Лисичанськ – місто на грані. Частина 2: центр

Наприклад, Гірничий технікум (зараз називається модно, Гірничо-індустріальний коледж) – гігант 1953 року на проспекті Перемоги.

Водні процедури:

А чого точно багато навколо коледжу, так це лисичок. Лисичанськ же!

Суцільна милота. Для повної розкрутки бренду не вистачає скульптур по місту, то взагалі непахане поле для фантазії. Можливо, колись і з’являться.

Із парканами коледж узагалі постарався.

Є і більш загальноукраїнські тенденції. Додає яскравої атмосфери не надто веселому місту.

Лисичка зображена також на гербі Лисичанська. Він прикрашає основи деяких ліхтарних стовпів.

А трапляється і такий вензель, який я не зміг розшифрувати.

У центрі (а також на вокзалі) впадає у вічі підвищена концентрація військових, але й це єдине, що свідчить про близьку війну. Між тим, до фронту кілометрів 30 – менше, ніж може пролетіти снаряд із «граду».

Місту відносно пощастило, у 2014 р. бойові дії та руйнування його мало зачепили. Куди краще, коли військова техніка виконує лише роль пам’ятників та площадок для дитячих ігор.

Іду далі у північному напрямку. На периферійних вуличках звели протестантську церкву.

Зрештою доходжу до вул. Грушевського (Комсомольської), де є ще кілька цікавих будинків. Але спочатку потрапив у одноповерхову її частину. За вулицею починається долина Сіверського Донця, утопаюча в зелені, а на горизонті за річкою – Сєвєродонецьк, що тимчасово виконує роль столиці Луганщини.

Крутий оглядовий майданчик, тільки який же там жах у вигляді стихійного сміттєзвалища під ногами.

Більшу частину панорами міста займає тамтешній промисловий гігант – «Азот». На початку війни він зупинився, але кілька місяців тому почав поступово відновлювати роботу.

Перехід на парадну частину вулиці Грушевського знаменує прапор, який взагалі мало очікуєш тут побачити.

Далі слідують декілька житлових будинків переважно 1930-х років, оригінальних та затишних.

Будинок техніки:

Банк, а до того кінотеатр «Жовтневий»:

Раритетний універмаг 1953 року:

За яким сховалась Свято-Митрофанівська церква початку 20 ст. Спотворена при СРСР: там де зліва банер, була дзвіниця. Чомусь жоден з трьох (чи більше?) старовинних храмів Лисичанська не внесений до списку пам’яток, тому знайти їх було ділом удачі.

На цьому ж п’ятачку знаходиться музей історії розвитку вугільної промисловості. Як і краєзнавчий музей у центрі (біля танка) у вихідні він вихідний. Типово для південно-східної України, охороняється скіфськими чи половецькими бабами.

Займає приміщення маркшейдерської школи. Із фасаду ніби маленький, але якщо обійти ззаду, видно істинний розмах будівлі.

Звідти навмання перейшов пустош, яка виявилась Лисячою балкою. Пам’ятник у ній присвячений відкриттю тут першої шахти Донбасу в 1795 році.

А далі залишилось стрімкою, ледь не серпантинною дорогою спуститись униз до вокзалу і дочекатись свого поїзда. Після окупації Луганська саме Лисичанськ став відправною точкою більшості поїздів з Луганщини. Без пересадки звідси можна доїхати в Дніпро, Київ, Вінницю, навіть Ужгород.

З дороги по мірі спуску знову видно Сєвєродонецьк та його «Азот», раптом встигли скучити.

Ще одна місцева особливість, до вокзалу не ходить ніякий міський транспорт, тільки прохідний до Сєвєродонецька. Постійно то зупиняє свою діяльність, то знову воскресає Лисичанський тролейбус.

Окрім описаного мною у першій частині промислового колапсу (і як наслідок, безробіття), тут ще купа інших проблем. Транспорт, сміття, дороги, постійні перебої з водою і т. д., а в підсумку – масовий відтік населення.

Як же хотілось би, щоб це самобутнє й цікаве місто вижило і зберегло своє неповторне обличчя, хоча сам не можу придумати для цього жодних раціональних передумов…

Об’їхавши за два неповні вихідні Святогірськ та Лисичанськ, я нарешті відвідав всі області України – далеко не унікальне досягнення, та все ж. Між тим, якщо вірити статистиці, третина українців ніколи не покидала межі свого регіону.