На подовжені вихідні до Дня Незалежності зробив вилазку на південну Чернігівщину, до того для мене абсолютно незвідану. Від Вінниці то недалеко, але без пересадки у Києві не обійтись. Заради такого діла навіть єдиний раз у цьому році дійшов до небаченого екстриму – проїхав у столичному метро. Нічого, ніби вижив.

1. А вже із закутку біля станції «Чернігівська», що логічно, розбігаються маршрутки у відповідну область, у тому числі в одне з найдавніших та найцікавіших її міст.

Загублене на бездоріжжі Ямпільського району село Буша можна вважати відносно відомим на тлі не дуже популярної серед туристів Вінниччини. Принаймні екскурсії сюди возять і з Києва, і просто люди з різних регіонів встигли тут відмітитись. А там і моя черга настала, на шостому році життя у Вінниці. Все завдяки новій реальності, ну і тур-клубу «Бідняжка». В Бушу добиратись самому незручно, а вибиратись назад взагалі хрін знає як.

1. На село бажано виділяти повний день (для бажаючих заночувати зелені садиби також є), настільки у цій місцині велика концентрація пам’яток, що охоплюють ледь не всі культурні шари, що існували в Україні за весь відомий проміжок історії.

Діло було ще 8 серпня, але хвалитись таким ніколи не пізно

…із відміною всього транспорту на початку весняного локдауну я напланував собі велосипедних маршрутів довкола Вінниці, щоб не встигнути за цей час остаточно поїхати кукухою. На щастя, відкатати з них устиг менше третини, решта хай залишиться на майбутнє, мало там як воно буде далі. Із усіх маршрутів один виділявся найбільшою довжиною, понад 90 кілометрів, а за рахунок похибок і поворотів не туди міг цілком витягнути на тризначну цифру. Його я й вирішив спробувати подолати під кінець літа, коли, як мені здавалось, мав для цього найкращу форму.

1.

Свій найулюбленіший район Запоріжжя я залишив насамкінець, відповідно, і тут до нього діло дійшло в останню чергу. І хіба в кого могли виникнути питання, яка це саме частина міста?..

1.

Третя частина розповіді про Запоріжжя буде присвячена кварталам старого міста, що залишились у спадок від повітового Олександрівська. Відносно інших районів ходив я тут найменше, тому й фотографій буде небагато, але там все одно є на що глянути.

1. Олександрівськ виник навколо однойменної фортеці, закладеної в 1770 році. Втім, вона за кілька десятиліть втратила значення і була розібрана, але навколишнє поселення залишилося і закріпилося в статусі повітового міста. У 1921 році після встановлення більшовицької влади, перейменований на Запоріжжя (до речі, точно невідомо, якого саме Олександра Катерина ІІ хотіла увіковічити в історичній назві). Сучасний обласний центр вважається прямим нащадком того повітового містечка, хоча Олександрівськ ніколи не був великим і відносно сучасного Запоріжжя займає зовсім незначну його частину.

Усі, хто бачив Запоріжжя хоча б проїздом, мали запам’ятати характерну архітектуру його головних проспектів – масштабні будинки у стилі ампіру, високі масивні вежі та колонади палаців культури і концертних залів. А кому пощастило побувати і на периферійних вулицях, схованих за представницькими сталінками, ті повинні були запримітити ще й похмуре Соцмісто у стилі конструктивізм.

1. Будувалося це все протягом тривалого проміжку часу, в 30-60-ті роки минулого століття, і в різних стилях, але в підсумку виглядає все дуже цілісно та органічно. Совкові архітектори далеко не завжди дарували світу щось вартісне, але це якраз той випадок. Вітрина радянського Запоріжжя місцями нагадує Хрещатик, місцями – післявоєнний Мінськ, але загалом пізнавана і дуже цікава найперше сама по собі.

Запоріжжя було фінальною точкою моєї вже такої далекої літньої відпустки та своєрідним поверненням у цивілізацію після «дикої» Арабатки. Поряд із Харковом, Сумами і т. д., це одне з тих місць, де я був, але настільки давно, що сміливо можна було знайомитися з ним майже з нуля. Також величезне промислове Запоріжжя вперто тримає статус міста, де немає чого дивитись. У підсумку я провів тут півтора дні, за які настільки не було чого дивитись, що про це буде сумарно чотири частини.

1. І почну з найменш очевидної із них – спадщини менонітів. Тим більше, братися за знайомство з нею можна ледь не від залізничного вокзалу.

Вмощуйтесь, дітки, зручніше, сьогодні я розкажу вам про одне із найгарніших сіл України. А сіл цих я бачив уже з кілька сотень, тому трішки знаю, про що говорю. Знаходиться воно неподалік Кам’янець-Подільського і носить назву Китайгород – оригінальну, але не далеко унікальну, не дарма ж я за рік до того побував у його тезці на Дніпропетровщині.

1.

Побувавши у червні цього року із вінницькими «Бідняжками» в чудовому селі Отроків на Хмельниччині, приблизно через місяць повернувся в ці краї уже сам, щоб остаточно закрити для себе гештальт по Миньковецькій державі – чудернацькому самопроголошеному утворенні на межі 18-19 століть.

1. Саме Миньківці були основним центром тяжіння цієї поїздки. Хоча вони давно не столиця, не містечко і не райцентр, у певній мірі залишаються основним ядром тяжіння для ближніх околиць. Тут найбільше мешканців (1,5 тис.), через село проходить автобус Вінниця – Кам’янець-Подільський. А от до сусідніх сіл, Кружківців і Притулівки, здається, транспорту немає взагалі. За своєю традицією, спочатку пішов до них – там мали зберегтися цікаві млини, а про «столицю» та її чудного покровителя буде трохи нижче. Отож полишаю Миньківці на потім, уходячи по вулиці з перспективою на церкву, що гляділа мені в спину: