Земля тіней, ч. 1

Дорога перетинає річку Уж – притоку Прип’яті, яку не варто плутати з Ужем закарпатським.

Чорнобиль, на перший погляд, складає враження просто дуже депресивного райцентру. Нині це вахтове містечко працівників зони відчуження (яких, за словами екскурсовода, близько 3,5 тис. на постійній роботі і стільки ж – тимчасово, у складі підрядних фірм).

Частина будинків була перероблена під гуртожитки і адмінбудівлі, решта поступово розвалюється. Сюди ходять електрички зі Славутича і маршрутки з Києва. Якщо вірити Вікіпедії, станом на 2015 рік тут мешкало 550 чоловік.

Також є готель. Серед туристів, яких за рік набирається тисяч 20, більше 70% складають іноземці.

На тлі решти зони відчуження, Чорнобилю приділяється відносно мало часу, можливо, дарма. Це старовинне місто, відоме з 1193 року і на його моторошних вулицях, я певен, можна було б знайти чимало цікавого.

У 18 ст. місто стало центром хасидизму. Тут було 4 чи 6 синагог, станом на 1898 рік 2/3 населення складали євреї. На місцевому кіркуті поховані кілька хасидських цадиків. Якби не аварія, паломників було б не менше, ніж в Умані. Зараз від них пускають лише маленькі делегації, що доглядають за могилами (з урахуванням того, як ці тварини поводять себе в Умані – правильно роблять).

У місті є діюча Свято-Іллінська церква 1878 року.

Завдяки небайдужості місцевих жителів, вона пережила 2 спроби підірвати її – у 1937 і 1941 роках. Після аварії служби відновились у 1999 р.

Дзвони подаровані церкві патріархом Кирилом та Д. Медвєдєвим, які з такої нагоди приїздили сюди особисто. То сталось у 2011 році, коли така подія ще не була зашкваром.

У колишньому кінотеатрі тепер музей.

Слід пам’ятати, що ліквідація аварії на ЧАЕС – це не тільки процес гасіння пожежі після вибуху, майже всі учасники якого незабаром загинули в страшних муках від опромінення. Далі важливо було не допустити повторного вибуху, який зробив би непридатним для життя більшу частину Європи; це зведення у нелюдських умовах саркофагу і ще купа усього іншого. І кількість ліквідаторів збільшувалась на десятки й сотні тисяч осіб.

Тому пам’ятники героям-чорнобильцям чи не в кожному населеному пункті України виросли не на пустому місці. І посвята «Тим, хто урятував світ» - ні разу не перебільшення.

У місті не проводилась декомунізація, і Ленін стоїть так само молодий. І в даному випадку це правильно. Чорнобиль – перш за все, місто-музей, що навіки застиг у 1986 році.

Зверніть увагу, що труби виведені назовні. Тутешня земля і досі забруднена радіацією.

Ще трохи Чорнобиля із вікна автобуса.

Наступний об’єкт називається Чорнобиль-2, хоча, окрім назви, не має нічого спільного ні з містом, ні зі станцією.

Це – надпотужний радіолокаційний радар «Дуга», здатний, зокрема, виявляти запуски ворожих балістичних ракет. Експлуатувався в 1980-1987 роках, тоді це був надсекретний об’єкт, за документами – піонерський табір. Хоча в СРСР мало кому було про нього відомо, за кордоном його знали і навіть охрестили «російським дятлом» – за характерні поміхи при передачі сигналів.

Той випадок, коли стороння людина у кадрі не заважає, а дає уявлення про розмір цієї махіни.

Інші 2 подібні об’єкти на теренах СРСР – у Миколаєві та Комсомольську-на-Амурі – давно демонтовані. На чорнобильську Дугу теж багато хто роззявляв рота – уявіть, яка тут маса високоякісної сталі (її «відмили» майже відразу після аварії).

Але падіння цього монстра може спричинити 3-бальний землетрус, що не дуже добре з урахуванням близькості АЕС. Тому поки що туристи ще можуть побачити цей унікальний пам’ятник потужності радянської науки і техніки.

І тут теж є люди для порівняння масштабів.

Трошки Дуги в деталях.

Навіть не знаю, навіщо це тут.

Красунчик.

Окрім Чорнобиля і Прип’яті, після аварії перестали існувати 2 смт та близько сотні сіл. Більшість із них були «закопані» - заражені будівлі зносились і засипались землею.

Така доля спіткала і село Копачі на трасі між Чорнобилем і Прип’яттю. Залишились тільки будівлі ферми, які тоді мали військове призначення, і дитсадок, що пізніше став туристичною Меккою.

У деяких селах живуть люди. Коли провели перший облік самоселів, їх було 500, у тому числі 6 чоловік, які не виїжджали із зони узагалі. Зараз залишилось усього 115-130. Переважно це старики, які повернулись доживати віку на свою землю.

Зайдемо всередину садочка.

Усілякі фільми жахів просто меркнуть перед оцим усім.

Далі кілька фото без коментарів.

Пам’ятник воїнам-визволителям у Копачах.

Щоб потрапити сюди, потрібно пройти іще одне КПП у мертвому селі Лелів, що знаменує собою в’їзд із 30-ти в 10-кілометрову зону. Отже, до АЕС уже зовсім близько. Незабаром з дороги можна буде побачити її ближчі будівлі на тлі каналу ставка-охолоджувача.

Ставок – гігантська штучна водойма площею 22 кв. км (для порівняння, сумарна площа Чорнобиля і Прип’яті – 12 кв. км). У найближчі роки його планують спустити, але усі наслідки цього передбачити дуже складно.

Недобудовані 5й і 6й енергоблоки, які такими вже і зостануться.

Зліва – саркофаг над тим самим злощасним енергоблоком №4.

Як відомо, перше укриття було розраховане на 30 років, тож виникла необхідність його оновлення. Тендер на будівництво виграв французький консорціум Novarka. З 2007 року тут звели нове укриття – найбільшу пересувну арочну споруду у світі.

Через місяць після зйомки арку насунули на енергоблок (впритул до найвищої труби). Нове укриття розраховане на 100 років.

Фотографувати АЕС із двору заборонено згідно з міжнародним законом про охорону ядерних об’єктів. Зате можна знімати той же канал і споруди за ним.

У каналі мешкають гігантські соми. Кмітливі рибини давно визначили місце, звідки туристи кидають їм хліб, тому їх тут завжди багато. Від працівників можна почути легенди про 3-метрового сома Гошу, якого, на жаль, виловили на досліди.

Скульптура «Прометей», перенесена з Прип’яті.

Знімати саркофаг можна зі спеціального оглядового майданчика.

Новенька Новарка зблизька.

Іще один пам’ятник.

На оглядовому майданчику рівень опромінення коливався в районі 2,5 мікрозіверта/год. Для порівняння, нормальним радіаційним фоном вважається 0,2, максимальним безпечним для людини – 0,5.

Від станції ми вирушили у місто Прип’ять, про яке розкажу уже наступного разу.