Лисичанськ – місто на грані. Частина 1: Робоча Гора

Усе буття міста так чи інакше зав’язане на промисловості, і не тільки вугільній, а й хімічній. У кінці 19 ст. стараннями російсько-бельгійського акціонерного товариства «Любимов, Сольве і КО» розпочав свою роботу великий содовий завод. Окрім потужного хімічного гіганта, бельгійці залишили по собі й іншу інфраструктуру – будинки, лікарні і т.д. (чим для мене одразу поріднили Лисичанськ із Кам’янським).

І якщо говорити про враження від історичної частини міста, вона просто шикарна. Суб’єктивно за туристичною цікавістю Лисичанськ спокійно потягався б із більшістю райцентрів західної України. Тим дивніше, як критично мало хоч якої інформації про це місто. Як же все таки багато важить репутація регіону (тим більше, коли поблизу війна…).

Тож із автостанції одразу їду на схід міста, у місцевість під назвою Робоча Гора. За орієнтир можна взяти залізничну станцію Переїзна.

Майже одразу за зупинкою звертає на себе увагу перший будинок на пригорку. Ще невідомо, що це, але одразу видно, що старовина: зараз так не будують. Як виявилось потім, це колишній особняк керівника содового заводу Сольве, а нині тубдиспансер.

З перехрестя за тубдиспансером починається вулиця Сосюри (кол. Свердлова), найдовша в місті і чи не головна транспортна артерія. Але якраз ось цей відрізок із перших будинків тихий і безлюдний.

За номером 2 – колишня дитяча лікарня, а зараз щось військове, схоже:

Далі за ним по парній стороні іде лінія «бельгійських» хат. Збудовані для звичайних робітників заводу і тому з виду найпростіші.

Із непарної сторони вулиці за недіючим ПТУ варто звернути наліво, на вулицю Промислову. Тутешня група «бельгійців» уже іншого типажу. Не знайшов, для кого вони були призначені, але вже явно комусь вагомішому за рангом:

Веранди досі перебудували як кому подобається:

І тільки одна зберіглась в автентичному дерев’яному вигляді.

Розворот Промислової за ПТУ є і своєрідним оглядовим майданчиком. Жовте зліва – руїни управління содового заводу, а на пагорбі – комплекс будівель колишньої лікарні №2.

Трохи ближче. Дві (із мінімум трьох) історичні церкви Лисичанська в одному кадрі.

Вертаюсь на вулицю Сосюри й продовжую рух вгору.

Перепад висоти досить відчутний: ми на Робочій Горі.

Далі треба знову наліво, вулицею Виробничою до Могилевської (Інтернаціональної). На Виробничій таке:

Навіть стовп знає, на якому районі знаходиться:

Коротенькій Могилевській вулиці нова назва підходить, тутешні «бельгійці» найбільш занедбані. Перший погорів і покинутий:

Ще два більш-менш живі.

При кожному будинку є типовий сарайчик різного ступеню занехаяності.

Далі починаються пагорби з видами на руїни содового заводу, і це привід поговорити про колапс промисловості Лисичанська вцілому.

Тутешні підприємства успішно пережили 90-ті, але дружно загнулись в період 2009-13 років. Окрім Лиссоди, померли завод резинотехнічних виробів, скляний, нафтопереробний… Ось тут розписано більш детально, що сталося і хто винен (спойлер: Єфремов, москалі і чечени).

Щодо содового заводу, він не просто зупинився, а був цілеспрямовано знищений та помножений на нуль новими «господарями» (подейкують, конкуренти зі Стерлітамака постарались). Саме згори найкраще видно його колишні масштаби і ступінь руйнації.

Білі плями на горизонті – висохлі відстійники.

Користуючись нагодою, варто передати привіт і місцевій владі, яка нічого не зробила для порятунку містоутворюючого підприємства (втім, лисичанам це не заважає так само вперто голосувати за ригів та іншу подібну нечисть).

А взагалі там повний абзац. Я такого трешака ще ніде не бачив.

Окрім іншого, є ще й проблеми зі зсувами та ерозією. Під Робочою Горою – один з крейдяних кар’єрів Ліссоди. Звідси особливо помітно, як близько до обриву стоять хати на Промисловій:

Узагалі ж панорами з гори ледь не на всі сторони. Направо видно ще два бельгійські будинки.

Попереду – гімназія:

Серед приватного сектору виділяється церква:

Вона ж стала моїм головним факапом у місті. Інформації про неї не мав, у димці прийняв за новобудову і полінився йти дивитись ближче. Насправді ж то Миколаївський храм початку 20 ст., один з найстаріших в окрузі… Фото на зумі крізь туман не можуть передати його дійсної краси.

Це район РТІ, якщо не помиляюсь (назва від російської абревіатури заводу гумово-технічних виробів):

Управління содового заводу:

Як спускався вниз, налякав зграю диких кошаків. Втім, одна залишилась позувати для фото, і як можна не потонути в цих очах?

Підійшов до гімназії (історично це був гуртожиток). Гарна як не крути:

Будинки на протилежному пагорбі призначались для технічних керівників заводу.

Під одним із них сидів глухуватий абориген. Про всяк випадок спитав у нього дозволу на зйомку (хоча ніхто у місті ніяк не реагував на мій фотоапарат). Ще одна особливість мешканців Гори, що у тотально русифікованому Лисичанську вони говорять на добротному такому суржику.

Тут своя атмосфера та затишок.

А затим нарешті дістався лікарні, за сумісництвом – найгарнішої споруди у місті. Ось вона:

З першого погляду одразу виникло питання (і не тільки у мене), а якого пана це такий розкішний палац? Але ж ні, навіть не палац, від початку це й була заводська лікарня. І могли ж собі дозволити під таке діло звести цю неоготичну красу.

Досі цілі вензелі ЛСК - «Любимов, Сольве і КО».

Лікарня не діє уже років десять. На додачу, вона теж під загрозою сповзання ґрунту.

Охорони немає, що дає вільний простір робити з нею що завгодно. Для ницих перед цією величчю людей – саме задоволення понищити щось прекрасне і беззахисне. Нашкрябати свої каракулі, підпалити двері, оце все…

Єдине, що досі діє з усього комплексу – церква Блаженної Мотрони Московської (1907). У СРСР використовувалась як морг. Після надмірного ремонту вся історичність випарувалась.

Своєрідним оглядовим майданчиком також є залізничний насип між Робочою Горою та руїнами заводу. Велике й величне звіддаля сприймається краще.

Це ж стосується і заводоуправління – єдиного, що якимось дивом залишилось стояти серед суцільного запустіння. Поки що… На його прикладі видно, що ми втратили не тільки промислового гіганта, а й чимало самодостатньої історичної архітектури.

Звертає на себе увагу капітальний чавунний паркан. Такі деталі найкраще говорять про колишній розмах.

Був там і фонтан, а експресивний пам’ятник «героям, павшим за власть советов» і досі стоїть.

На південь, убік РТИ уходить вулиця Красна. Радянський ампір і вмираюча краса позаду:

Красною дійшов до нетипового конструктивістського будинку культури 1930-х років, від якого уже ловив транспорт назад у центр. Про нього – у наступній частині.