Невигадані історії про котів та інших домашніх 15

Особливої уваги в моїх історіях маю приділити одному котею -  Максимусу. Ще маленьким, його довелось депортувати в село до батьків, через токсикози під час вагітності дружини. Максимус на сільських харчах виріс, роздобрів і перетворився на здоровецького котиська. Відпрацьовував своє ім’я на всі сто. А характером вдавсь таким, що нерідко можна було почути такі діалоги:

-          Сусіде, ваш кіт мені всі горшки на горищі потрощив!

-          А то він вам натякає, що час позбавитись від старого мотлоху…

-          Сусіде, ваш кіт повипускав моїх кролів і сидить, роздивляється, як вони бігають!

-          То ж він борець за свободу!.. І подякуйте йому, що приглянув, за вашою худобою…

-          Сусіде, ваш кіт мого загнав на дерево так, що той злізти не може…

-          А хай ваш кіт до його Муськи не ходить!

-          Так він же й до інших кішок нікого не підпускає!

-          Ото ж бо й воно!..

-          Сусіде, ваш кіт мого собаку на хату загнав!

-          То хай ваш собака не чіпа мого кота, бо я й сам його боюсь.

Тесть в мене з гумором був, проте, то інша історія. Макса, хоч і лаяли, проте й поважали, бо він був крисобоєм. Давив щурів з чисто спортивного азарту. Задавить з десяток і виложить перед дверима хазяїв двору акуратним рядочком, перфекціоніст. А ще дуже не любив, коли його ігнорували. Якщо проходиш повз кота на відстані досяжності лап, то просто зобов’язаний виказати пошану його  котячій шевеличносі. Погладити, чи хоч ногою почухати, бо цапне. Цапнути Макс міг і просто так, шоб було, шоб не розслаблялись. А, коли віддаси йому шану, то мурчав так, що здавалось, трактор їде, то ж і повне ім’я мав – Макс Мурченко.

Приїхали ми якось на гостини. Синуля, як взрів кота, миттєво ним зачарувавсь. Для сина перестали існувати мама й тато, дід з бабусею зі своїми гостинцями, був лише КІТ! Проте, знаючи агресивну натуру кота, його шевеличність спровадили з хати й зачинили двері. Сидимо, балакаєм з батьками, малий сопе ззаду, грається своїми забавками. В один момент ми розуміємо, що щось змінилось… Глянули до дитини а там… Макс Мурченко! Всі сполотніли… Кіт лежить на спині, зіщуливсь, зажмуривсь, а дитя розкриває йому очки, смиче вуса на міцність, пробує пальчиком зубки… Спіймавши момент, коли малюк трохи відпустив кота, я схопив його (в смислі, сина, не кота), щоб врятувати. Дитя, ясна річ, розплакалось. Макс схопивсь, та як кинеться кусати мене за руки!.. Сильно. До крові. Після недовгої боротьби, сина все ж таки відтяг вбік. Кіт випнувсь на мене, обматюкав по-своєму, по-котівськи, і одним, майже невловимим випадом, опинивсь знов перед малим в висхідній позиції… Маю сказати, синові тоді й року не було, ледь ходити розпочав, вони з котом майже одного розміру були. Ну, так, то й так. Зеленка, лейкопластир, все знайшлось і приклалось. Коли це дивлюсь – дружина зблідла й рота руками прикрила, щоб не заорати. Оглядаюсь… Мамо моя!.. Йде наше дитя, пихтить, сопе, а через плече котячий хвіст звисає… Бурлаки на Волзі… Ласкаво говорю з сином і обережненько розжимаю його пальченята. Звільнений Максимус тут же знов накидається на мої стражденні руки… За що?! Знов зеленка, пластир… Оглядаюсь.  Дитя вмостило кота в якості подушки, а Максимус поглядом попереджає мене: «Тільки тронь!». Ладно, змирились. Кіт муркоче свою колискову, ми мовчки молимось, дитя засинає. Через деякий час, коли сина вже міцно спав, Макс обережно, по-своєму, вивернувсь з-під дитяти й пішов у своїх справах…