Покатушка до найбільшої сільської агломерації під Вінницею

2. Такою ж кольоровою гамою небо супроводжувало мене на в’їзді в Майдан-Чапельський.

3. Тут у наявності навіть залізничний зупиночний пункт Порпурівський (скалічена назва сусіднього села), уже більше місяця як осиротілий.

4. У самому Майдані ніби нічого примітного, тому проскочив його навпростець до ставків на південній околиці.

5. Лиска.

6. За селом починається відкритий простір, якого так тоді не вистачало.

7.

8.

9.

10. Заїхав у лісосмугу, де натурально якийсь час стояв під гіпнозом від оркестру пташиного співу, запахів і кольорів, аж здавалось, що цей кошмарний рік просто приснився. І чому я не помічав раніше, як шикарно може виглядати звичайна глуха кропива?..

11.

12.

13. За ставками починаються ті самі Парпурівці, що дали назву залізничній зупинці. Класичний набір зі старенької сільради та солдата-пам’ятника у центрі присутній.

14.

15. Тут люди до культури долучаються, не те що деінде.

16. Церква.

17. Через черговий кордон зі ставків виїжджаю в сусідні Хижинці.

18. Дорогою трапилась така хатка.

19. Простецька капличка.

20. Але і повноцінна власна пам’ятка (хоч і відсутня в офіційних списках) у цьому селі є, аж на іншому кінці – то дерев’яна церква Різдва Пресвятої Богородиці (1869).

21. Маленька з фасаду, але довжелезна за рахунок явно пізнішої кам’яної прибудови (не скажу точно, це радянський спадок чи самі священники збільшили її пропускну здатність).

22.

23. Можна їхати далі, у напрямку Писарівки.

24.

25. У Писарівці знаходиться ще один єпархіальний дерев’яний храм, Свято-Покровський (1885). Пишуть, що від початку був триверхий, але два куполи знищено у Другу Світову.

26. Тут уже почалася служба, тому чужака з фотоапаратом швидко засікли, зі стандартним набором запитань (навіщо знімаю, чому без дозволу настоятеля, але все досить доброзичливо та інтелігентно).

27. Дзвіниця 1773 року, тобто зберіглась від старішого храму на цьому місці.

28. Ще одна пейзажна перевага цієї церкви, що її можна сфоткати над водою.

29. Із Писарівки виїхав майже на Немирівське шосе. Щоб не плутатись між автомобілями, певний відрізок проїхав паралельною польовою дорогою із фоновим супроводженням зелених полів та ставків на річці Вінничці.

30. За ставками – село Щітки, у яке не заїжджав.

31.

32. Наступними за ним видніються Вінницькі Хутори – найбільше село області (6,8 тис.), що прилягає безпосередньо до Вінниці і по карті так і проситься в її межі.

33. В інтернеті я не знайшов у Хуторах чогось однозначно цікавого, вирішив зазирнути просто для галочки, раптом що побачу на місці.

34.

35. Збирався з’їхати на першому ж повороті, і наткнувся на поважний блокпост з бетонними блоками та нацгвардійцями. Наступна вулиця виявилась просто перегороджена. Не знаю, що там був за супер-карантин, але виглядало переконливо. Велосипедом це об’їхати нескладно, звісно, але нафіга.

36. Довелось вертатись на трасу і обмежитись спогляданням чумного села з відстані.

37. Немирівське шосе і запруджена Вінничка так і тягнуться паралельно одне до одного у напрямку центру міста, і в якийсь момент ліворуч замість Вінницьких (Великих) Хуторів з’являються Малі, які таки увійшли до складу обласного центру. Це один з найбільш віддалених від мене мікрорайонів, тому, користуючись нагодою, заглянув і сюди, тим більше своя сакральна пам’ятка тут також присутня.

38. Мова про ошатну церкву Іоанна Богослова (1916), збудовану за проектом архітектора Артинова – не тільки у Вінниці він залишив свій слід, а й мінімум на одному із передмість.

39. Щоб зробити кадр над водою, обійшов ставок і по ідеї таки потрапив у Вінницькі Хутори, тільки тут уже ніяких блокпостів. У самій церкві, як і в Писарівці, людей трохи було, і щось я не пригадаю після того тисяч інфікованих та сотень трупів, якими нас так стращали.

40.

41. Звідти уже погнав остаточно додому. Із максимальною швидкістю трекер традиційно наплужив, та й із кількістю кілокалорій якось некрасиво вийшло…