Злинські Каскади, невідомі й чарівні

Орієнтиром для урочища зазвичай виступає село Злинка (у якому є залізнична станція Капустине). Але якщо добиратись без власного авто, то найкраще прив’язатись до зупиночного пункту Червоний Граніт у крихітному селі Михайлівка.

Через Червоний Граніт проходить дизель Помічна – ім. Шевченка, по разу на день у кожен бік, крім вівторка. Іти від зупинки до Каскадів усього 2,5 км, що майже втричі менше, ніж від Капустиного.

Ще на під’їзді до станції навколишні ландшафти нетипово горбисті, як для степу. На передньому плані видно долину річки з красивою назвою Плетений Ташлик. А зліва на горизонті проглядає гранітний кар’єр (вантажівки якого помножили місцеві дороги на нуль, тому їхати до урочища власним авто – теж таке собі задоволення).

Як іти з Михайлівки, то спочатку через поля, але зовсім скоро вони поступляться місцем голому степу, такому дикому та прекрасному.

Через нього проходить долина маленької річки Буки (що її не варто плутати з купою тезок-топонімів), на якій власне і знаходяться Каскади.

У цьому місці відшарування українського кристалічного щита прорвались назовні крізь шари чорнозему. Відшліфовані льодовиками, водою й вітрами гігантські брили у поєднанні з неспинним потоком Буки створюють неповторне видовище.

Одне з дуже небагатьох місць із природними водоспадами у рівнинній частині України. Само собою виникає питання, а скільки тих каскадів узагалі – як виявилось, усього два. Але й вони варті того, щоб сюди пертись. Спочатку побродив навколо нижнього.

Люди по-своєму підправили течію Буки, створивши над водоспадами греблі й своєрідні водосховища. Тому вище річка перетворюється на ставок.

Характерний тут і колір ґрунту:

Понад ставком іду до верхнього і більш популярного каскаду.

Он його вже видно вдалині, а надто із зумом фотоапарату:

Це, якщо не помиляюсь, зморшок степовий – їстівний гриб, але із Червоної Книги України:

Завдяки віддаленості від цивілізації та заповідному статусу, в урочищі також багато червонокнижних тварин і рослин.

І просто навесні степ різнобарвний та квітучий як ніколи.

Над водоспадами видно крихітні здалеку фігурки людей і машини. Відпочивальників тут мало і в основному місцеві.

Вище проглядає ще один ставок:

І квітне щось червоне.

Верхній каскад водоспадів пробивається просто у щілини між брилами. Нижче рівня води є печери, у яких, вважається, могло бути скіфське святилище.

А ось така краса, коли обернутись назад:

Перепад висоти між ставками:

Тут краще помітно, де до природніх брил та скель приладнали штучну греблю.

Каскади могли б стати туристичною перлиною державного масштабу, але з нашими реаліями, можливо, й не варто. Поки тут фактично немає доріг, а отже, мало людей та сміття. У такому стані це місце точно залишиться для мене одним із найулюбленіших в Україні.

Я ж потихеньку топаю далі, в Злинку.

Першими на горизонті виростають її елеватори.

На ставку повно лебедів.

Яких удалось підловити на синхронному поклонінні Посейдону.

І нарешті саме село:

Через Злинку протікає річка Дубівка, яка впадає в Буки. Тут цивілізація:

Також у селі проживає єдина в Україні і взагалі екзотична община одновірців Святої Покрови. Це старообрядці, що знайшли певний компроміс із канонічним православ’ям: зберегли свої книги й обряди, але ієрархічно підпорядковуються його архієреям.

Сучасна їх церква початку 90-х років цілісно зовсім не вражає, зате з вітражами:

Друга церква знаходиться по той бік Дубівки.

Типова місцева хата (саме село теж було засноване старообрядцями):

Та інші сільські замальовки:

Від Злинки до траси ще 5 км, але з автостопом того дня щастило, а до Кропивницького мене підвозив узагалі фургончик з морозивом. Попереду був іще один день у таємничій, цікавій і певною мірою рідній Кіровоградщині.