Тіні княжого міста

Крилос лежить на 6 кілометрів південніше Галича, майже весь на захід від траси. На східній стороні знаходиться тільки невеличкий скансен, куди і направився спершу. Коло входу зустрічає дозорна вежа.

Музей народної архітектури та побуту Прикарпаття (як він офіційно називається) містить в собі зразки хат та нежитлових споруд 18 – початку 20 ст. із чотирьох етнографічних регіонів: Гуцульщини, Бойківщини, Опілля та Покуття. Саме останнє і зустрічає коло входу типовою своєю хатою, привезеною із села Торговиця Городенківського району.

Біля неї мурашки, схоже, збираються відкрити портал у пекло.

У більшість хат можна зайти, але, попри незначні відмінності, всередині все виглядає типово і скромно. Життя селян в Україні минулого аж ніяк не назвеш заможним чи цікавим.

З-поміж іншого дуже виділяються гуцульські ґражди – дерев’яні господарські комплекси, що складаються з хати і двору, обнесеного міцним парканом – та це ж справжня міні-фортеця!

Конкретно цю ґражду перевезли із Ворохти.

І хоча на той момент золота осінь вже скінчилась і дерева скинули майже все листя, у скансені було настільки гарно, що то затьмарило самі експонати.

Опільська хата і бойківська стодола:

Ну і звісно, не обійшлось без церкви. Вона датується початком 20 ст. і перевезена з села Поплавники Галицького району.

Через дорогу від музею на кургані встановлено монумент «Меч та рало» (1985-87), один із символів сучасного Крилоса, який найперше видно з дороги.

Трохи углиб ліску за ним можна знайти фундамент церкви пророка Іллі 12 століття.

І не всі ще здались перед осінню:

Але вона вже наступала, туманами, холодом і короткими днями.

По дорозі від «Меча і рала» до городища непогано прострілюється його загальний вид. Над місцевістю домінують Успенська церква, а зліва над кладовищем – Галичина могила.

Десь тією стороною я і йшов. Вали, що колись мали висоту 25 метрів, досі чудово розрізняються на місцевості.

На південно-західному краю городища знаходиться курган Галичина могила, відомий з 1206 року; він вже тоді вважався древністю. Припускають, що це могила засновника Галича, особи більше легендарної, ніж історичної. Проте жодна з офіційних розкопок ніяких останків так і не виявила.

Всередину кургану можна було заглянути крізь ґрати, але там весь вид псували сучасні дешеві двері. Ну і пластиковий купол на верхівці – повний абзац.

Зате які ж чудові види звідти… Село Комарів:

Північна околиця Крилоса:

Від кургану перейдемо до дитинця.

Споруда на передньому плані – митрополичі палати кінця 18 (початку 19?) ст., зараз то історичний музей.

У центрі дитинця стояв Успенський собор, головний храм Галича та всієї Червоної Русі. Збудований у 1157 році і зруйнований ордою хана Батия в 1240.

На його фундаменті пізніше виросли одразу дві споруди. Капличка 1500 року:

Успенська церква датується 1584 р., але як же вона своїми формами нагадує саме давньоруські храми:

Було б, звісно, круто, якби стіни й вежі дитинця 12 ст. збереглися у такому стані, але це всього лиш сучасна реконструкція:

А навколо відкриваються види на такі неосяжні і прекрасні прикарпатські простори, особливо восени. Північний край села у долині Лукви:

На горизонті видно і дуже далеку звідси церкву у селі Шевченкове, до якої теж мав намір добратись.

А в сам Крилос із пагорбу можна спуститись закрученою хресною дорогою.

Унизу звертає на себе увагу незвична школа, чи то обшита деревом, чи взагалі дерев’яна:

Луква біля школи мальовнича куди не глянь. На південь має якісь ніби крейдяні береги.

А це вигляд на північ, за течією:

У межах села є ще пару знакових місць. Княжа криниця:

Від неї чергові захоплюючі види.

Та Францискові джерела. Вода цих усіх джерел вважається чудодійною та цілющою.

Назад до траси вертався якоюсь непарадною дорогою, де Крилос – уже не туристичний центр, а звичайне село, строкате й не завжди привабливе. Особливою знахідкою стала покинута глиняна хата, стіни якої вже почали обвалюватись, але дах тримається і тому можна зазирнути всередину.

Не знаю, що мене вразило більше, загальна убогість обстановки, чи просто усвідомлення моменту, коли все для неї скінчилось. Розкиданий посуд, одяг і меблі, на які ніхто не зазіхнув, аскетичне убранство в виді вишитої картини й килима. Календар 2015 чи 2009 року, на якому навіки зупинився час.

Саме ця хата залишила по собі найсильніше і найбільш гнітюче враження того дня. Чиєсь життя, в одну мить перекреслене й помножене на нуль. Чи знайшли ви, те що шукали, перш ніж піти?..

Наглядно, як сучасність поглинає старовину:

Із Крилоса переїхав у Галич, де пообідав і хотів ще дотемна встигнути в Шевченкове. З центру міста до шевченківської церкви йти 3 кілометри. Саме йти, бо автобуси в крихітне сільце на півтораста людей не катаються.

Я й не проти прогулятись, тільки короткий день підганяв. Вкотре переходжу через Лукву, яка перед впадінням у Дністер має цілком гірський вид.

За річкою починається село Залуква, вуличками якого й далі через поле іти в Шевченкове ближче, ніж по основній дорозі. Церкву добре видно здалеку.

А за спиною – Галицький замок. Золотий купол, що ледь визирає зліва, показує сучасний центр міста.

Вже в сутінках нарешті добираюсь до церкви. Питалось би, чому сюди взагалі неодмінно йти? Адже це ще одна важлива часточка княжого граду, єдиний збережений храм Галицько-Волинського князівства і найстаріша будівля західної України.

Церква 1196 року, хоча є версії про 1200-й і ще більш ранні, аж до 1140-х… Освячена на честь святого Пантелеймона. Взірцевий давньоруський храм, дуже аскетичного виду, але як же ідеально витримані всі форми й пропорції.

За довгі століття свого існування не раз горіла й руйнувалась, ставала костьолом і францисканським монастирем (від останнього в кінці 16 ст. отримала дзвіницю). І все ж дожила до наших днів.

Головною зовнішньою прикрасою церкви є західний портал з багатим різьбленим оздобленням. А на її стінах на рівні людського зросту збереглись хрестики й інші значки, залишені вірянами більш як півтисячоліття тому. Чи думали вони тоді, що ці ледь видимі закарлючки – усе, що від них зостанеться?

Із цього пагорбу також відкриваються види навколо, хоча у напівтемряві фотоапарат уже не дуже хотів фокусуватись.

Річка паралельна горизонту – то Дністер, а від села до нього тече Лімниця.

В усті через Лімницю перекинуто місток.

Коли сонце остаточно сіло, я вже повернувся у Галич. Над Дністром зібрались закручені хмари і почався обіцяний на вечір дощик. Хоч Галич і райцентр, він не має автостанції і виїхати з нього ввечері – справжній квест. Та часу на повернення в Івано-Франківськ і до поїзда було більш ніж достатньо.

За спиною залишились маленькі містечка й села, уламки колись грандіозного княжого міста. І на них уже готова була впасти дощами й снігами справжня пізня осінь.