Невигадані історії про котів та інших домашніх 17

На роковини народження сина теща нам подарувала… козу. Не зовсім козу, так козеня, зате щедро. «Хай у вас своє молоко колись буде…може...» Хай, то й нехай. За сніжно-біле хутро охрестили Бєлкою. Козеня, як водиться, було норовисте. Особливо облюбувала вона сусідку. Та частенько, йдучи повз наш двір від криниці, зупинялась дати бідній скотині водички попити. І це при тому, що вода в Бєлки свіжайша була завжди. А ця хитрюга перестрічала сусідку на початку зони досяжності від припиначки. Затим, попивши-непивши води відходила трохи осторонь і чекала, доки тітка добиралась майже до краю випасу. Затим, розганялась і зо всіло маху її під зад рогами – бум! Тітка в одну сторону, відра – в іншу, коза спокійненько йде собі пастись, ніби то й не вона вчинила… Коза припинана завжди була так, щоб не заважати проходу, тітка добровільно наривалась, така цікава жіночка була. Те ж саме робилось, коли сусідка приносила Бєлці гостинців: капустки, там, чи моркви трохи. Коза гостинці брала, розплачувалась з тіткою своєю «коронкою» й так і жили.

Підросла кізонька, настав час її до цапа вести. Прийшли до діда, що тримав цапка для порядку. Провів той нас до загону, гука свого Борьку: «Виходь, тут тобі нєвєсту привели». А кізочка ж в нас білюня-білюня. Вийшов жених-красень, губу задер. «Сміється.»- дід каже. Бєлка глянула на того скоса, та зразу ж цапа на роги – бац, бац! В діда й щелепа відвалилась. «Вперше таке бачу, щоб коза в гоні від цапа відбивалась…» - мовив, як з подивом справився. А бідний жоних не зна, куди від нєвєсти тікать – загорожа невелика. Спіймали ми козу, притисли до огорожі а цап до свого сарайчика – шмиг! «В гробу я бачив такі сватання» - мовляв. Ну, думаєм, треба буде нового жениха шукать. А дід прижимистий був, видно, каже: «Зараз щось придумаєм. Не бува такого, щоб мій Борька та козу не осіменив.».  Прив’язали Бєлку накоротко, дід підвів свого цапа… Бац! – то коза цапа задніми ногами та по морді. Той геть ошалів – збив діда з ніг, й знов забивсь у свій сарайчик. «Тяжкий випадок, та справимся. В’яжи їй ноги.» - не вгамовується дід. А цап, як знов узрів запинену нєвєсту аж затрясся з переляку. Впирається, кричить: «Нє-є!» . Ну, злучили якось їх. На другий рік куди вести козу? Був ще один цап, та чогось його зарізали. Пішли до Борьки.  Той, як вгледів, кого до нього ведуть, весь затрясся, замекав: «Що хочте робіть, не піду!!!» - і до сарайчику… Та всі вже вчені були, мотузками завбачливо запаслись…