Сонячний вовк

На випадок, якщо хтось захоче це прочитати, залишу тут.

Байдужість звелась у повний зріст і розправила плечі. Перед її очима з висоти п’ятиповерхового будинку розкинулась вузька вуличка, якою активно снували туди-сюди люди та машини. Будь-хто із цих людей міг побачити її химерну постать на даху будинку, достатньо було лише звести очі догори. Але ніхто цього не робив – усі поспішали у своїх нагальних справах, втупивши очі собі під ноги і безперервно перемішуючи сіру снігову кашу під ними.

Згори вони, котрі вважають себе унікальними і неповторними, виглядали тимчасовою декорацією якоїсь комп’ютерної гри, світу, де все їх існування замкнене в одну коротку мить. Байдужість задоволено всміхнулася. Вона – це не тільки самотня постать на даху. Вона – в кожному з них, в їхніх очах, потуплених додолу, в кожному обмеженому світогляді і кожному прояві ліні. Ось ці бурульки, що звисають з карнизу, - також її робота.
Бурульки висіли на відстані кількох сантиметрів одна від одної, кожна наступна – довша, таким чином вони були схожі на гільйотину. Байдужість ніжно провела пальцем по цьому ряду, ідеально слизькому й прохолодному. І наступної ж миті нанесла різкий удар ребром долоні. На даху вже не було ніякої постаті – вона злилась з крижаною гільйотиною, що з космічною швидкістю летіла додолу.

Тим не менш, цього разу їй не пощастило. Перехожий, який мав стати її випадковою жертвою, почув тріск, звів голову і устиг зробити крок назад. Одразу ж за цим просто перед його носом упали на землю і розлетілись у різні боки уламки крижаних гранат. Тепер він ішов куди обачніше, уважно оглядаючи карнизи, повернув праворуч і зник у своєму дворі. Але це ненадовго. Тільки зараз він ще боязко позирає вгору і роздумує, як йому пощастило, а оскільки відбувся легким переляком, скоро усе забуде. На обличчя перехожого лягла тінь невдоволення – задкуючи, він ускочив у калюжу і забризкав гряззю чорні брюки класичного крою. На їх чищення також потрібен час, а кожна несподівано втрачена секунда вельми турбувала його.

Байдужість же лишилась на землі, зовсім не знічена зі своєї невдачі і так само непереможна. Вона покинула уламки крижинок і тінню перенеслась у ту саму калюжу. Вечірній льодок уже почав схоплювати її – скоро можна розраховувати на нову здобич.

Райончик, у якому він провів дитинство, географічно знаходився майже у центрі міста, а фактично був глухим важкодоступним селом. З півночі його обрізали рогом дві річки, що зливались тут і далі ставали єдиним цілим, а з півдня – лісосмуга, яку перетинала лише одна більш-менш нормальна дорога, котра служила єдиним зв’язком із зовнішнім світом.

Однієї зими, набагато холоднішої, ніж ця, один дивак, яких повно було у селищі, невідомо звідки притягнув до своєї хати вовченя. Вовченя було худюще, обскубане, з розбитою головою та замерзлими ногами і, здавалось, от-от мало віддати Богу душу. Але піклування дивака не пройшло марно – через місяць воно вже непевно ходило та і зовні походило на живу істоту, а не грудку мокрої шерсті. А дивак, ніби виправдовуючи зайвий раз свою чудернацькість, узяв і викинув його на вулицю.

Отримавши неочікувану свободу, вовченя аж ніяк не збиралося нею скористатись, навпаки, бродило вулицями селища, жалібно скавуліло і випрошувало їжу. Селяни жаліли його, підгодовували і навіть пускали ночувати в сараї у найбільш морозні ночі. Вовченя швидко стало народним, особливо дитячим, улюбленцем, наїло собі черевце і остаточно звелось на ноги.

Це все було так давно, що нині більше походило на примарний, попсований провалами у пам’яті сон. Або він прочитав це у книзі, од якої не пам’ятав ні автора, ні назви. Або це відбулось узагалі не з ним, чи з ним, але ще зовсім іншим, якого тепер не впізнати. Пагорб на місці злиття річок, звідки відкривались чарівні у будь-яку пору року краєвиди, вгрузлі у землю посірілі хати і розбиті дороги, на яких у вічній грязюці чи пилюці борсались діти, собаки і індики. А він тоді був узагалі ніким.

Це тепер він фотограф. Ні, не людина з фотоапаратом, яких розвелось незліченно, а справжній професійний фотограф. З купою камер і об’єктивів на усі випадки життя, із власною частиною студії в центрі міста, із чергою довгоногих і не дуже моделей, що дуже хочуть фотосесію саме від нього. З особистим кабінетом із стінами, обвішаними нагородами, відзнаками і сертифікатами врешті-решт. Із власною трикімнатною квартирою, при одному погляді на яку усе колишнє життя згадується з іронічною посмішкою.

Скільки ж він не повертався на прабатьківщину? Мабуть, кілька років. Хоча автобус од його студії йшов туди якихось двадцять хвилин, усе якось не знаходилось часу, та й ніби не було сенсу їхати туди, де тебе давно не ждуть.

Незнайомим з його життям могло здатись, що хлопцю просто пощастило. Купа грошей і вільного часу та легка робота. А він, оглядаючись назад, можливо, й не побажав би такого життя нікому.

Тоді його сьогоденна реальність була тільки мрією. Був лише величезний і потворний совковий чорно-білий фотоапарат, подарований тіткою. І був батько-диктатор, що бачив сина виключно майбутнім юристом.

А він фотографував. Найбільше йому подобалось фотографувати людей, і це навчило його швидко бігати, бо далеко не усім випадковим стрічним на вулиці подобається, коли їх фотографують. А ще треба було встигнути на останній автобус, що їхав у їхнє село од центрального базару о сімнадцятій одинадцять, а у випадку невдачі – самотужки шльопати неосвітленою кострубатою дорогою, боязко оглядаючись на навколишній ліс. А потім ще півночі возитись у підвалі із плівками, щоб зрештою отримати банальні і невиразні фотографії.

Ні, тепер це могло викликати тільки посмішку. Коли давно немає ніяких плівок, а знімки перекидаються з фотоапарата за два клацання мишкою; коли оптичне збільшення дозволяє із протилежного кінця вулиці зняти розбишакуватого виду підлітків без необхідності тікати від них. Або парочку пенсіонерів на лавці у парку. Парочки пенсіонерів узагалі були його улюбленою темою. Особливо, коли через час він бачив у тому ж самому парку лише когось одного із раніше спійманого подружжя.

Тоді на його стіні поруч з фото парочки з’являлось фото сумного обличчя. На якому видно кожну зморшку, і навіть біль в очах видно. А такі фото могли вийти, тільки коли об’єкт не підозрював, що його знімають.

Але стрімкий прогрес техніки – то усе ж не головне. Головне, що його фото перестали бути банальними і невиразними. Фотограф змусив усіх дивитись на світ своїми очима.

Він видихнув угору клуб диму і кинув недопалок у попільничку. Окрім попільнички, на столі стояли чашка кави і блюдце з солодкими грінками. Фотограф обвів очима кафе і ще раз глибоко видихнув, тепер просто повітря. Він любив приходити сюди вільними вечорами, попити кави з грінками і пороздивлятись інших відвідувачів.

Але не фотографувати. Хай там хоч що, а в суботній вечір він відпочиває. Навіть вірної супутниці, камери, немає поруч. Він дістає з кишені дорогий сенсорний телефон і вальяжно перемотує пальцем листи у електронній скриньці у пошуках чогось цікавого. Скринька ломиться від пропозицій і замовлень, переважно зйомки весіль, банальні фотосесії і інша рутина, тому телефон відправляється назад у кишеню.

Фотограф ледачим поглядом обводить кафе – маленький і поки що пустий танцмайданчик, недалеко од якого за великим столом п’є компанія із восьми чоловік, по чотири хлопця і дівчини. Сьогодні їм буде весело. Далі, у глибині залу, щось гаряче обговорюють дві повні тітоньки бальзаківського віку. За сусіднім столиком він натрапляє на знайоме молоде обличчя. Медсестра.

Звісно, звичайні медсестри не сидітимуть у такому кафе. Але ця працює у дорогій приватній клініці, де в кабінетах стоїть найсучасніше обладнання, коридори устелені килимами, а у передпокої ті, що чекають на свою чергу, можуть подивитись якусь маячню на широкому плазмовому телевізорі.

Він бачив її у тій клініці пару разів, коли восени підліковував шлунок. У якийсь момент йому хотілось заговорити до неї, але принагідної можливості не було, а потім вона узагалі зникла – звільнилась чи пішла у відпустку, щоб зараз отак несподівано знову з’явитись у його житті. Але і зараз він не заговорить до неї, і річ навіть не в тому, хоче він цього насправді, чи ні. Усе ж вона сюди прийшла не до нього. І столик зайняла на два місця у кінці зали (фотограф давно для себе охрестив цю частину кафе місцями для поцілунків), і час від часу крадькома поглядає то на годинник, то у вікно, ледь змахуючи чорними кучериками.

Можливо, хтось інший і підійшов би, незважаючи на це все. Наприклад, його друге «я», яке насправді ніколи не існувало.

Бо ж люди у глибині ніколи не змінюються. Хіба що після травм голови, але то вже зовсім інша історія.

У якийсь момент їхні погляди випадково перетнулися, і вони одночасно відвели очі. Мабуть, то було справді випадково. У той момент фотографу здалося, що щось живе, проте чуже і чорне, заворушилось у середині нього. Крихітне, але вороже створіння.

продовження