Атітлан, частина 2. Люди іншого світу

[Цей текст написаний до війни про подорож, яка відбулася до війни, ніяких правок у нього у зв'язку з поточними подіями я не вношу. Поки є можливість, викладаю як є, щоб на пару хвилин відволікти читачів від того, що коїться навколо, і відволіктись самому.]

На узбережжі озера Атітлан, показаного у попередній частині, розкидано з півтора десятка сіл, більшість населення яких споконвіку складають індіанці майя. З нашої далечини майя можуть виглядати одним народом, хоча насправді за цією назвою ховаються не завжди схожі одне на одне племена сумарною чисельністю близько 6 млн. чоловік, що говорять 25 мовами, також часто зовсім різними. В особливо запущених випадках у глибинці сусідні села можуть не розуміти один одного чи навіть постійно ворогувати, тому що у них так повелося ще з доколумбівських часів.

1. Навкруги Атітлану здебільшого мешкають цоцилі і какчикелі, наприклад. Крім того, кожне село має свої специфічні візерунки в одязі та домінуючий колір тканини.

2. Із поселень вдалося побачити два більш детально і одне мельком – Сантьяго Атітлан. На місці мені здавалося, що ми там єдині білі взагалі, і зайвий раз світити камерою не хотілося. Хоча в принципі й не було заради чого – гватемальські населені пункти часто виглядають відверто ущербно та убого.

3. Хоча можуть зробити і красиво, якщо дуже захочуть. Але найчастіше то відноситься до туристичних чи закритих територій, куди можуть потрапити не тільки лиш всі.

4. Більшість часу припали на два села на західному краю Атітлану. Перше – Сан-Педро-ла-Лагуна, куди під’їхали човном. Воно зустріло нас досить автентичною картиною, жінками, що перуть білизну прямо в озері.

5. Так це виглядає з берега. Також помітно, що внаслідок людської діяльності Атітлан далекий від ідеальної чистоти.

6. Колоритний гватемальський рибалка.

7. Дуже популярним транспортом у селах є тук-туки, зокрема, активно використовуються в якості таксі.

8. Просто на вулицях росте кава.

9. А самі вулиці виглядають так:

10.

11. Хоча Сан-Педро туристичний та прилизаний, залишає неоднозначні враження.

12. Де щось більш культурне, часто сховане за колючим дротом.

13. Того дня у мене був настрій наклепати в режимі безперервної зйомки від пуза фотографій місцевих, і дещо з того навіть вийшло більш-менш пристойно. Як відчував, що більше такої нагоди не буде, хоча здавалося, часу попереду ще вдосталь.

14. На фото в основному попадалися жінки та дівчата, тому що вони тут у повсякденному житті носять традиційний вишиваний одяг майя, що одразу дуже додає колориту й самобутності.

15. Інша особливість – кошики чи миски, у яких вони носять свій крам просто на голові.

16. Чоловіки давно перейшли на традиційні брюки й сорочки, єдине, що їх може виділяти – ковбойський капелюх, як у рибалки вище. Оцей дядько, здається, єдиний, чиє вбрання звернуло на себе мою увагу:

17. Національний одяг носять як старші жінки, так і молодь. Хоча серед останньої іноді можна зустріти й незвичні типажі.

18.

19. Звісно, якщо то майя взагалі. У селах на узбережжі Атітлану немало іноземців, як туристів, так і дауншифтерів, що вирішили осісти тут надовго.

20. Кафе європейського штибу (та з європейськими цінами) – також досить звичне явище.

21. Як і лавки з сувенірним ширпотребом.

22. Також, трохи неочікувано, помітна єврейська діаспора. Як ми думали, з часів Другої Світової, але ні, це всього кілька років тому туристи так вдало заїхали, що лишилися жити.

23. Переміщуємося в сусідній Сан-Хуан-ла-Лагуна.

24. Вуличка від пристані до центру – прямо-таки дуже гарна. Але ж знову, це вони не для себе постаралися.

25.

26.

27. Тут ще більше можливостей протринькати гроші на сувеніри.

28. Поруч із продавцями-індіанцями крутиться їх дітлашня.

29.

30. Також тотально домінує національний одяг.

31. І оригінальний спосіб переноски свого краму.

32. Навіть відповідні сувенірні фігурки є. Тільки в наш час на заміну плетеним кошикам прийшли пластикові миски.

33. Північніше села знаходиться пагорб із оглядовим майданчиком на озеро. Туди ми під’їхали на тук-туках, точніше, як би це сказати… У тому моменті – весь гватемальський сервіс. На пристані нас заманили під’їхати за наперед оговорену ціну, щоб не витрачати час і сили на підйом, провезли метрів 900, а далі, як виявилося, нагору можна тільки сходами на своїх двох.

34. З висоти Атітлан виглядає не менш охеренно, ніж із човна.

35.

36.

37. Дорога в небо:

38. З такої позиції місцина здається просто райською для життя. Особливо, зважаючи на клімат «вічної весни».

39. Але люди поки жити як в раю тут не навчилися. У деталях село схоже на щось середнє між азійськими махаллями та фавелами латиноамериканських столиць.

40. Стадіончик.

41. На березі вирощують банани.

42. Серед гватемальців оглядовий майданчик також користується популярністю. Хоча вхід платний, не так дорого, як для ґрінґо, але для місцевого рівня доходів все одно недешево.

43.

44. Ця пані – явно якась начальниця там же на місці.

45. Також помітив, жінки чи дівчата дуже рідко ходять із повністю розпущеним волоссям.

46.

47. У чоловіків із одягом все значно простіше.

48. Кілька фото зробив і дорогою назад. Ще один спосіб переноски вантажу, навіть кошик не потрібен.

49. Ну і непередавана міміка. Спочатку думав, що то в мою адресу, але ні. Взагалі аборигени на фотографування реагують здебільшого нейтрально.

50. Курці зараз буде срака. Торгівля одягом і м’ясом впереміжку на місцевих базарах узагалі в порядку речей.

51. Як ви вже зрозуміли, контрастів там достатньо.

52. Поки чекали свого човна, надивилися на яскраво вдягнених людей ще й на пристані. Там досить інтенсивний трафік, у якому човники виконують роль озерних маршруток у різні села на узбережжі.

Популярні приколи

відео

visnyk

Атітлан, частина 2. Люди іншого світу

Останні статті

Коментарі