Святкуємо?

Насильна зміна релігійних переконань - це завжди революція. Революційний процес у Києві часів князя Володимира досить цікаво описаний в повісті М. Горностаєвої "Дажбожа криниця". Головна героїня повісті жриця-цілителька Світозара та її коханий Ратибор волею долі опинилися в самому епіцентрі подій. Прочитавши це - впевнюєшся: опір таки був. Адже наши пращури все ж таки не покірні ягнята, а ті самі слов'яни, перед якими за часів Святослава тремтіла Візантія. Героїня твору впевнена, що хрещення було, говорячи по сучасному, "акцією візантійської розвідки" Ромеї виграли таємну війну - охрещена Русь більше ніколи не повертала проти них зброї... Уривок з повісті "Дажбожа криниця" в художній формі оповідає про події в Києві того святкового дня. Того чорного серпневого дня ми сиділи з Ратибором у дворі батьківської хати. Перунич говорив про наше з ним буття: - Негаразд, Світозаро. Купальський шлюб ладен для юних. Тра’ свою хату мати, діти... - Треба... - погоджувалась я. - Полишу я Гай, та поставлю хижу. А хочеш, заберу тебе в Карпат - гори? - Не можу, Ратиборе. Батьки, рід, Берегиня... - Ну, як знаєш, але свій дім потрібен. «Сказати чи не сказати?»- думала я. Була-м вагітна вже п'ятий місяць, але таїла це, боячись вроків. - Ратиборе, в нас... Пролунав звук рога...Ще... - Тривога? - збентежилась я. - Ні, то княжий бирич, - озвався Ратибор, - дивно, сьогодні ж ніби й день не торговий... - Люди, слухайте! - почувся геть охриплий вже голос бирича, - Базилівус, базилевс руський... - Чого? - прогув з-за плоту батьків голос. Татко тільки-но прийшов із кузні - Який ще базилівус? - Базилевс, - пояснила я, сміючись, - сиріч Володимир - князь. -І все-то в його не по-людському. Ну, що там ще? Новий податок? - ...наказує, - кричав бирич, - прибути всім завтра, зі сходом сонця, на берег ріки Почайни, що під Гаєм, аби прийняти святе хрещення! - Себто як, усім?- розгублено запитав батько, - що там ще за хрещення, Світозаро? Ніби ж згоди спершу спитати треба? - Хто не прибуде на річку, - кричав далі бирич, - багатий чи убогий, робітник чи жебрак, буде моїм ворогом! Позбавлено буде ослушника майна і покарано смертю! З- за тинів виглядали жінки, чоловіки, розгублено перегукувались: - Що там є, сусідоньки? - питала цікаво Данка. - Чоловіче княжий, та поясни ж, що й до чого, - зажадала Ясуня. - Прийдеш, тітко, - загиготів бирич, - та й викупаєшся в річці! Се не боляче! - Та чого се я маю в ній купатись? - Наказ базилівуса! - Та кажи по-наськи! - Князів наказ, дурепо! - Та чи я сказилась, - обурилась Ясуня, - аби прилюдно голяка у воду лізти? - Так а для чого це князю, чоловіче? - почувся голос Тура, одного з моїх братів. - Се знак, - поважно пояснив бирич, - що всі ми приймаємо за Бога Ісуса Христа. - Якого хреста?- вигукнула Данка. - Се ж божище ромейське, тітко Данко, - хтось із люду, - хреститись маємо, як князь і двірські. - Я бо вже хрещений! - похвалився бирич. - Так оце нам що, мальованим дошкам молитись, як в кириконі святого Іллі? - спитав мій другий брат, Бажан. - Для чого нам ромейський Бог?- гукнув Тур, - своїх маємо, незгірших! - Ольга хрестилась! - бирич наставницьки, - а нині і князь. То й ви мусите. Боги ваші суть не Боги, а ідоли! - Ольга! - батько мій на весь голос, - що нам Ольга?! Ольга людей живцем палила! - Князь збожеволів! - вигукнув Ратибор, - тому Христу ромеї молились за погибель Святославову! Натовп тривожно загудів. - Ромеї - вороги наші! - Били їх, били, а тепер їхнім Богам молитись?! - Тож нині греців сюди наїхало! - А нашим Богам же що ?!- вигукнула Ясуня. - А ідолів - до річки! - варкнув бирич. - Себто як - до річки? - загрозливо спитав Тур, - ах ти ж ромейське гибло... Люди захвилювались ще більше. Бирич перелякано подався назад. - Князь ромеям продався! - вигукнув хтось. - За шовки та марципани! - пробасили з натовпу. - Не дам собі на душу наступити! - крикнув Тур, - я - онук Дажбожий! - Я зі Святославом був під Доростолом, - підкинув і батько, - Перун нам помагав, а не ромейські дошки! - Та як це?! - обурювались інші, - всіх гуртом, наче отару? Ми люди, чи бидло? - А ви хіба не чули од греків, - зло спитав Ратибор, - що їхньому Богові люде - раби?! - Се як в хозаринів, далебі! - Ми русичі, не хозари! - Хіба ромейський Бог та зрозуміє по-наськи? - То, певне, змусять усіх і говорити ромейською... - Мову неньчину заборонять! Чуєте, русичі! - Імена заберуть навіть! Князь он уже і то - базилівус! - Бажаном мати назвала, Бажаном і вмру! - Не піти завтра - і все! - батько рішуче, - зброярі, чи ми мечів не маємо?! - Де волхви, де Віщі?! - скрикнув Тур, - гей, Перуничу! - Ратиборе, - підскочив Бажан, вже при зброї, - що маємо робити? - Не йти нікуди! - твердо мовив Ратибор, - не військо ж він пришле за вами! Я зараз біжу до Гаю, а ти, Світозаро - до Святині Дажбожої! Певен, що Віщі одмовлять князя від сього божевілля! Ми побігли, лишивши розтривожений Ковальський Кут. Ввесь Поділ гудів, мов осиний рій. Біля Велесової Святині, на торжищі, скупчилися люди, щось вигукуючи. Ратибор звернув до Гаю, я побігла далі. Ось сяйнула Святиня на пагорбі... Я пішла повільніше. Дитя раптом ворухнулося в мені. Вперше... В Святині було людно. Збіглись усі Чарині учні, молоді Дажбожичі. Сам Віщий збирався іти на Гору. Богумил, старший жрець, намагався його зупинити: - Віщий Чаро, не йдіть туди! На Горі засів божевільний! Божедара Велесича зарубали варяги просто на вулиці! Троян зібрав люд на торговищі і хоче боронитись! Йти зараз на Гору - самогубство! - Ти, Богумиле, думаєш, я смерти боюсь? - тільки й відповів Чара. Побачив мене, ледь усміхнувся: - З Дажбогом, Світозаро! Ти звідки? - З дому, Віщий! Ковальський Кут хвилюється, люди озброюються! Ратибор побіг до Вогнедара, в Гай... Боги, невже Божедара вбили?! Та кому ж заважав співець? - В піснях Божедарових - історія Роду, - пробурмотів Чара, - для люду викладена... Аби пишалися. Вони знають, з кого починати... Глянув на мене, зітхнув: - Оце тобі зараз такі хвилювання... Ти хоч не дуже - то гасай по місту, жоно. Я почервоніла. Старий, виявляється, давно помітив мою таємницю. До Святині вбіг молодий Милич, Чарин помічник. - Віщий!- крикнув, - сюди йдуть найманці! З півсотні! З ними кільканадцять людей з Гори! Боюся - бути лиху! - Закладай двері, - наказав Чара, - відсидимось! - Може ми виведемо вас, доки не пізно? - запропонував Милич. - Тут мій Бог! - одрізав старий волхв, - і моя книгозбірня! Ви ось Світозару краще виведіть, їй дивитись на кров нині ні до чого. Я закрутила головою: - Ні, Віщий! Я з вами! Ми зариглювали двері. Незабаром в них загрюкали, чи не бойовою сокирою. - Відчиніть! Воля Базилевса! - До Дажбога із зброєю не ходять! - гукнув Милич, - ти, Вовче-воєводо чи не ромей уже? Так іди до кирикону, а не пхайся до Святині Дажбожої! - Князь наказав знищити ідолів! - почулося з-за дверей, - вийдіть, і завтра хрестіться, і тим врятуєтесь! « І розвалите їхні жертовники...»- прошепотіла я. - Галилеянин був мирним проповідником, а ви во ім'я його паскудства творите? - озвався Чара, - ти хоч, воєводо, половину зрозумів з тих книжок грецьких? Ти їх, взагалі, - читав? - Для чого мені читати, як Анастас Корсунський все до ладу розказав? Ісус говорив: «Не мир я прийшов принести на землю, але меч...» - Тим то ти й припхався сюди з мечем? Але тут не боягузи зібралися! Забирайся геть, воєводо, бо зурочу тебе так, що жона не пізнає! Будеш здатен лише грецькі молитви читати! Грюкіт припинився. - Але ж князь наказав... - жалібно озвався з-за дверей воєвода. - Князь тобі накаже батька вбити, то ти уб'єш? Дажбог - праотець Роду Аріїв, від якого і ми пішли! Ти на Рід здіймеш руку, собачий сину? Відсохне вона тобі! - Віщий Чаро, - заблагав воєвода, - вийдіть добром... Князь наказав, в разі непослуху, підпалити Святиню! А як ми не послухаємо - то й нам смерть буде! Вийдіть, ми вас не зачепимо... І Святині не чіпатимемо, лише ідола викинемо, і все... А Анастас покропить грецькою водою. Віщий розлютився геть: - В Дажбожій Святині не бути чужим Богам! Ти мене не залякуй, перекинчику, а краще йди, бо накличеш Марену до себе в гості! За дверима затихло. Богумил мовив: - А вони таки і справді підпалять. Чи довго... Сухе дерево добре горить. - Хто хоче - може вийти. - сказав Чара. Ніхто не ворухнувся. Віщий глянув на мене: - Вийди, Світозаро. Жони не зачеплять. Я нічого не відповіла. Мене трусило, наче взимку. Рогнедині шпаркі слова з чужинецькою вимовою спливли у пам'яті: «Вось, што йон чита Владзіміру... Вось!» «Але тільки так будете їм робити: жертовники їхні порозбиваєте, святі дерева постинаєте, а бовванів їхніх попалите у вогні...» «Бог Ізраїлю - Бог ревнивий...» «Вогонь... Вогонь поїдаючий...» Бідолашна Рогнедь передчувала це... Передчувала... Але ж він - син Святославів! Саме це спинило руку жриці Марени! Думали - не наважиться... Наважився... Базилевс... Потягнуло димом. Чара раптом стрепенувся: - Книгозбірня! Се ж скарб! Все загине! Вогонь лизав деревляні стіни Святині. Стало задушно. Але до дверей ніхто не рушив. Милич сів біля мене і заглибився в молитву. Решта Дажбожичів скупчилися посередині. З книгарні вийшов Чара з якимось вузлом. - Світозаро, йди сюди. Я підвелася і підійшла до старого. Він дав мені вузлика - Дощечки з резами. Про Кия, про Арія... Хоч щось врятуй! Через двері пізно, там вогонь... Йди-но... Волхв потяг мене в кут, підняв дошки підлоги. - Колись - сказав, - се єдина Святиня була. За хазарських набігів люд в ній ховався... Сей хід веде назовні. Він півзавалений, але ти пролізеш. - А ви, а інші? - Нам нема куди тікати, Світозаро... Я не полишу Святині, інші теж... А ти - іди... Рятуй себе і дитину... І письмена... Ну? Я стояла нерішуче. Раптом щось наче шпигнуло: Ратибор... Рід не повинен урватися... Рід... - Я йду, Віщий... - От і добре, доню... З Дажбогом іди... Я почала спускатись... Останнє, що побачила - сяючий лик Прабатька Аріїв, та Чару, що завмер перед Образом з молитовно піднятими руками. Хід дійсно був старий і напівзавалений. Я повзла, мов кріт, прокопуючи собі дорогу. Час зупинився. Під землею не було часу... Вузол заважав мені страшенно, але я трималась його, наче власної душі. Страшний удар струсонув землю. Стеля посунулась на мене. Я ледве уникнула обвалу. «Святиня впала... Чара... Милич... Богумил... Богдан...» Я знала усіх учнів старого волхва. Нині повторювала їхні імена, давлячись слізьми... «Світлян... Іскра... Ярусь... Купав...» «Дажбожичі, діти Сонця... Такі різні... Вони теж хотіли знати все... Жоден не вийшов... Жоден... Мені теж не вибратись... Може й на краще...» Ратиборова дитина ворухнулась. Раз... Вдруге... «Рід... Рід чорноокого воїна з Карпат - гір... Там високе небо, і вівці ходять турмами... Там можна заховатись...Укритись...» «Не затулишся від Тьми горами... Ні...» Звиваючись мов змія, я проштовхувалась півзасипаним ходом. Мліла, отямлювалась, знову мліла... Врешті відчула обдертим обличчям дотик свіжого повітря. Довго вибиралася назовні. Виповзла, врешті. Не могла зрозуміти - ранок чи вечір.. Потім втямила - ранок... Ранок наступного дня. Ніч я провела під землею. Сонце сходило... Святеє сонечко Дажбожичів... Я виповзла далеченько від Святині, на Дніпровому березі. Зовсім поруч шумів Перунів Гай... «А святі дерева постинаєте...» «Бог Ізраїлю - вогонь... Вогонь поїдаючий...» Чара говорив, що ромеї взяли свою віру в юдеїв, як хозари. Тільки хозари прийняли вірування древніх гебреїв, а вороги Святославові - вчення якогось мудреця з Галілеї... В Святині, серед інших чужоземних писань, були і його життєписи, писані ріжними людьми, з тьмою розбіжностей. Нинішні ромеї називали сього проповідника Богом... А чи сином Божим. Чара говорив, що ромеї знову створили собі Тримурті, як у древніх Аріїв. Бог єдин і троїст. Але Арії ніколи не топтали чужих святинь. Я побігла до Гаю... Вдруге я переступила заборону. Дуби тривожно гуділи. Одразу ж я наштовхнулася на тіло. Потім - ще... Перуничі, волхви-воїни, єдині серед рахманів носили зброю. Крім них на це мали право лише «діти Світовида». Якось в Києві були гості з далекого Руяну. Ратибор мав тоді показовий бій з міцним світловолосим хлопцем, схожим на сканда. І виграв. Руянець ще подарував йому оберіг з бурштину... Перуничі відступали, але клали ворога трупом. На кожного чубатого вояка - десяток найманців... Подекуди траплялися тіла перекинчиків з Гори, але їх було небагато. Князеві прихвосні, на відміну від урманів-найманців, знали, що то є - Перунові вої, і не лізли наперед. Кривавий слід битви вів до самої знайомої мені галявини. Тут, біля ніг Перуна, Вогнедар дав останній бій. Як і Чарі, йому нікуди було іти від свого Божества. Серед мертвих у лісі я не знайшла Ратибора. Тут його теж не було. Я зазирнула в лице кожному загиблому. Перуничі лежали півколом, захищаючи понищений нині жертовник. Кожний був пронизаний десятком стріл. Сам Вогнедар лежав біля порожнього Святого Місця. Образу не було. Не вберіг Верховний. Я присіла біля нього, бо відчула, так, відчула, що старий ще живий. Я спробувала вжити прани. Але життєва сила старого волхва вислизала з-під мого впливу. Вогнедар не хотів залишатись. - Облиш... жоно... Для... чого... - Не йдіть, Віщий! Старий дивився повз мене. У небо. - Перун... не прийшов... Хіба ми погано бились? Я знала від Ратибора це вояцьке повір'я. Під час лютого бою Сварожич вогняною праною сходив на землю, втілюючись в якогось воїна. Говорили, що Вогнедару, замолоду, пощастило бути Перуновим втіленням. Сього разу Вогонь Небес не знищив ворога. - Се випробування нам... жоно... Напевне... - Віщий, що з Ратибором? - Схопили... Його... І ще двох... Не пощастило... воїну, знову... проґавив солодку смерть... - Віщий... Стривайте... Вогнедаре! Та старий вже згас. Дуби грізно гуділи під вітром. Я побігла з мертвого Гаю до міста... Летіла знайомими вулицями. Тиша... Дивна тиша. Лиш десь виють пси... Торжище... Велесової Святині теж нема... Вугіль і попіл... Мертві кияни... Не воїни... Ремісники... Замість зброї - кілки та сокири. Пристанище Берегині... Теж руїна. Посеред двору - вогнище. Рештки деревляних Образів. Напівобгоріла Лада, до якої я колись молилася. Мертві жриці. Дівчатка... Мої учениці... Тіла зі слідами насильства... В мертвих очах застиг переляк... Це зробив не печеніг, не хозарин, а син Святославів... Во ім'я Бога Ізраїлю та його Сина... Власну столицю взяв на меч! Ось і Ковальський Кут. Зброярі билися запекло. Багато погорілих хат. На цілих домівках на дверях - отес. Ромейський хрест. Ось хата брата Тура... Попелище... Ось батьківське подвір'я... Леле! Татко боронився завзято. Хінським мечем, дарунком Святослава. Певно, ухопив перше, що трапилось під руку. Мати, моя вічно заклопотана мати, лежала поруч з мертвим чоловіком. Груди їй пронизав варязький меч. Вона теж не пішла на ріку за княжим наказом. «Се не боляче... Викупався - і все...» - Світозаро! Гей, Світозаро! З- за плоту боязко визирала Ясуня - сусідка. - Ти жива, доню? А твої, бач... - Де люди, де решта? - Погнали до Почайни! Мечами, наче ординці! Я в льосі заховалась. Кажуть, будуть жертву приносити! Чоловічу! Ромейському Богу! Берегиню схопили! Бачила-м твого Ратибора. Зв'язаний, в крові, лише очі горять. Брехали варяжини, що його на березі стратять. Він тою жертвою буде! Ой леле, ой лихо, ой біда Дажбожим онукам! Та куди ж ти, Світозаронько?! - На берег... - Уб'ють тебе, уб'ють! Ти ж відьма! Рахманів нищать найперше! Ясуня подивилась мені в очі, затнулась і знову заголосила. Я побігла геть від спаленого обійстя. Дитя нагадало про своє існування різкими поштовхами. «Ратибор... На березі... Ратибор...» Як я добігла до місця, обряд вже закінчився. День був літній, але вітряний. Люди в мокрих сорочках тремтіли не стільки від холоду, скільки від ганьби і приниження. Мене ухопив якийсь гридень. Знайомий, бачила-м його на Горі. Але він мене не пізнав... - Ти хрещена, бабо? Підскочив другий: - Мокра, отже хрещена! До гурту! Поки бігла я містом, то зо три рази падала в калюжі. Пощастило... Ромейські жерці згортали своє причандалля: столики, кропила, книги. Князь стояв перед натовпом, оточений найманцями. Сам, без своєї Анни. Поруч - високий здоровань, білявий, товстопикий. В повному бойовому вбранні, трохи піднищеному. Добриня - любечанин... Малуні теж не було видно. Перед ними, на землі, Перунів Образ. Варяжини обідрали з нього прикраси, але то був той самий Перун, якого я бачила в Гаї. Бог з обличчям Святослава... Гурток людей біля поверженого Божества нагадував ординський полон. Зранені... Закривавлені... Ратибор, ще двоє Перуничів... Берегиня, мила моя вчителька... Троян Велесич... Сяйвір, один з Чариних Дажбожичів... Його не було тоді, в Святині. Певне, пізніше прибіг. - Оце - осердя поганства! - вказував на бранців високий чорноризець. Я побачила, як випростався Ратибор, яким гнівом спалахнуло рідне обличчя. Ти помреш незломленим, Святославів чуро, а як же я? Що станеться з твоїм дитям? Леле, ти навіть не відаєш, що іскорка твого життя б'ється в моєму тілі... - Гріх гордині на цих обличчях, - лунав голос ромея. Гучний, майже без акценту... Де ж вас вчили по-наські, панотче Анастасе? І для чого? Для цього дня? - Клятий пройдисвіт з Корсуня, - прошипів в мене за спиною хтось із хрещених. - погибель наша... - І сказав Бог нищити кумири ідольські, - продовжував ромей, - бо то є образа Господу! Світло несемо ми темним поганам, світло вчення Істини! Бог єдин! «Бог єдин і множествен, - наче в яві почула я голос загиблого Вогнедара, - і хай не розділить ніхто того множества...» Потім у голові пролунав плачучий голос Рогнеді: «Вось што йон чита Владзіміру, вось!» - Уб'ють вони їх, уб'ють! - побивалась поруч зі мною якась розкошлана жінка в подертій сорочині. Я струсонула заціпеніння. Поруч зі мною тремтіла в мокрій кошулі Данка Ковалиха. Я ледве її пізнала - язиката сусідка наче зістарилась на двадцять років. - Ти хоч розумієш, княже, що ти накоїв? - раптом почувся дзвінкий голос Берегині, - ти душу руську вбив! Ти через батька мертвого переступити хочеш! Подивись на цього Перуна - се ж душа Святославова! Скажений дурню, я ж тебе оцими ось руками на світ пустила, та пуповину перерізала! Ти ж і не скрикнув би, аби не я, та не наше мистецтво цілительське, яке оці невігласи ромейські Чорнобожим називають! Ти ж бо напівзадушеним народився! Краще б ти тоді й не закричав! - Ся жона повинна смерти! - сказав Володимир голосом лунким, але порожнім, наче в сновиди, - Ейнаре! Здоровенний варяжин змахнув мечем... Хтось пригнув мене до землі. Данка Ковалиха... - Не дивись, Світозаронько! Скинеш... Не дивись! Леле, а я думала, що ніхто не знає... Хіба щось заховаєш од подільських бабів? Але все одно пручалась, вириваючись з цупких обіймів. Я мала це бачити! Я ж мушу все знати! - Ратиборе! - князів голос, - я не забув, як під Корсунем ти врятував мені життя! - Хіба тільки я? - озвався Перунич, - двадцятеро інших лежать там, у Гаї... - Я хочу, аби ти і далі служив мені! Твій Бог - се лише деревляний ідол! Він і себе не може захистити, не говорячи вже про тебе! В ньому немає душі! - В ньому - вояцька міць русичів, - спокійно мовив Ратибор, - Берегиня вірно говорила: се батько твій, Святославичу! На тебе чекає довічна ганьба батьковбивці! - На мене чекає довічна слава! - вигукнув князь, - Анастас та його літописці про це вже подбають! А твого і імені ніхто не згадає, Ратиборе! Я не хочу втрачати такого воїна! Ромейський Бог сильніший за Перуна! Схилися перед ним - і житимеш! - Ромейський Бог був на ворожих корогвах, коли ми бились на Дунаї! - вигукнув Ратибор, - воїн не схиляється під вороже знамено! Раб і у Вираї - раб! Ти хочеш, аби я схилився, Святославичу? Якщо й схилюсь, то не перед тобою! І не перед Чорнобогом з Царгороду! Перунич ступив вперед і земно вклонився своєму поверженому Божеству. - Ейнаре! - гукнув Володимир. - Мертві сорому не мають! - сказав Ратибор, - я йду до вас, Святославе! Здається я закричала, і хотіла бігти. Просто під варязькі мечі. Але мене тримали міцно, а Данка Ковалиха ще й заткнула рота, щоб не привернути уваги охоронців. Мабуть я таки зомліла, бо не бачила, як вбивали інших. Отямилась від пронизливого жіночого зойку: - Що ти накоїв, сину! Що накоїв?! Малуня, задихана, ледве трималась на своїх хворих ногах. - Що ти наробив, Володимире?! Князь, не звертаючи на неї уваги, вказав на Перунів Образ: - Вкиньте сей непотріб в річку! - Вбивце! - крикнула Малуня, - не смій! Ти ворогів шукаєш?! Я теж твій ворог! Я не хочу визнавати Богом чужинця! Ти повбивав усіх, то вбий же і рідну матір! Володимир відіпхнув її, беззлісно, дійсно - як непотріб. Малуня впала на землю. Урмани і гридні підважили Образ і спихнули в Дніпро. Жінки поза моєю спиною заголосили: - Та наш же Боже! Ой, лихо! - Попереджає Базилевс, - густим басом мовив Добриня, - що хто не матиме на хаті отесу, а на шиї хреста - буде покараний смертю! Хто даватиме притулок поганам - буде покараний смертю! Хто переховуватиме волхвів, або відьом - буде покараний смертю! Майно відійде до князя, а дім буде спалено! Розходьтеся, хрещені! З Богом! Ми, себто я, Данка, та ще восьмеро бабів з Ковальського Кута, просиділи в кущах до вечора, а тоді почали ховати мертвих. Ясуня принесла чисті сорочки. Спалити тіла було неможливо. Ми вирили могилу. Обрядили загиблих, змивши попередньо кров. Поклали всіх до одної ями. Вірних... Аж до смерти... Данка все повторювала: - Пробачте, рідні... Злякалась... Пробачте... Весь цей час нам помагала ще якась сива баба в дорогих шатах. Лише, коли вона пхнула мені до рук Ратиборів бурштиновий оберіг, перемазаний його кров'ю, я зрозуміла, що це Малуня. Ще не стара, княгиня-мати посивіла за вечір. А якого кольору нині мої коси? Опісля поспішного похорону ми рушили в місто. Знов ховати... Потай, після заходу сонця, без обрядів... В кожної хтось загинув. Ясуня, схлипуючи, мовила, що мої браття мертві. Усі шестеро... І їхні родини винищено. Рід Любомира - коваля, найкращого зброяра на Ковальському Куті, урвався. Я лишилась сама. Йти не було сили, і я трохи відстала. Малуня дибала поруч. Ми видряпались на урвище. Внизу шумів Дніпро. - Світозаро, - озвалась Малуня, - Се не мій син... Його підмінили нав'ї... Я мовчала. Не було сили вимовити слово. - Володимир був дитям Лади. - мовила Малуня, наче сама до себе, - Ми ж були тоді зі Святославом зовсім діти.. Юні... Кохалися... Мій син був - чудове дитя! А оце... На березі... То не Володимир! То упир в його подобі! Я йшла далі. Малуня схопила мене за руку: - Мертві сорому не мають! Прощавай, цілителько! Дякую за все! Повернулась і пошкутильгала до кручі. Я не стала її спиняти. Темна постать хитнулась і зникла... Згадалось, як летіли ми з Ратибором у Дніпро з урвища. І зараз би так... Мертві не мають не тільки сорому, їм нічого не болить. А там, у Вираї, батько, мати, браття...Чара... Вогнедар... Берегиня... І вони, обидва... Мій князь, та його вірний чура... А посеред Вираю - Дуб-Прадуб... І золотоликий Дажбог грає на сопілці.... Дитина знову нагадала про себе. Я рішуче повернулась до Славути спиною і пішла геть.
Повністю повість можна прочитати тут - http://chtyvo.org.ua/authors/Hornostaieva/Dazhbozha_krynytsia/
Сторінка авторки з історичними повістями на тему язичництва і не тільки http://chtyvo.org.ua/authors/Hornostaieva/

Коментарі

SvarR

129.07.12, 07:42

…..І настане день, коли русичі
зрадять РОДичів - Богів своїх,
Плазуючи перед чужим єдиним,
який скаже: не онуки ви мені ,
але раби. І підуть Великі Древні Боги.
Ідучи покинуть вони відступників та
нащадків їх, i не буде щастя на
цій землі . На кістках і крові, страху
та болі буде історія їх,
і виродження їх доля, хаос їх дорога
Але прийде ранок, згадають русичі що не раби вони,
але онуки Богів,
відкриють Волхви браму Родителям і
закінчиться час темноти чужої…

анонім

229.07.12, 09:31

З відродженням Рідної Віри відродиться і могутня та непереможна Русь-Україна.
Во Славу Роду нашого!!!
Слава Дажбогу і всім Богам в Сварозі!!!

nolofinve

329.07.12, 11:30Відповідь на 1 від SvarR

Хотілося б вірити Хоча відродження потроху вже настає.

429.07.12, 11:30Відповідь на 2 від анонім

Слава Богам нашим!

Богдан Ляшко

529.07.12, 11:40

"процес у Києві часів князя Володимира"
Ніколи Володими Кроваве Сонечко НЕ БУВ КНЯЗЕМ - бо відразу назвався КОГАНОМ (вище юдейське звання).
І ніколи не був він СИНОМ князя Светослава - бо це лише ПРИЙОМНИЙ син його, і правильно його назвала Рогнеда "РАБИЧІЧ" - але то не означає "син рабині", як розказують "Гішторики" - а СИН РАББІ (син раввіна).
Як Вогнем та Мечем "хрестили" ВЕДИЧНУ Киїську Русь - див. відео:
- http://video.i.ua/user/295100/51651/366323/ Крещение Великой Киевской Руси - правда и вымысел - НОВЫЕ ФАКТЫ!
- http://video.i.ua/user/295100/51651/366329/ Крещение ВЕДИЧЕСКОЙ Руси Коганом-Раббичем Владимиром
Чому Володимира поховали ЗАГОРНУТОГО У КИЛИМІ, причому ВИНОСИЛИ ЧЕРЕЗ ПРОЛОМИ У ХАТІ та ОГОРОЖІ - аки ТАТЯ ВНОЧІ - www.bogdan.lg.ua/jazychniki.rar

629.07.12, 11:49Відповідь на 5 від Богдан Ляшко

Ну тут багато ріжних домислів є Авторка пише згідно офіційної літописної версії.
В коганів і "сіонські протоколи" часів Київської Русі не вірю. А от в дії візантійської розвідки охоче. Через цікаву постать Анастаса Корсунського, которий спершу здав ворогу рідне місто, а потім став при переможцеві "політруком". Такому розвідникові позаздрять і наші сучасники.

729.07.12, 11:49

Всі світові релігії створені Конкретним Народом, і є відображенням ЙОГО Духовної Сутності!
А народ, що прийняв ЧУЖУ РЕЛІГІЮ, піддається ДУХОВН!Й АСИМІЛЯЦІЇ, що призводить до ВИРОДЖЕННЯ Духовного та Фізичного.
Саме це і є у нас зараз...
ПОВЕРНЕННЯ до Рідних Богів - ось ідея відродження Слов'янства.

829.07.12, 11:56Відповідь на 6 від nolofinve

Авторка пише згідно офіційної літописної версії.А ти прочитай, що пишут в РЕАЛЬНІЙ версії, НЕофіційній - www.bogdan.lg.ua/jazychniki.rar
Ось тоді все знаходить СВОЄ МІСЦЕ та має ЛОГІКУ!
В коганів і "сіонські протоколи" часів Київської Русі не вірю Наші предки - теж НЕ ВІРИЛИ...- саме тому сталосья саме так!
Вот з одного файного комментарія:
Наша беда – во всепрощении (толерантности)!
И мы, и наши предки совершили одну и ту же ошибку – МЫ ЩАДИЛИ ВРАГОВ и ИХ СЕМЬИ!
Мы позволили инородцам жить в нашем обществе, пользоваться нашими трудами, учили их, защищали их...
А они в это время разлагали наших детей, спаивали, одурманивали табаком и наркотиками, растлевали души блудом...
Они обманом пролезли к нам, принеся к нам Религию Рабов – ХРИСТИАНСТВО!

ЯКриворожанка

929.07.12, 15:08

- Ти хоч розумієш, княже, що ти накоїв? - раптом почувся дзвінкий голос Берегині, - ти душу руську вбив!
Скільки століть намагаються душу руську вбити...

1029.07.12, 22:38Відповідь на 3 від nolofinve

Сива правда встає, жиди он як християн з мусульманами лобами стикають.

Популярні приколи

відео

nolofinve

Святкуємо?

Останні статті

Коментарі