Обережно: панславізм!

Тема об’єднання слов’янських народів регулярно активізується в Україні кожного разу, коли з’являється хоч найменший привід виступити проти буцімто посилення експансії Заходу на наші терени, або ж часто-густо - на сусідні неозорі простори.

Втім, слов’янська єдність в розумінні її українських адептів трактується однобоко. В якості обов’язкових атрибутів «слов’янства» неодмінно фігурують православ’я та кирилиця, а геополітичний вектор єдності спрямований в бік Росії. Так, ніби на захід та південний захід від українців мешкають якісь неправильні слов’яни.

Між тим, концепція культурного, мовного та політичного гуртування слов’ян – так званий панславізм - зовсім не російська вигадка. Ця ідея нараховує майже 5 сторіч, а вперше вона була сформульована в середовищі «неблагонадійних» південних та західних слов’ян. Саме тих, котрих сьогодні хіба що силою можна затягти в будь-який союз зі слов’янами східними. Але після розпаду Совєцької імперії сили такої вже не існує, а слов’яни ті у своїй більшості перебувають від гріха подалі під парасолькою НАТО та «загнивають» в ЄС.

Тим не менш ідея слов’янської єдності подолала довгий і складний шлях від екзотичної концепції, що обговорювалась в вузьких колах мрійників-ідеалістів, до фактичного втілення у життя. Щоправда, практична реалізація сильно відрізнялась від ідеалу - і саме спроба впровадження й довела недієздатність ідеї.

Мрія

Батьківщиною мрії про слов’янську єдність вважається Хорватія – країна, котра наприкінці 20 сторіччя зробила чи не найбільше, аби цю мрію остаточно поховати. Саме хорват Вінко Прибоєвич першим заявив про необхідність єднання усіх слов’ян під час своєї знаменитої промови у Венеції у 1525 році.

Але протягом 16-18 ст. мрія про єднання слов’ян тішила хіба ентузіастів, і зовсім не цікавила політичну еліту. Більшість західних та південних слов’ян входили тоді до складу імперій – Австрійської та Оттоманської. Ще одна імперія із переважно слов’янським населенням – Російська – запекло змагалась за геополітичну першість із іншою слов’янською державою – Польщею. Про жодну реальну слов’янську спільноту на той час і мови не могло бути. Більше того, поняття національність тоді ще не набуло визначеності: вирішальним вважалось віросповідання.

Шанс

Наприкінці 18 ст. почав стрімко розвиватися націоналізм. Велика французька революція проголосила національну державу вищою формою політичного устрою, а в результаті наполеонівських війн ці ідеї поширились у Європі. Одна за іншою нації прагнули до політичної самостійності, багатонаціональні держави тріщали по швах. Слов’яни опинились у вирі процесів національного самовизначення, котрі охопили практично усі народи європейських імперій, а особливо Австро-Угорщину. Вперше за кілька сторіч існування панславізм отримав свій історичний шанс.

В 18-19 ст. слов’янська інтелігенція підхопила ідеї панславізму в якості аналога інших національно-об’єднавчих рухів та противаги експансіоністським зазіханням сусідніх зі слов’янами народів. Спільне походження та спорідненість мов, не дивлячись на різні релігії та культури, розглядались національно-свідомою інтелігенцією як достатнє підґрунтя для конфедерації чи навіть єдиної слов’янської держави.

Чарам панславізму в тій чи іншій мірі піддалася низка тодішніх слов’янських інтелектуалів. Зокрема, це були чехи Франтішек Палацький та Павел Шафарик, словаки Ян Коллар та Людевіт Штур, хорвати Людевіт Гай та Валентин Водник, серб Вук Караджич, росіяни Михайло Погодін та Федір Тютчев.

Ідеали на служінні імперії

В 19 ст. власну державу мав лише один слов’янський народ – росіяни. Тому цілком зрозуміло, що більшість слов’ян як приклад для наслідування та центр єднання мали лише Росію.

Але Росія зовсім не була мононаціональною державою. Вона була багатонаціональною імперією, яка по своїй суті завжди буде ворогом будь-яких національно-визвольних рухів.

Східні українці та поляки вже мали можливість безпосередньо на собі відчути, що панславізм у російському виконанні насправді означав пан-російство. Тим не менш, ідея проникла і в українські інтелігентські кола. Таємне «Кирило-Мефодієвське Братство» (1845-46 рр.), членом якого був і Тарас Шевченко, виступало за створення слов’янської федеративної держави, в якій Росія була би одним із рівноправних учасників, а не провідною потугою. Втім, царська влада досить швидко ліквідувала Братство.

У поляків же, які на той час вже були цілком сформованою нацією, ідеї панславізму геть не прижились. На відміну від інших слов’ян, поляки, котрі були позбавлені власної держави в 1775 р. завдяки в тому числі і росіянам, завжди прагнули лише одного – повернути незалежну Польщу. Вони не бажали будь-яких федерацій, тим паче із Росією.

Однак інші слов’яни були зачаровані російською культурою та військовою міццю, із якими мешканці Центральної та Південної Європи безпосередньо познайомились в часи російсько-турецьких воєн 1735-1878 та наполеонівських кампаній 1700-1815 рр. Ці враження виявились настільки сильними, що багато хто спочатку не надавав відповідного значення принциповій невідповідності цілей імперії та мети національно-визвольних рухів.

Багато слов’янських народів тривалий час мали ілюзії щодо об’єднавчої ролі Росії. Потужні москвофільські рухи існували у сербів, болгар, словаків, чорногорців, галицьких українців.

Реальність

А от у західних слов’ян ці ілюзії почали розвіюватися вже в середині 19 ст. У 1848 р. в Празі відбувся перший Слов’янський Конгрес, на якому представник Росії заявив про необхідність прийняття російської в якості офіційної мови майбутньої єдиної слов’янської держави, а також про пріоритетність православ’я та кирилиці. Цей демарш (як і багато інших агресивних дій росіян) відштовхнув від загальнослов’янської ідеї чехів, словаків, хорватів та словенців. Вони сповідали католицизм - і відмовлятися від нього, а також від своїх мов через примхи східних «братів», не бажали.

Південні слов’яни – серби, болгари, чорногорці – орієнтувались на Росію дещо довше. Частково тому, що теж були православними та писали кирилицею, а частково через цілком конкретну допомогу, котру Росія надавала цим народам в боротьбі проти турків.

Серби були першими, хто кинувся у бій за ідеї панславізму. Після оголошення державної незалежності Сербії в 1878 р., вони не зупинились на досягнутому і продовжили боротьбу за об’єднання південних слов’ян в єдиній державі.

Ця боротьба незабаром призвела до низки балканських воєн, а потім спричинила Першу світову війну, одним із результатів котрої став кривавий розпад Австрійської, Оттоманської та Російської імперій. Із інтелігентських гуртків панславізм перекочував до шанців, в яких один одного вбивали росіяни і українці, серби і болгари, боснійці і хорвати…

Але саме в результаті Першої світової ідеологія панславізму вперше перемогла в обмежених масштабах. Утворились держави, що об’єднали по декілька слов’янських народів – Югославія, Чехословаччина і, звичайно ж СРСР. І тут-таки стало очевидним, що всі об’єднання слов’ян насправді будувались задля задоволення амбіцій більш чисельних і потужних народів за рахунок дрібніших та слабших. Серби однозначно домінували в Югославії, чехи в Чехословаччині, росіяни – в СРСР. Причому, панували жорстко, із придушенням будь-яких національних прагнень «братів молодших».

Усі накопичені протиріччя поміж слов’янськими народами знову виверглись назовні в ході Другої світової війни. «Брати» із подвоєним завзяттям заходились нищити одне одного. Українсько-польська різанина на Волині, партизанська війна УПА та Армії Крайової проти росіян, злочини усташів та четників в Югославії, окупація болгарами значної частини Югославії – лише деякі приклади взаємної «любові» слов’ян.

Підсумком Другої світової стала і остаточна перемога російського варіанту панславізму – в її спаплюженій комуністичній формі. Абсолютно всі слов’янські народи опинились нехай і не в складі однієї держави, але в складі єдиного блоку, в якому у провідній ролі росіян ніхто не смів сумніватися.

Але остаточна перемога панславізму призвела і до його повної дискредитації. «Єдність слов’ян» перетворилась на банальний пропагандистський інструмент, за допомоги якого виправдовувалось російське домінування над усією Східною та Центральною Європою.

Із крахом совєцької системи слов’янська «єдність» знову моментально розвалилась. Але якщо розлучення чехів і словаків, росіян і українців відбулось більш-менш цивілізовано, то Югославія знову поринула в низку військових конфліктів.

Кінцево, із відокремленням Чорногорії від Сербії, забили й останнього цвяха в домовину колишньої «єдності». Маємо, правда, ще міждержавний союз Росії та Білорусі, але несхоже, аби він функціонував десь, окрім паперу.

Втім, в Росії сьогодні на державному рівні широко пропагується концепція так званого «Руського міра». Але це лише зменшена до масштабу об’єднання трьох держав – Росії, Білорусі та України – модифікація того ж таки панславізму.

Об’єднання слов’ян – дуже приваблива ідея, Між ними, попри все, збереглося чимало спільного. Але ця ідея неодноразово доводила свою повну практичну неспроможність. Будь-які спроби її реалізації призводили до анексій, окупації, репресій, ворожнечі і часто – кровопролиття.

Слов’яни, звичайно, схожі. Але тим не менш – різні. Час вже це зрозуміти та припинити жити ідеалістичними утопіями 18 ст., які занадто часто і цинічно використовувались задля досягнення цілком конкретних імперських забаганок.

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська обл., село Губарівка, Товариство «Малого Кола»