяч. Це величезна цифра, але й вона, швидше за все, не відповідає дійсності. Масові приписки і вкидання в Донецьку автор цих рядків бачив своїми очима, так що рівень справжньої підтримки ПР в регіоні і того менше. Думайте що хочете, але це не перемога - це провал. І за цей провал дехто напевно дуже скоро буде відповідати. Зрозуміло, не публічно. У кулуарах.

Хтось, можливо, вирішить, що електорат регіоналів у більшості своїй віддав голоси за «шелест червоних прапорів на вітрі» - тобто, по суті, знову підтримав владу, - але і це не відповідає істині. У порівнянні з 2007 роком, підтримка КПУ в Донецькій області виросла всього лише на 160 тисяч голосів. Та й то, сталося це напевно лише за рахунок того, що з політики пішли конкуренти Симоненко. ПСПУ, традиційно користувалася популярністю в Донбасі, на цей раз у виборах не брала участь, а соціалісти були присутні в списку лише в ролі статистів. У 2007 році дві ці партії набрали в Донецькій області майже 250 тисяч голосів, частина яких і перейшла тепер до комуністів.

У кількісному вимірі підтримка умовно проросійських сил в регіоні за минулі п'ять років упала на 700 тисяч чоловік. У той же час виросла, хоча і не так значно, підтримка умовно проукраїнських партій націонал-демократичного табору.

Що сталося з цими 700 тисячами - питання відкрите. За останні п'ять років населення області скоротилося на 200 тисяч осіб. Однак, навіть якщо припустити, що всі ці люди були активними прихильниками КПУ і ПР, залишаються ще 500 тисяч тих, хто вижив, але відмовився підтримувати в передвиборних перегонах «улюблені команди».

Не допомогли ні Харківські угоди, ні карикатурні потуги «захистити» і без того домінуючий всюди російську мову. Прості підрахунки доводять: розповіді про непрошібаемості і фанатичності донецького електорату-не більше, ніж міф, поширюваний тими ж регіоналами для виправдання регулярних фальсифікацій виборів в Донбасі. Населення втомилося від «по нутру своїх» хлопців, і поступово переконується в тому, що їх прихід у владу анітрохи не поліпшив життя шахтарського краю. А це означає, що простір для роботи інших політичних партій на сході України величезний.

Поки ще пострадянській номенклатурі, що об'єднався з висуванцями бандитських угруповань 90-х, за допомогою маніпуляцій і відвертих порушень вдається утримувати в своїх руках контроль над Україною. Але, не дивлячись на локальні перемоги, влада все ж поступово вислизає з їхніх слабнучих пальців.

У свою чергу, в протилежному таборі сили тільки ростуть. Електорат нищівно прорвалася до парламенту «Свободи» в більшості своїй складається з молоді. У мітингах націоналістів беруть участь ті, кому щойно виповнилося 18 років, в той час, як на акції КПУ приходять жменьки розсипаються від старості пенсіонерів.

Активні дії опозиційного електорату, що встав на захист своїх обранців, беззастережно дають відповідь на питання, на чиєму боці правда, адже за висуванців від влади б'ються тільки бики і підневільні працівники «Епіцентр». Уявити собі людей, безкоштовно і по своїй волі готових підставляти голови під ментівські кийки, відстоюючи Лук'янова або Чечетова, просто неможливо. Чинний режим підтримують в основному зі страху або по дурості, а залякані, темні люди в разі чого завжди віддадуть перевагу відсидітися по норах.

Процеси, що відбуваються зараз в Україні - не унікальні. Ми подужує той же шлях, по якому вже пройшла Східна Європа. Засмучує, що для нас він виявився таким тернистим і довгим, і на те, що наші сусіди витратили кілька років, у нас пішло вже більше двох десятиліть.

Зживати злодійські клани, які об'єдналися в псевдопартії для більш комфортного грабунку країни, ми будемо ще довго і болісно, і тільки в наших силах прискорити цей процес.

Секрет успіху ВО "Свобода"

Когда человек попадает в действительно опасную ситуацию, - например, в темном переулке сталкивается с грабителем, что явно превосходит его силой, - он или пассивно покоряется, или действует на опережение, то есть хватается за самую тяжелую дубину, которая подвернулась под руку. В условиях гражданского противостояния в Украине националистическая партия "Свобода" выступила в роли именно такой дубины.

Возможные критические последствия этого шага избирателям более чем ясны, но, как говорится - где я, а где завтра? Какая разница, чем поступок может завтра аукнуться, если завтра может вообще не наступить?.. Накануне выборов ситуация выглядела так: или украинцы показывают Януковичу и "Партии Регионов", кто в доме хозяин, или здесь окончательно будет построена олигархическая квази-диктатура по российскому образцу. На фоне этой перспективы фракция радикальных националистов в парламенте - мелкий шок.

Надо понимать, - националисты в украинском парламенте были и есть, с самого его основания. Но раньше речь шла об отдельных деятелях в составе других фракций, о мелких партиях в составе чужих блоков. Характер парламентских националистов, как правило, интеллигентски-народный, вышиваночный, их политика (за редким исключением) - от начала до конца кабинетная. "Свобода" - первая партия, ворвавшаяся в Верховную Раду прямо с улицы. Сразу на 10,44%.

Глупые русские националисты, узнав об успехе "Свободы", вспузырились традиционными проклятиями в адрес хохлов-русофобов. Умные взялись исследовать ее политическую программу, надеясь найти подсказку, ключ, который откроет им самим путь в большую политику.

А дело, между делом, вовсе не в программе. Кроме того, что большая часть избирателей эту самую программу традиционно не читает, многие наоборот, голосовали за "Свободу" в надежде, что официальные партийные программы пишутся для галочки, а в реальности за эти пункты никто браться не будет. Ну какой запрет абортов? Ну зачем графу "национальность" в паспорт? Неужели руки до этих вопросов дойдут? И так проблем выше крыши.

За украинских националистов голосовали русскоязычные, голосовали национальные меньшинства (в том числе немало безнадежных евреев), голосовали даже ЛГБТ и космополитичная продвинутая интеллигенция.

Вот почему:

УМЕРЕННОСТЬ

"Свобода" даже не пыталась изобразить из себя либералов, и это сыграло ей в большой плюс. Весь либерализм ограничился внешним ребрендингом, и заявлением Олега Тягныбока: "...национализм - это любовь". Когда некоторые говорят, что Тягныбок с годами стал умереннее, надо понимать - осторожнее в словах.

Вообще, когда уличные националисты пытаются понравиться широким массам и пытаются играть умеренных, они пролетают сразу по двум фронтам. Большая часть пост-советского электората, хоть ты его влажно обцелуй, воспринимает правых исключительно через ЗИГ-ХАЙЛЬ-РУДОЛЬФ-ГЕСС-ГИТЛЕРЮГЕНД-СС! - и ни в какую умеренность не верит. Зато для симпатиков умеренные националисты - это старые усатые РУХовцы, которые на митингах песни народные поют. Когда просрано все, и песни не помогают, люди легко за умеренностью просматривают трусость и нерешительность. (См. судьбу экс-президента Ющенко.)

"Свобода" не пыталась всем и каждому растолковать, что они не нацистские штурмовики, справедливо понимая, что коммунистическая пропаганда припаяла эти страшилки намертво. Но, раз от налипшего страха невозможно избавиться, его можно использовать, - крепкие нетолерантные уличные хулиганы предстали единственной силой, способной на равных говорить с криминальными братками "регионалов". По сути, избиратели голосовали не за программу партии, а за ее методы.

Как показали прошедшие выборы, умение организовываться и бить морды действительно необходимо в условиях пост-советской демократии. Кулаки очень помогли отстоять голоса избирателей, когда начались откровенные подтасовки. На секундочку, - пришлось драться с милицией, с бандитами, с наемными спортсменами-единоборцами, пришлось организовывать мобильные бригады, которые в день (и ночь) выборов кружили по городам, кидаясь из одной горячей точки в другую.

На фото: вице-чемпион мира по борьбе сумо - Дмитрий Слепченко. Подрабатывает в группе силовой поддержки провластного мажоритарного кандидата в народные депутаты Виктора Пилипишина (Киев, округ №223)

На кону - реальная власть и сумасшедшие миллионы денег, выброшенные на предвыборные кампании. Эти вложения защищаются всеми доступными методами. Как говорил Бенджамин Франклин: "Демократия – пространство договорённости независимых, вооружённых мужчин".

ИДЕОЛОГИЯ

Характерная особенность Украины - здесь исторические герои, положившие свои жизни за ее независимость, по-прежнему официально считаются военными преступниками. Здесь министерство образования возглавляет человек, который открыто презирает страну и не признает права украинцев на существование. Здесь родной язык по-прежнему находится под угрозой, как во времена империи. Другими словами, затянувшаяся несправедливость действительно создала запрос на национальный прорыв, особенно в среде молодежи, не попавшей под прямую советскую пропаганду. Эта волна хорошо чувствовалась во время "оранжевой революции" в 2004-м, однако сама по себе не вознесла ни одну националистическую партию к такому триумфу. Зато создала удачный момент.

Идеологическая платформа "Свободы" была сформирована еще во времена жестокой резни с поляками и войны против СССР на западной Украине в середине ХХ века: Нация - превыше всего, нация - это сообщество крови и культуры, причем кровь на первом месте. Мы на СВОей, БОгом ДАнной земле, остальным играть по нашим правилам, или уматывать к чертям. Коммуняку - на гілляку, з нами Бог і Україна!

... Людям с тонкой душевной организацией, даже национально мыслящим, такие квадратные формулировки не понятны. Зато этот простой, как кастет, национализм отлично понимается народом.

"Свобода" - единственная по-настоящему идеологическая крупная украинская партия. Когда демократы ведут себя как диктаторы, а коммунисты как буржуи, такая последовательность выгодно отличает. В "Свободе" действительно хватает искренних фанатиков. Когда в стране безнадежно покупается и запугивается все, от рядовых избирателей до Центральной избирательной комиссии, хотя бы десяток фанатиков необходимы как воздух. "Один человек с идеей равен по силе ста тысячам всего лишь заинтересованных".

Большая часть избирателей, выбравших в этот раз "Свободу", ни за какие бублики не проголосовали бы за Олега Тягныбока на президентских выборах. Но то, что в парламенте должна быть хотя бы одна неразгрызаемая фракция, понимают все.

ТАКТИКА

"Свобода" - первая уличная партия, которая сообразила, что независимая Украина есть факт, а значит, можно не маяться в ANTI-SYSTEM, не мечтать о новой гайдамаччине, а выходить из схронов и делать политику. Собственно, вся их деятельность была заточена на вхождение в официальную власть, за что они заслужили много кривых усмешек от идеологических соратников. Сейчас у них за спиной не одни выборы разных уровней, присутствие в местных органах власти (на западной Украине), и даже свой мэр областного города - Тернополя. За такой подход коллеги традиционно обвиняют "Свободу" в продажности. Вопрос об источниках ее финансирования - любимый, версий много.

Среди "свободовцев" нет ни одного политзаключенного, кроме тех, что перешли к ним уже в тюрьме. Зато есть солидные бизнесмены, образованные молодые специалисты, люди с положением. "Свобода" смогла отклеить от себя словечко "маргиналы". В первую пятерку партии входит народный любимец, актер Богдан Бенюк.

Со временем многие уличные правые поняли, что имея такую крышу, можно увереннее делать добрые дела. "Свобода" исповедовала жесткий партийный принцип - они являлись под своими флагами на любую общегражданскую акцию, работали на бренд, буквально расталкивая конкурентов локтями. И сейчас подмяли под себя весь правый сектор; остальные организации или слились в ноль, или разгромлены властями ("Тризуб", "Патріот України").

ЛЮДИ

"Свобода" - единственная из партий, которая не выдвинула в мажоритарные округа ни одного миллионера (для сравнения - у рабоче-крестьянских коммунистов из КПУ таких, если не ошибаюсь, девять).

У "Свободы" есть настоящий низовой актив, а не наемные махальщики флагами, настоящее среднее звено, а не молодые перспективные карьеристы на зарплате, настоящая верхушка, а не бизнес-клуб по интересам. В "Свободу" действительно можно прийти с улицы, и стать политиком. Единственная партия в Украине, которая без денег может собрать массовый митинг в столице, чьи активисты годами (!) без всякой мзды агитируют на улицах. Если избиратель идет по улице, видит агитационную палатку "Свободы", то с огромной вероятностью обнаружит в ней человека, который приехал сюда за собственный счет и в личное время. О прочих украинских партиях такого нельзя сказать в принципе, а значит, "Свобода" несет избирателям новое качество политики. Это дорогого стоит.

Чтобы собрать всех этих людей, Олег Тягныбок и его команда провели чудовищную организационную работу, многолетнюю работу. И, в конце концов, смогли убедить население, - если кто способен выгрызть у власти победу, то это националисты.

За матеріалами: lj reznichenko-d

Слово про пар; про південно-африканську республіку...

Подаю цю статтю мовою первотвору москвинською. На ПРЕВЕЛИЧЕЗНИЙ жаль, українською мовою подібних статей, розвідок, вивідок наші сучасники просто не роблять. Точніше: роблять буквально одиниці серед УкрМовних дописувачів осіб, певно, зо п'ять-сім на всю Україну... :((

ИСТОРИЯ ПОТЕРЯННОГО ОСТРОВА

Загадка трагичной утопии

В мире есть уникальное государство, которое всегда существовало не в реальном восприятии людей, в исключительно в их воображении. Это Южно-Африканская Республика. Вот парадокс: остановите на улице любого европейского, азиатского или американского города случайного прохожего и попросите его указать ЮАР на карте. С большой вероятностью он уверенно ткнет пальцем: «Что за детский сад! Да вот же она - на самом юге Африки!».

Задайте другой вопрос: «Что вам известно про эту страну?». Не сомневаюсь, что и на этот раз вы получите уверенный ответ: «В ЮАР был апартеид!». Теперь самое время нанести коварный удар: «А что случилось потом?» «В каком смысле – потом?!», - впадает в неподдельный ступор ваш респондент. «В том смысле, что апартеид в ЮАР закончился 14 лет назад. А что произошло со страной потом?» Готов биться об заклад: в ответ вы услышите тишину, едва нарушаемую недоуменным хлопаньем ресниц опешившего респондента.

И не мудрено: пока в ЮАР «свирепствовал» апартеид, частота упоминания этой страны на первых страницах мировых газет давала фору «вечным» темам – сплетням из Голливуда, сексуальным скандалам из жизни музыкальных звезд и решительным заявлениям президентов США и генсеков СССР. Когда же в 1994 году апартеиду пришел конец, закрылась навеки и сама страна: ЮАР перестала существовать для остального мира. Всё! Нет ее больше! Нигде!

Согласитесь, как-то странно получается: 46 лет чернокожее населении Южной Африки билось плечом к плечу с демократической общественностью всего мира за уничтожение «омерзительного апартеида», занимавшего в сознании этой общественности среднее положение между фашистскими концлагерями и сталинскими репрессиями, а после того, как апартеид пал, у всех разом пропал интерес к этой животрепещущей теме. Неужели не хочется хоть чуточку полюбопытствовать: как там дела-то, в этой новой свободной Южно-Африканской республике? Каковы достижения-свершения? Каковы успехи тех, кто был ничем и в одночасье стал всем? Как поживает Африканский Национальный Конгресс (АНК), под умелым руководством которого народы ЮАР стряхнули с себя позорное ярмо рабства и сегрегации?

Рискну предположить, что демократическая общественность, конечно же, полюбопытствовала. И даже пыталась какое-то время снисходительно наблюдать за происходящим в ЮАР, однако потом... пришла в такой неподдельный ужас от увиденного, что решила поскорее заняться любимым своим делом: глубоко-глубоко зарыть голову в песок и сделать вид, что ничего не происходит. Ничего не происходит в ЮАР! Нет там ничего, и нечего в ту сторону даже смотреть! Ничего интересного!

В самом деле в ЮАР сегодня нет ничего интересного: что может быть интересного в стране, занимающей первое место в мире по преступности? Первое место не по каким-то там мелким кражам колбасы, а по кондовой уголовщине: зверским истязаниям и убийствам, изнасилованиям несовершеннолетних, ограблениям банков и инкассаторов, поджогам домов вместе со всеми их обитателями. Страшно сказать: сегодня в ЮАР ежегодно умерщвляется чернокожих руками самих же чернокожих больше, чем за все годы существования апартеида!

Что может быть интересного в стране, где 31 % беременных женщин (каждая третья!) является носителем вируса ВИЧ, число инфицированных взрослых граждан превысило 20 % (каждый пятый), а общее количество т.н. «сирот СПИДА», то есть детей, чьи родители умерли от страшного заболевания, исчисляется полутора миллионами? Кстати, столь массовое и популярное в современном ЮАР преступление, как изнасилование детей, имеет именно это – медицинское - «обоснование»: меньше шансов заразиться!

Есть и другая причина, по которой передовая общественность предпочитает скромно тупить очи и обходить молчанием ситуацию в современном ЮАР, государственное устройство которой по внешней форме олицетворяет собой «общечеловеческие ценности» в том виде, как они представляются западной демократии: всеобщее право голоса, свобода прессы и выражения, всеобщее равенство перед законом, многопартийная система, полноценный парламент, честные неподкупные выборы (какой смысл кого-то подкупать, если Африканский Национальный Конгресс и зулусская партия свободы Инката при любом раскладе побеждают с конституционным большинством голосов, потому что в стране 80 % чернокожего населения, которое всегда голосует за «своих»?). Причина эта заключена в неизбежном сравнении «достижений» современной демократии ЮАР с «ужасами» апартеида.

И тут окажется, что любое подобное сравнение для трезвомыслящего и объективного человека выходит не в пользу «достижений». До такой степени «не в пользу», что «ужасы» апартеида на фоне «достижений» всеобщего народовластия начинают смотреться детской забавой, а краеугольные аксиомы западной идеологии разваливаются на глазах.

Впервые о несоответствии общепринятой идеологической страшилки об апартеиде реалиям Южно-африканской республики я узнал из неожиданного источника: в начале 80-ых годов мои однокурсники по филологическому факультету МГУ, изучавшие португальский язык, работали по контрактам «Аэрофлота» переводчиками в Мозамбике. Время от времени советские самолеты обрушивались на землю – то ли от шальной повстанческой ракеты «Стрела», то ли просто в опытных руках африканских летчиков-стажеров. Случалось, обломки попадали на сопредельную территорию ЮАР, и тогда назначались расследования, организованные по всем правилам добрососедских отношений: комиссия от пострадавшей стороны приглашалась в ЮАР для осмотра места падения техники, розыска черных ящиков и оценки ущерба. Комиссия работала, а в свободное время знакомилась с бытом Цитадели Апартеида, отгороженной от мира экономическими санкциями и эмбарго.

Из таких вот командировок-расследований мои коллеги-переводчики и черпали удивительную информацию, которой затем делились с однокурсниками, похоже, так и не приходя в идеологически уравновешенное сознание после увиденного. Вместо ожидаемого концлагеря, пыточных застенков и разъяренных уличных толп расистов, линчующих на каждом перекрестке негров, им открывалась картина ухоженной, упорядоченной, цивилизованной и богатейшей страны, всем своим видом напоминающей старую добрую Европу: театры, соборы, площади, усеянные голубями, консерватории, университеты, супермаркеты, уличные кафе, парки, озера, дорогие немецкие и итальянские машины, исторические памятники...

Весь этот рай, конечно, был построен только для белых. Негритянское население страны обитало совершенно в иных местах - бантустанах (хоумлендах или национальных отечествах), совпадающих, как правило, с центрами исторического проживания автохтонных народностей. Десять бантустанов, созданных в ЮАР, представляли собой миниатюрные государства в государстве: с собственными выборными органами управления, правительством, школами, университетами, больницами, городской инфраструктурой. Жители бантустанов считались гражданами именно своих национальных отечеств, а не ЮАР, даже паспорта у них были соответствующие.

Конечно, ни о каком сравнении уровня жизни обитателей бантустанов с уровнем жизни белой Южной Африки не могло быть и речи: и больницы убогие, и университеты бедные, и школы примитивные. Что, однако, удивительно: о сравнении бантустанов с остальными странами Африки тоже никакой речи быть не могло: всем нигерийцам, суданцам, конгольезцам, габонцам и кенийцам, до жизни своих угнетенных апартеидом южно-африканских собратьев было просто как до луны! И дело даже не в уровне доходов, заработной плате, полноценной (хоть и не соответствующей европейским стандартам) медицинской помощи, а в святая святых национальной самореализации – системе образования: в школах бантустанов английский и африкаанс изучались как иностранные языки, тогда как основное преподавание велось на языке соответствующей автохтонной народности [УкрМовні в Україні скоро теж опиняться в умовах, гірших за бантустанські... прим. Ю’З’].

Расистское правительство ЮАР было жизненно заинтересовано в воспитании у черного населения страны чувства национальной самости и неповторимости, поэтому не жалело субсидий на развитие автохтонной культуры и образования. Разумеется, буры преследовали свои неблаговидные и корыстные цели, стремясь утвердить в чернокожих африканцах идею совместно-раздельного существования, которая лежит в основе идеологии апартеида.

На практике, однако, подобный подход обернулся формированием негритянской национальной элиты, которая в отличие от остальных колониальных стран Африки была начисто лишена компрадорской ментальности. Еще бы: ведь университетское образование зулусы, ндебеле, свази, тсонга и тсвана получали не на языке колонизаторов (английском, немецком, французском или португальском), а на собственном автохтонном наречии!

В парадоксальных фактах, связанных с жизнью Южно-африканской республики в период апартеида, меня, однако, заинтересовал не столько вопиющий диссонанс между общераспространенной мифологией и реальностью, а исторический фундамент самой идеологии совместно-раздельного существования. Интуиция подсказывала, что тот же самый фундамент, который создал апартеид в 1948 году, после падения последнего в 1994 году превратил страну в криминально-эпидемиологический заповедник, единственной перспективой которого может стать только полная эмиграция всего бурского населения и окончательное перерождения ЮАР в государство, идентичное остальным странам африканского континента.
Об этом историческом фундаменте мне и хочется рассказать читателям.


Кости Пита Ретифа

Первыми европейцами, ступившими на землю Южной Африки были торговые португальцы (1487 г.) из экспедиции Бартоломеу Диаша. Португальцев интересовала, конечно же, Индия, а Cabo das Tormentes (порт. «мыс штормов») не привлек даже выгодным расположением на предмет перевалочной станции: слишком уж недружелюбными оказались аборигены.

Спустя почти 200 лет голландская экспедиция Яна ван Рибека из легендарной VOC (Vereenigde Oostindische Compagnie Объединенная Восточно-индийская компания) основала первую колонию на мысе Доброй Надежды (1652 г.) – CapeTown. Голландцы, подобно португальцам, очень быстро удостоверились, что местные племена напрочь лишены коммерческой жилки и торгово-обменным операциям предпочитают более прагматичные отношения – содрать, например, с неосторожного бледнолицего кожу, на худой конец - расчленить как-нибудь позаковыристее на радость своим воинственным божкам.

Поскольку на португальское поселение были возложены обязанности по обеспечению транзитных судов Восточно-индийской компании запасами провианта, а местные жители этот провиант поставлять отказывались, пришлось, с одной стороны, завозить рабов и наемных работников из Индонезии, Мадагаскара и Индии, с другой – освобождать сотрудников компании от прямых контрактных обязательств и отпускать на вольное поселение и фермерские работы.

В последствие из азиатских рабов и наемных работников, перемешавшихся с европейцами, родилась южноафриканская раса цветных (Cape Malays или Cape Coloured), а сотрудники VOC, подавшиеся в хлебопашество и животноводство, составили костяк удивительной новой нации буров (boers), которую закалила и довела до совершенства волна переселенцев из Германии и французские изгнанники-гугеноты.

Голландцы монопольно осваивали просторы Южной Африки почти 150 лет, пока на горизонте не появились конкуренты в виде Британского флота на службе британской же Ост-индской компании. В 1795 году под предлогом противостояния угрозе Наполеона Бонапарта, английские регулярные войска высадились на южноафриканском побережье и аннексировали слабо защищенные поселения VOC. В марте 1802 года, после подписания Амьенского соглашения Британия на короткое время вернула захваченное, однако уже через три года отобрала голландские владения обратно под предлогом банкротства VOC (типа, за долги).

В 1815 году Венский конгресс юридически закрепил некогда голландскую колонию за Британией. К этому времени на территории Южной Африки сложилась любопытная амальгама национально-рассовых отношений:
автохтонное население люто ненавидело всех бледнолицых пришельцев без разбора и пребывало с ними в состоянии перманентных военных действий;
англичане высоко над головой несли факел государственности, запаленный имперскими амбициями и коммерческими интересами Ост-индской компании;
буры фанатично отстаивали морально-религиозные принципы кальвинизма – глубокий индивидуализм, пасторальные образ жизни, аскетизм, самодостаточность, замкнутость и – главное! – представление о своей новой родине как о божьем заповеднике, в котором им, бурам, Господь Иисус Христос доверил заботу о братьях младших по вере и разуму – дикарях-аборигенах.

Первая половина XIX века была отмечена в истории Южной Африки двумя грандиозными тектоническими потрясениями. Первое связано с пробуждением в зулусской нации имперских амбиций: король Шака Зулу сначала объединил разрозненные племена под своим началом, а затем приступил к Дифакане (на языке племен сото - «насильственное выселение») – методичному вырезанию неродственных соседей и захвату их территорий.

Второе потрясение: идейный разрыв буров с англичанами и Великий Исход (Great Trek) – отказ буров от городской жизни в прибрежных поселениях, общественно-экономическая жизнь которых всецело подчинялась коммерческим интересам британской Империи, и поход вглубь страны в поисках свободы и независимости.

Краеугольным камнем для понимания всей дальнейшей истории Южной Африки стала трагедия Пита Ретифа, одного из предводителей буров-первопроходцев (прозванных voortrekkers, пионерами), чей отряд столкнулся на бескрайних равнинах Наталя с зулусским «бригадиром» Дингане. Дингане пригласил Ретифа с товарищами в свою резиденцию в уМгунгундлову, якобы для подписания мирного договора, а затем отдал своим воинам команду: «Булалани абатакати!» («Убейте колдунов!»). Пит Ретиф, его сын, соратники и слуги, общим числом 530 человек, были растерзаны, а останки Ретифа-старшего брошены на холме на съедение диким зверям.

Буры ждали возмездия полгода, зато каким блистательным оно было! 16 декабря 1838 года на берегу реки Нкоме 470 буров-первопроходцев под предводительством Андриэса Преториуса сокрушили армию зулусов численностью по разным оценкам от 10 до 20 тысяч воинов. Результат сражения не имеет аналогов в мировой истории: трое раненых буров и три тысячи убитых зулусов!
Четырьмя днями позже кости Пита Ретифа были собраны и захоронены по христианскому обычаю. Любопытно, что 16 декабря, свято поминаемое в годы апартеида как День Завета (Day of the Covenant), празднуется и после 1994 года – правда, под другим названием: как День Примирения (непонятно только – кого с кем)!

Как бы там ни было после битвы на Кровавой Реке буры окончательно и бесповоротно избавились от последних иллюзий по поводу возможности мирного сосуществования с автохтонными племенами, населяющими Южную Африку, и уединились как от негров, так и от англичан в двух уникальных государственных образованиях в глубине страны – Южно-африканской республике (Zuid-Afrikaansche Republiek) и Свободном Оранжевом Государстве (Oranje-Vrystaat).

Думаю, история сложилась бы совершенно иначе, если бы в 1870 году в Кимберли не обнаружилось громадное месторождение алмазов, мимо которых британские сожители буров по Южной Африке, конечно же, не могли пройти мимо ни при каких обстоятельствах. Две англо-бурских войны (1880-1881 и 1899 – 1902 г.г.) обогатили не только очередным блеском бурского военного гения (27 февраля 1881 года, сражение на холме Маджуба: потери буров – 1 убитый, 5 раненых; потери англичан – 92 убитых, 134 раненых, 59 пленных), но и самыми, как впоследствии оказалось, перспективными изобретениями для ХХ века – концентрационными лагерями и тактикой выжженной земли.

Тактика выжженной земли, разработанная британской армией в борьбе за уничтожение бурских республик, состояла в поджоге урожаев и фермерских домов, поголовном забое скота, отравлении рек и колодцев и зачаточно-робких экспериментов в сфере применения биологического оружия. Честь создания первых в истории человечества концентрационных лагерей также принадлежит Туманному Альбиону: за три года второй англо-бурской войны в инновационных учреждениях уморили голодом и болезнями 26 тысяч 370 буров, из которых 24 тысячи составляли дети. [і після цього розмаїті британські ліберасти будуть нас повчати, як нам жить і які цінності сповідувати! А на свої рильця слабо подивитися в люстерко? прим. Ю’З’]

В 1902 году страдания буров завершились подписанием Закона об Объединении, согласно которому бурские республики ликвидировались, а вся территория Южной Африки превращалась в доминион великой Британской империи.

В этом статусе ЮАР просуществовала до марта 1961 года, когда в результате референдума страна получила статус республики и вышла из состава Британского содружества наций. Де-факто проанглийская ориентация в Южной Африке закончилась гораздо раньше: в 1948 году премьер-министр-англофил Ян Смутс, близкий друг Черчилля, потерпел поражение на выборах, и к власти пришла бурская Национальная партия, которая незамедлительно приступила к созданию неслыханного в истории социально-политического эксперимента – апартеида.


Умереть вместе или жить раздельно?

Самая большая ошибка при анализе апартеида – предположение о том, что буры изобрели угнетение негров в Южной Африке. На протяжении ста пятидесяти лет и задолго до апартеида англичане выстраивали на этой многострадальной земле классическое колониальное государство, правда, не размениваясь на мелочи расовых и религиозных предрассудков. В том смысле, что негров англичане никуда не выселяли и не отделяли, а просто высасывали из них последние соки по-хозяйски и со знанием дела. Точно также, как высасывали они соки в Индии, Бирме, Малайзии и прочих колониях великой Империи.

Негры Южной Африки в период британской метрополии сидели тише воды и ниже травы, потому что у всех перед глазами стоял выразительный пример Соединенных Штатов Америки, где англосаксы, столкнувшись с непримиримым автохтонным населением, продемонстрировали радикальных подход: взяли да и вырезали подчистую всех аборигенов! О том, что англичане для достижения своих целей всегда готовы идти до конца, свидетельствовал и геноцид буров в концлагерях на заре ХХ века. [і знову варто принагідно нагадати: що нащадки отих англосаксів в США теж весь світ беруться всьому поучати... прим. Ю’З’]

Когда буры вырвали контроль над государством из цепких рук Британской империи на выборах 1948-го года, им оставалось либо продолжать политику колониального подавления, что в свете агрессивного своеобразия местных племен рано или поздно должно было привести к кровопролитной войне, либо – паковать чемоданы и отправляться восвояси. Одна незадача: буры в отличие от англичан не ощущали европейскую прародину своим отечеством! Они жили в Южной Африке 300 лет и ничего другого не знали. Даже свой язык - африкаанс – буры полагали не плебейским диалектом голландского, а самостийной мовой. [ну тут автор, звісно, злословством трохи за йнявся і сплутав причинно-наслідковий зв'язок. Словом, вчинив, як ті самі британці. Що поробиш: імперське мислення у всіх його носіїв приблизно однакове! прим. Ю’З’]

История 300-летнего совместного проживания с аборигенами, достигшая апофеоза в умерщвлении Пита Ретифа, безоговорочно продемонстрировала, что шансов для мирного сосуществования нет никаких (криминальное побоище, развернувшееся в стране после отмены апартеида – лишнее тому доказательство).

Пропасть цивилизаций, культурных традиций, обычаев и ни в чем не пересекающихся представлений о морали, дополненная с одной стороны – кровожадной жестокостью южноафриканских племен, с другой – непоколебимым убеждением буров, что их миссия по управлению «дикарями» освящена Господом Иисусом Христом – все эти обстоятельства и привели их к идее раздельно-совместного существования, на языке африкаанс - apartheid.

Юридическую основу апартеида заложил закон о Регионах группового проживания (Group Areas Act № 41 1950 года), который выделял на территории ЮАР 10 бантустанов (национальных отечеств), совпадавших с историческими центрами проживания автохтонных народов. Как мы уже отметили, негры утрачивали гражданство ЮАР и становились гражданами своих хоумлендов, у которых была собственная конституция, система выборов, племенное, региональное, территориальное самоуправление и т.п. Для пребывания на территории государства за пределами бантустанов требовался специальный пропуск, а также разрешение на работу. С годами основные инфраструктуры, на которых работали чернокожие жители ЮАР, стали выводиться из «белых» городов и дислоцироваться непосредственно на границах с бантустанами - для снижения уровня совместных контактов.

Апартеид «высокого» порядка дополнялся апартеидом на бытовом уровне, который, собственно, и вызывал возмущение «передовой» общественности во всем мире: сегрегация в ЮАР проводилась на всех срезах жизни общества – раздельные автобусы, раздельные бассейны, раздельные кинотеатры, раздельные рестораны, раздельные пляжи, даже скамейки в парке – и те раздельные! Все это подчеркивало демонстративное нежелание буров вступать с автохтонным населением страны в малейшие контакты!

Ряд законодательных актов (о «Незаконных организациях» № 34 от 1960 г., о «Терроризме» № 83 от 1967 г. и др.) налагал запрет на любые формы противодействия апартеиду и был направлен в первую очередь на усмирение Африканского Национального Конгресса (АНК). Однако именно в этом направлении усилия буров потерпели сокрушительное фиаско: вопреки тюремному заключению Нельсона Манделы, руководителя АНК, его организация набиралась сил и к середине 80-ых годов вышла на промышленный уровень терроризма: взрывы бомб в общественных местах и транспорте, захват заложников, массовый саботаж на предприятиях - арсенал, достойный лучших образцов Аль-Каеды и Хезбуллы.

Забавно, что даже ярый противник бурского апартеида премьер-министр Великобритании Маргарет Тетчер квалифицировала в 1987 году АНК как террористическую организацию! Английские юноши и девушки на ежегодной конференции Консервативной партии Великобритании дружно разгуливали в майках «Повесьте Нельсона Манделу», а помощник Тетчер Бернард Инграм вошел в историю фразой: «Каждый, кто полагает, что Африканский Национальный Конгресс когда-нибудь сформирует собственное правительство в ЮАР, живет в нереальном мире заоблачных мечтаний (living in cloudcuckoo land)».

История рассудила иначе: под колоссальным давлением перманентного терроризма внутри страны, тотального экономического эмбарго и политической обструкции за ее пределами, буры утратили всякую волю к сопротивлению и дружно проголосовали за отмену апартеида (68 % голосов на референдуме 17 марта 1992 г.). Нельсон Мандела вышел из тюрьмы и 9 мая 1994 года стал президентом Южно-Африканской республики, а АНК сформировала конституционное большинство в парламенте (совместно с Зулусской Партией Свободы Инкато).

Cloud Cuckoo Land

Что произошло дальше, читатель уже знает. Добавлю лишь немного статистики: в 2005 году 18793 убийства (в среднем 51 убийство в день), 24516 покушений на убийство, 249369 бандитских нападений с нанесением тяжких увечий, 55114 зарегистрированных изнасилований. И это в стране с населением в 47 миллионов жителей. Для сравнения: в Соединенных Штатах (288,2 миллиона жителей) было зарегистрировано в том же году 16 110 убийств. 99 % всех преступлений совершается чернокожими против чернокожих и против белых.

Наконец, последние цифры: самые страшные примеры преступлений апартеида против человеческой жизни были зарегистрированы 21 марта 1960 года (так называемая «Бойня в Шарпервилле» - 180 раненых и 69 убитых при разгоне несанкционированной демонстрации) и 16 июня 1976 года («Студенческое восстание в Сауэто» - 566 убитых).

Что ж, преступления апартеида не остались без наказания и сегодня каждый житель ЮАР имеет право голоса. Упс! Небольшая поправка: право голоса есть только у тех, кто остается в живых!

ПРИМІТКА
Назва статті у первотворі: «Квайто для когдамышей»

Квайто (Kwaito) – самая популярная музыка в Южной Африке: вариант хип-хопа с речитативом, хором, замедленными ритмами, пафосом расовой борьбы и обильными вкраплениями негритянского фольклора и джаза. «КогдаМЫши», англ. «WhenWEs» (от фразы «When we were in Rhodesia» - «Когда мы были в Родезии») - насмешливое прозвище, изначально данное бурами ностальгирующим бледнолицым жителям Родезии, спасшимся бегством в ЮАР от истребления в 1980-ом году. По иронии судьбы сегодня буры разделили печальную судьбу родезийских «когдамышей».

©Сергей Голубицкий
ПЕРШОДЖЕРЕЛО за ланкою
http://internettrading.net/college/newsletters/01182010.html

ДОВІДКА з москвинської Вікіпедії:
Численность белых в стране постепенно уменьшается за счёт их эмиграции в Северную Америку, Европу, Австралию иНовую Зеландию — в 1985—2005 годах из ЮАР уехало около 0,9 млн белых, в основном в возрасте до 40 лет, и их дети. Доля чёрного населения ЮАР растёт за счёт притока чёрных эмигрантов из других стран Африки.
http://ru.wikipedia.org/wiki/Южно-Африканская_Республика

П.С.
Цікаво, а чого ж це Боно (чільник гурту U2) нині тихенько так в рот води набрав?

Бо ж пригадується, що у 1980-х він був одним тааакииим затятим співців проти «апартеїду». А тепер шо всравси?..

http://m.facebook.com/note.php?note_id=431656810221469&_rdr

«Годі, навоювались»?З донецької«Батьківщини» дезертують районами

За лічені дні до виборів гучний скандал спалахнув в опозиційному таборі Донеччини.

Власне, ще коли вітчизняними медіа пройшла інформація про зняття з посад керівника донецької обласної організації партії «Батьківщина» Гарегіна Арутюнова та його першого заступника Тетяни Павлюк – з формулюванням «за пасивність у ході виборчої кампанії» – регіональні кассандри впевнено пророкували: далі буде. Так воно і сталось.

Відносно Арутюнова особливих запитань не виникало, бо у «всеукраїнській кочегарці» він був дніпропетровським варягом, призначеним згори. Суто по-людськи неважко уявити, як побачивши себе на непрохідному, 159-му місці партійного виборчого списку, чоловік вирішує «забити» на той край вугілля і металу.

А от місцева Павлюк, що пропрацювала функціонером від усіляких опозиційних сил понад десять останніх років, сприйняла столичні «оргвисновки» як особисту принципову образу. Хоч протягом нинішньої агітаційної кампанії донецьку «Батьківщину» дійсно не видно і не чутно – що, власне, з того. Абсолютно так само відбувалося на минулих виборах, і на позаминулих. В результаті хіба що мінялися депутати-куратори, які в вільний від тусування в Раді, бізнесу і полювання час завертали до териконів, аби надолужити  дефіцит місцевих кадрів. Але сірих непомітних коників партапарату, що тягли на собі канцелярську і таку-сяку організаційну роботу, ніхто традиційно не чіпав. То було святе.

Отже, відповідь не забарилась.

На прес-конференції, терміново забраній 16 жовтня в другій половині дня, Тетяна Павлюк повідомила, що в лавах обласної організації ВО «Батьківщина» (не плутати з однойменною об’єднаною опозицією) почався спонтанний процес переходу до нової партії – «Зелена планета». За словами Тетяни Михайлівни, зараз з-під біло-сердечних прапорів подалися геть тимошенківці таких великих промислових міст як Харцизьк, Артемівськ, Дебальцеве, Шахтарськ, Костянтинівка, низки сільських районів, а також горлівська «Батьківщина молода». У мільйонному обласному центрі стару партвладу, мовляв,  визнають лише дві  низові організації з існуючих дев’яти, та й то…

Правда, на уточнююче прохання Тиждень.ua навести кількість перебіжчиків в людських одиницях (адже міграція «колгоспами» не передбачена жодним партійним статутом) екс-керівниця визнала, що таких за останнім обрахунком набирається поки що 476 осіб. Характерно, що при цьому апаратниця із завидним стажем утруднилася пригадати «з льоту» чисельність обласної організації «Батьківщини» («десь дев’ять-десять тисяч»). Так чи інак, виходить якихось п’ять відсотків. З іншого боку, Павлюк уводить із собою кадрових функціонерів, полишаючи рядових партійців, задіяних на виборах, без координування і прикриття в найгарячіший момент кампанії. Десь на дальньому шахтарському селищі, де домінують «регіони», такого  цілком достатньо, аби відчути себе Олександром  Матросовим.

Серед формальних мотивів улаштовувачі прес-конференції називали наростання в рідній партії авторитаризму, небажання Києва слухати «низи». А також дорікали союзникам по «об’єднанці» із «Фроту змін», що вони позахоплювали керівні посади в штабах, не маючи ні досвіду ані бажання вести агітаційну роботу. Конкретних прізвищ, звісно, не називали, бо хтозна, де, в яких партійних офісах доля може звести в майбутньому, за сусідніми канцелярськими столами.

Вів «пресуху» новий партійний бос перебіжчиків, очільник обласного осередку «Зеленої планети» Володимир Шконда. Насправді він директор Донецького інституту Міжрегіональної академії управління персоналом, і чималий за регіональними мірками чиновник. До речі, лідер маловідомої донині екологічної партії, перший номер її виборчого списку Сергій Орехов також служить, головою Державної інспекції України з питань захисту прав споживачів, будучи вихідцем з новітньої кадрової кузні країни Макіївки. Присутнім Шконда розповів, що теперколишні бютівці боротимуться не так за свободу, як за чисту воду, чисте повітря, проти сміття обабіч шляхів. А також за право донбасівців отримувати певну компенсацію за проживання в екстремальних умовах. І тут присутніх буквально накрило дежавю.

Справа в тім, що за часів минулих парламентських виборів на Донбасі славно побавилася «зелена» партія «Еко+25%». Програма її (вигадана, як подейкували, групою радників Віктора Януковича) була гранично простою, обіцяючи мешканцям Сходу та Півдня, які нібито найбільше страждають від нездорової екології, прибавку в чверть зарплат і пенсій. Сильно не добравши до планки Верховної ради, «Еко» згодом канула в Лету, зумівши, проте, відтягнути на себе частку голосів протестного електорату.

Та й донецька обласна «Батьківщина» (якщо продовжити тему дежавю) на останніх президентських виборах вже залишалася за лічені дні  до голосування без керівника, який зненацька опинився на лікарняному ліжку. І це відповідним фатальним чином відбилося на результатах. То ж – «що було, то й буде, і що робилося, то й робитиметься, й нема нічого нового попід сонцем»? Що тут додаси.

Ну хіба що: у залишках обласного БЮТу давати коментарі щодо нинішньої ситуації поки що категорично не хочуть. На центральну площу Донецька, де агітувати дозволяється майже виключно «біло-блакитним», допустили наметик «Зеленої планети». Тепер його законне місце між політ силами Наталії Королевської та Віктора Ющенка.


Джерело: УТ

Останнє слово соціологів: плюс Тягнибокові, мінус Кличку

Останнє слово соціологів: плюс Тягнибокові, мінус Кличку і «регіональна» мажоритарка
Провідні соціологи України стверджують: нова Верховна Рада, швидше за все, обійдеться без партії Наталі Королевської. Але навряд чи – без партії Олега Тягнибока. А Віталій Кличко все ще може поступитися об’єднаній опозиції

З 18 жовтня рейтинги підтримки партій та кандидатів у народні депутати України не публікуються. Так буде аж до кінця дня 28 жовтня, коли й відбудеться голосування за депутатів наступної Верховної Ради. Цього вимагає закон. Вітчизняні соціологи, керівники фірм, котрі опитують виборців, не дуже розуміють необхідність цієї вимоги: за їхніми словами, в тих же США публікувати дані опитувань можна аж до дня Ікс. Тим паче, що «вплив» результатів опитувань на громадську думку – річ дуже і дуже непевна.

Але закон є закон. Тож напередодні початку ембарго фахівці зібрались у конференц-залі Інституту соціології НАНУ, аби востаннє за цю кампанію у відкритому для преси режимі поговорити про речі, котрі все одно лишаться малозрозумілими пересічним громадянам. Тобто про шкідливість фальшивих рейтингів для їхніх же замовників, про тонкощі соціологічної вибірки, та про те, чому опитування далеко не завжди дають прогнози, а часто – лише здогади.

Неабияка заслуга у тому, що соціологи зібрались при пресі, належить уже згаданій Наталі Королевській. Раніше вона подала до суду на соціологічні фірми, котрі вперто показують її партії «Вперед, Україно!» менше 5 % рейтингу. Саме 5 % голосів, за чинним законом, і має набрати партія, аби потрапити до парламенту.

Фахівці, котрим добре відомо, що реальна соціологія робиться методами вищої математики, таким ходом подій були шоковані. Досі в Україні ще ніхто не намагався встановити математичну істину через суд. Зрештою, в разі потреби служителі Феміди можуть і повинні залучати експертів – але в даному випадку експертами можуть бути хіба що самі «обвинувачувані»! Тим паче, що жодних аргументів на користь свідомого заниження своїх рейтингів тими чи іншими соціологічними компаніями пані Королевська публіці поки що не надала.

Утім, під час написання цього матеріалу директор фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва Ірина Бекешкіна повідомила на своїй сторінці Facebook, що суд відбудеться 25 жовтня. «Цікаво, насільки оперативно був розглянутий позов Королевської– поданий 11 жовтня, а 12 вже ухвалене рішення про провадження справи і відіслане нам.  Що– така швидкість загалом характерна для Господарського суду?» - написала пані Бекешкіна.

Разом із тим, проблемами пані Королевської круглий стіл соціологів далеко не обмежився.

ІНТРИГА ПЕРША: «СВОБОДА»

У круглому столі, організованому Інститутом соціології НАНУ та «Демініціативами», взяли участь 12 експертів. Окрім учених від двох установ, названих у попередньому реченні, на заході були представники Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), Центру Разумкова, групи «Рейтинг», служби UkrainianSociologyService, компаній GfKUkraineта TNSUkraine, і, нарешті, Research& BrandingGroup. Як і личить справжнім науковцям, соціологи шанують точність та повноту інформації – тож автор цих рядків про всяк випадок наводить точний перелік.

Перед круглим столом фахівці провели експертне опитування у своєму ж колі. Восьмеро керівників найвідоміших фірм відповіли на запитання про можливу явку виборців та рейтинги політичних сил, котрі нині змагаються за депутатські мандати. Головною інтригою стала перспектива ВО «Свобода»: троє спеціалістів однозначно стверджували, що ця партія потрапляє до парламенту, двоє сказали про те, що вона «перебуває на межі прохідного бар’єру», а ще двоє впевнені, що Олег Тягнибок і його соратники на сьогодні до Ради не проходять.

(Восьмий – Директор UkrainianSociologyService, заввідділом Інституту соціології Олександр Вишняк – повідомив, що свіжих даних по загальнонаціональному округу в його розпорядженні немає).

Усі до єдиного експерти згодні: якщо націоналісти таки потраплять до Ради, це практично гарантує перемогу опозиції за партійними списками. Особливо якщо таки не пройде політична сила Королевської – адже в іншому випадку мандати доведеться розподіляти на більшу кількість претендентів. «На мою думку… владна коаліція і опозиційні сили наберуть у ВР приблизно однакову кількість виборців. Водночас, якщо до ВР несподівано пройде «Свобода», то можлива перевага опозиційних сил», - констатував заступник директора GfKUkraineГліб Вишлінський. Сам він поки що прогнозує партії Тягнибока показник «на рівні 3 %».

Із паном Вишлінським згоден генеральний директор TNSUkraineМикола Чурилов, котрий представив умовну таблицю партій-переможців виборів. «Свободи» в цій таблиці немає, а останнє місце посідають комуністи з показником 12 %. Іншу думку мають директор групи «Рейтинг» Олексій Антипович, котрий нарахував «червоно-чорним» 6 % голосів (від тих, хто взагалі прийде на вибори), гендиректор Інституту соціології Володимир Паніотто (7 %) та президент КМІС Валерій Хмелько (7 – 9 %).

На думку пані Бекешкіної, перспективи націоналістів можуть бути яскравішими, ніж видається. «Можна припустити, що «Свобода» має деяку частину прихильників у східних та південних областях, які приховують свій вибір під час опитувань», - пояснила вона.

За підрахунками пана Паніотто, якщо «Свобода» пройде в Раду, а «Вперед, Україно!» - ні, то за списками опозиційні сили дістануть приблизно 123 мандати, а провладні (ПР та КПУ) – приблизно 102.

ІНТРИГА ДРУГА: ОО ПРОТИ КЛИЧКА

Соціологи погоджуються, що за останній час рейтинги партії Віталія Кличка УДАР наздогнали, а то й перевищили рейтинги строкатого воїнства Тимошенко-Яценюка. Водночас, говорячи про це, експерти роблять два важливих зауваження.

По-перше, вказують вони, відповідні опитування проводилися до початку відомої історії зі «зняттям кандидатів» УДАРу та ОО нібито на користь одне одного.  Вся гра велась довкола однієї мети: яка з двох політичних сил покаже себе «чеснішою» перед виборцями. Хто краще зіграв свою роль у цій п’єсі, ми дізнаємсь уже після виборів. Але вся ця історія не могла не вплинути на прибічників обох політсил.

Читайте також: Чим небезпечний «обмін» опозиційними кандидатами у мажоритарних округах

Друге ж зауваження соціологів стосується системної проблеми. «До третини потенційних виборців Кличка визнавали, що можуть змінити свій вибір перед голосуванням або безпосередньо на виборчих дільницях», - сказав Тиждень.uaодин з учасників круглого столу.

Його слова підтвердив голова Research& BrandingGroupЄвген Копатько. За словами останнього, зараз ОО втрачає виборців, котрі переходять до «Свободи» (менша частина) та УДАРу (більшість). Але проблема в тому, що виборці УДАРу – це молодь. Студенти, вказує експерт, часто заявляють соціологам про підтримку Кличка – але це ще не гарантія того, що вони за нього проголосують. Адже студенти часто живуть не там, де прописані, і не кожен поїде додому заради голосування, чи вибиватиме собі відкріпне посвідчення. Та й узагалі, на вихідних чимало студентів мають цікавіші справи, аніж стояти в чергах на виборчих дільницях.

А тому «розкручена» інформація про зростання рейтингів Кличка насправді може завдати УДАРу неслабкого удару. Прибічники славетного спортсмена можуть вирішити, що їхній кумир у будь-якому разі отримає велике представництво в Раді, й просто полінуються йти на вибори. Висловлюючись професійними термінами, виборці УДАРу мають низьку мотивацію – на відміну, наприклад, від виборців тієї ж «Свободи» або комуністів.

Відтак за результатами виборів УДАР цілком може поступитись ОО.

ІНТРИГА ТРЕТЯ: ФАЛЬШИВІ СОЦІОЛОГИ

«Фальшиві рейтинги погані не лише тим, що вони аморальні. Вони погані тим, що фальшиві». Ці слова заступника директора Інституту соціології НАНУ, гуру вітчизняної соціології Євгена Головахи, так і просяться в граніт. Суперничати з цим афоризмом може тільки інше висловлювання пана Головахи, сказане на тому ж круглому столі: «Краще нехай уже кандидати витрачаються на гречку, аніж на фальшиві рейтинги».

Професор Головаха пояснив свою думку просто й дохідливо: соціологія, як і математика – зовсім не така проста наука, як може видатися профанам. Припустімо, певна партія замовляє «дослідження», котре дає їй завищений, порівняно з реальністю, рейтинг. І що ж? «Частина виборців схильні підтримати того, хто виглядає переможцем. Але інша частина, навпаки, не прийде на вибори: мовляв, навіщо, адже наші проходять і так», - пояснив експерт.

Читайте також: З чого почалися новітні соціологічні війни?

Це – найпростіший приклад. А є ще й такі фактори, як мотивація виборця, «перетікання» голосів, нарешті, так звані «невизначені» виборці, котрі на дільниці приходять, але рішення приймають в останній момент… Вибір останніх теж можна спрогнозувати із певним ступенем імовірності, але це вимагає серйозних досліджень і використання складних прийомів математики. В цілому ж, підсумовує пан Головаха, «за законом великих чисел» різнонаправлені зміни в настроях електорату, викликані оприлюдненням фальшивих опитувань, «взаємозводяться до нуля».

Тож як громадянам відрізнити солідну соціологічну компанію від не дуже солідної, й чому взагалі фальшиві рейтинги так квітнуть в Україні? Науковці відкрито стверджують, що головна провина тут лежить на журналістах. Мовляв, останні не завжди знаються на темі, от і публікують будь-які дані – аби сенсаційніше.

Водночас не під запис усі визнають, що здебільшого оприлюднення фальшивих рейтингів викликане зовсім не «невіглаством» журналістів, а «редакційною політикою» власників ЗМІ. Як із цим боротися, соцілоги не знають. А для неграмотних мас-медіа вони рецепт уже винайшли: це – давно відомий метод «снігової кулі».

Читайте також: Хто створив маніпулятивну систему ЗМІ в Україні

Тобто якщо те чи інше ЗМІ хоче замовити соціологічне опитування, то воно звертається до буквально дюжини провідних експертів із питанням, кого б (включаючи себе) ті порадили спитати про ті чи інші соціологічні показники. Далі з цим питанням треба звертатися до тих, кого назвуть – але лише якщо цих людей запропонували не менше трьох-чотирьох експертів із первинного «ядра». Так і формується пул вартих довіри фахівців.

Як пояснив пан Паніотто, жодна серйозна фірма не схоче мати справу з фальсифікатом, і не схоче його рекламувати. Адже, по-перше, у цьому бізнесі усі всіх знають, а по-друге, так заіграшки можна залишитись і без вітчизняних замовлень, і без іноземних грантів – і ще важко сказати, що гірше.

Єдина проблема, яку вбачає в запропонованій схемі автор цих рядків – це те, що українські ЗМІ зазвичай іще бідніші, ніж соціологічні компанії. На відміну від країн Заходу, де преса, власне, і створила соціологію як бізнес, у нас бізнесом не є ні преса, ні соціологія. За рідкісними винятками, котрі, на жаль, лише підтверджують правило.

ІНТРИГА ЧЕТВЕРТА: «МАЖОРИТАРКА»

Серед учасників круглого столу були представники тих компаній, що проводили соцопитування на мажоритарних округах, за які конкурували кандидати ОО та УДАРу. Ніхто з них не приховував: за цю сумнівну справу взялись лише заради заробітку, і добре розуміли усі потенційні загрози.

При цьому вони тримали марку і намагались уникати заяв про конкретні цифри в конкретних округах – принаймні, перед телекамерами. Але інформацію про нібито «закриті» дослідження вже встигли розповсюдити самі опозиціонери. З точки зору політиків, те, що іноді дані різних компаній по одних і тих самісіньких кандидатах розходилися на 18 % і більше, свідчило про маніпуляції соціологів. З точки ж зору соціологів – лише про дурість політиків.

Читайте також: Останні дані опитувань у мажоритарних округах

«Роблять одне дослідження на так званому «масиві» у 200 осіб, друге – теж 200 осіб, третє – 400 осіб. А потім у штабі намагаються звести докупи два перших і порівняти із третім. Це ж цирк!», - обурювався в розмові з Тиждень.uaодин з учасників круглого столу.

За словами ж Ірини Бекешкіної, недостатньою є навіть вибірка у 800 осіб. «Різниця між кандидатами може бути пів-відсотка, і вони з цього починають робити висновки. Але при такій вибірці похибка складає 3 – 3,8 %! Про що тут говорити?», - дивувалась експерт.

Її думку підтримав і розвинув Євген Копатько. За його словами, термінові соцопитування у мажоритарних округах Києва, замовлені спільно УДАРом та ОО, не варті виїденого яйця, бо а) термінові, б) в Києві.

«Деякі кандидати буквально в останні тижні десантувалися на свої округи», - пояснив пан Копатько. – «І як визначити, є рейтинг у них самих, чи це працює лейбл політичної сили, яку вони представляють? Як передбачити, чи голосуватиме виборець за цього конкретно кандидата, якого бачив на бігборді поруч із, умовно кажучи, Кличком?!»

До того ж, стверджує експерт, у Києві найважче «зробити поле» - тобто достукатись до потенційних виборців. Кияни зазвичай не пускають незнайомців до квартир, а на вулицях відповідати не хочуть, бо квапляться. Таким чином, серйозний аналіз електоральних настроїв провести просто неможливо. Бо насправді для такого аналізу потрібно опитувати виборців і вдома, і на вулиці (вдома люди, розуміючи, що їхні адреса та прізвища точно відомі тим, хто опитує, рідше визнають, що підтримують опозицію). І все це потребує репрезентативної вибірки! А не за вибірки у 800, або, тим паче, 200 осіб.

Усе це значить, що «фішка» із соцопитуваннями, котрі мали би визначити найрейтинговіших кандидатів від ОО та УДАРу в округах, де ці сили конкурують між собою, не мала сенсу від самого початку.  

Зрештою, найважливіший висновок учасників круглого столу лежав за межами соціології як такої. Опозиція може виграти вибори за пропорційною системою, попередили вони, але все одно програє їх на мажоритарці. Просто тому, що переважна більшість прохідних кандидатів на округах або є членами Партії регіонів, або перейдуть до відповідної фракції після отримання мандата.

За прогнозом Олександра Вишняка, за рахунок мажоритарників партія влади отримає в парламенті 100 – 130 осіб. Він же пророкує проходження до Ради не менше трьох «мажоритарних» комуністів та від 40 до 55 «самовисуванців». Причому абсолютна більшість останніх – крупні бізнесмени – не стане сваритися з владою, а слухняно піде у пропрезидентську більшість.

Відтак найконсервативніший (тобто занижений) прогноз передбачає, що у майбутньому парламенті адміністрація президента контролюватиме мінімум 240 депутатів. І це не рахуючи потенційних «тушок» зі списків ОО, УДАРу, а то й «Свободи».

Якщо ж брати максимально можливий для влади результат, то пропрезидентська більшість може сягнути за 310 – 330 осіб. Більше ніж достатньо для будь-яких рішень, від зміни Конституції до визнання цього тексту злочином проти президента, держави й математики.

Джерело: УТ