Іменем Ісуса й Марії

Вихідний для мене почався катастрофічно – поїзд спізнився у Івано-Франківськ майже на 3 години. Ніби й пристойна наша Укрзалізниця, але іноді такий треш може утнути. У намаганні врятувати день, спочатку поїхав у Єзупіль, куди добратись узагалі не проблема, автобуси із Франика бігають часто.

Є варіант і з залізницею, електричкою на Ходорів, але після ранкової підстави якось не хотілось. Масивний сірий вокзал стоїть на західній околиці селища:

Звідти пішов у ще ледь затуманений центр, над яким видно верх церкви.

Але сам храм, хоч номінально дерев’яний і старовинний (1902), у ході останнього євроремонту вдягнули в убогий пластик, фальшбрус та блискучу бляху. При описі церкви не хочу матюкатись, тому просто змовчу.

І певно ж, якщо суто гіпотетично дорікнути настоятелю чи прихожанам за це, ще й образяться. Вони ж відремонтували церкву, зробили модно, блискуче, щоб людям не соромно показати…

Хрест у дворі дуже оптимістичний.

За пару кварталів далі від церкви звернемо направо, у великий зелений двір дитячого психоневрологічного санаторію. Головний його корпус – із трьох сторін сіра потинькована коробка. Лише колонний ґанок головного фасаду із дерев’яним балконом ще дає можливість розгледіти в ньому палац графа Дідушицького (та і то його вже утеплюють якимось гівном).

А напружена мовчазна атмосфера цього і подібних режимних закладів (оті вловимі боковим зором порухи фіранок і погляди в спину) тільки мотивують швидше звідти забратись.

Через дорогу від санаторію варто пройтись до костьолу при колишньому домініканському монастирі. У радянські часи тут була військова частина. Зараз храм діючий, а в колишніх келіях лікарня.

Потинькований будинок з еркером – колишній кінотеатр, а до того колишнє не знати що.

Костьол відбудований у 1920-23 роках (попередній не пережив Першу Світову). Свіженький і яскравий, сам-один він не може врятувати загальне враження від Єзуполя, що став одним з найбільш сірих та непривабливих місць, побачених минулого року.

Між Єзуполем та трасою Івано-Франківськ – Галич лежить село Сілець. Я відвідав його в більш пізню листопадову поїздку, але логічніше його фото помістити тут. Сілець запримітив проїздом завдяки церковним верхам, і пізніше повернувся спеціально, щоб полаятись і на його мешканців.

У селі є старенька дерев’яна церква Різдва Христового (1888) у явно аварійному стані. І що ми бачимо, замість того, щоб її врятувати, поруч звели сіру балду із залатимі куполами.

Так само благає про порятунок дзвіничка, але натомість будуть уже шпаклювати нову. Убогість сучасної архітектури порівняно з 130-річною вражає. Хотілось би помилятись, наприклад, що в селі так багато прихожан, що додали ще один храм, а цей теж відновлять… Але якось не віриться.

Я ж вертаюсь назад у жовтневу поїздку і до траси, у найближче на ній село Тязів. У осінньому кольорі Тязів виглядає досить ефектно:

І також має типову для цих країв хрещату дерев’яну церкву. Дані про рік будівництва дуже різняться: 1854 або 1930. Вона в хорошому стані.

Із Тязева починається позитивна частина замітки, хоч і далась вона нелегко.

На відміну від Єзуполя, до Маріямполя добратись складно. Усього 3 маршрутки на день, найближча станція за 8 кілометрів. Саме у Тязеві я став ловити другу на день маршрутку, і це було геть неправильне рішення: вона пролетіла повз зупинку на повній швидкості й водій навіть не глянув у мій бік.

Довелось імпровізувати. Доїхав до Галича, звідки пішки перейшов у село Тустань. Тезка стародавньої фортеці у Карпатах виглядає ось так:

У Тустані дорога роздвоюється. 99% машин повертає убік Тернополя, і лише одиниці – на Маріямпіль, до якого звідси ще 13 км. За селом почав голосувати, але короткий осінній день спливав, а нічого не ловилось.

Коли вже вирішив, що ще одна машина і вертаю назад, та сама остання машина зупинилась і підкинула мене до Водників, зменшивши відстань до цілі удвічі. Далі я вже трохи пройшовся; навколишні пейзажі палали золотом, але не вони були моєю кінцевою метою.

А кілометри за чотири до села над голим полем неочікувано показався скайлайн Маріямполя у виді верхів його церкви та костьолу «сурового режиму».

Зрештою пощастило піймати другу попутку і вже не переживати за час. Типові галичани в легковушці одразу розпізнали чужака, та все ж підвезли.

А там одразу побіг до замку, і все б добре, тільки найкраще збережена його стіна була строго проти сонця.

Замок на високому березі Дністра з’явився у 1691 році коштом гетьмана Станіслава Яна Яблоновського. Він проіснував до 1817 р., коли за наказом австрійської влади його частково розібрали. У 1820 р. із замкового каміння поруч звели палац.

Палац не пережив Першу Світову; від нього майже нічого (а то й взагалі нічого) не лишилось. Натомість від замку збережена стіна із в’їзною брамою та ще декілька фрагментів.

По всьому селу радує наявність вказівників та інформаційних табличок. На бездоріжжі у прикарпатській глибинці заховалась справжня туристична перлина.

А види Дністра, що відкриваються із замкового пагорбу, остаточно доповнюють райський оазис Маріямполя. Обгороджений оглядовий майданчик швидше символічний, насправді там варто обійти весь периметр.

Непростий то був день і ця дорога до села, але Дністрові пейзажі всього того вартували і сповна компенсували втому цими хвилинами естетичного задоволення.

І навіть просто позолочені поля й ліси навколо. Місце неймовірної краси та енергетики, і зайвий раз можна було згадати й подякувати Богу про таку удачу, як другий рік поспіль чудова погода на Покрову і можливість зустріти її в західній Україні.

Стежка униз до джерела:

На протилежному березі у контровому світлі й осінньому диму – село Побережжя:

Видно, що там є проходи аж до берега; можливо, звідти не менш красивий вид на замковий пагорб Маріямполя. Скажімо так, іноді ця думка буде мені муляти.

Ще трохи Дністра в позолоченому варіанті:

І назад у село. Одна з замкових брам зараз є входом у парк. Дикий виноград ефектно підсвітив її червоним.

Дендропарк заклали Яблоновські у 1690 році і він вважається найстарішим на Прикарпатті.

600-річний дуб:

І залишилось побачити центр села та його храми. Велику частину центру займає Біблійний сад.

Інформаційна табличка сповіщає, що він перший в Україні, закладений в 2011 році. У ньому висаджені більше 25 видів дерев та кущів, що згадуються в Біблії. Також багато тематичних скульптур.

На тлі саду видно сільські храми. Церква Воздвиження Чесного Хреста (1930):

І костьол. З 1742 року тут був монастир капуцинів, у 1782-1945 рр. належав сестрам милосердя святих Вікентія та Павла. У радянські часи чого в ньому тільки не містилось і поступово трансформувалось у колонію. Вище я назвав її «сурового режиму», але насправді тут тримають вперше засуджених жінок.

Спочатку фотографував крадькома, потім відкрито, але ні в зеленій будці, ні деінде ніяких порухів не спостерігалось.

Із Маріямполя встигав дійти до найближчої станції на вечірню електричку, але не довелося. Маршрутка із Франківська якраз приїхала у свій третій на день рейс, і цього разу я її упіймав.