Це спомин... Гіркий, але правдивий. Пишу щоб не забулось.
Мій рід із Західного Донбасу. Це на межі трьох областей, Дніпропетровської, Донецької, Запорізької. Майдан. Подальші події. Що вразило і згадується.
Перше. Серпень 20-х чисел 2014-го. Дім моєї бабусі за 100 метрів від траси Запоріжжя-Донецьк. Виходжу вранці близько 9 ранку. У нас там лісок поблизу села Гаврилівка. Поблизу у Дібрівському лісі стояв Правий сектор. Життя йшло своїм чередом. Півтори кілометри від траси, пташки співають, річка переді мною Кам'янка. І тут бах-бах... Піднімаю голову - в небі ні хмаринки... Стій... це ж за спиною на сході... До Донецька 80 км, а до зони бойових дій 40-50 км. Грім гримів. А тоді дізналась, що гинули люди. Це був Іловайськ. Розстрілювали впритул наших хлопців війська сусідньої російської федерації, тільки за те, що ми розмовляємо українською мовою. Вони, начебто, перетнули кордон і прийшли захищати російськомовних, яким на моєму Донбасі загрожувала небезпека. 80% людей, що розмовляють російською, злякались після втечі Януковича якоїсь помсти проти себе. Казкові дебіли. Чого російськомовні міста східної України, такі, як Дніпро, Харків, Запоріжжя ніхто там не бомбардує літаками до сих пір, і язики не відрізають за те, що лунає російська мова?
Згадую своє дитинство. Хто якою мовою говорив, для нас не мало ніякого значення. Та все ж відчувалося ставлення дончан до нас, людей із навколишніх сіл, недобре ставлення, як до люду меньшовартісного. Нас всіх, хто говорив українською мовою, вважали за "бендерівців", а більшість з наших то ні разу в Западній і не були... Гріх вам, дончани, упрікать, нас в якомусь предательстві рідної козацької землі наших предків.
Тут, в цій землі, лежать мої бабусі і діди-прадіди, які обробляли її своїм потом, а коли і кров'ю. Не гідні ви люди, щоб ходити зі мною по одній землі. Моя бабуся вам курочок возила домашніх, а не якусь гемеошну Нашу Рябу в Донецьк на базар за 80 км, бо до Дніпра було 150 км. Негодні ви люди, російськомовні. Невдячні і неблагодарні. Мене не тішить, що ви тепер там голодуєте і страждаєте. У мене там лишилась купа рідні, з якою втрачено зв'язок. Та це вам плата за Голодомор 1932-1933 років, який влаштувала Росія на Донбасі. Дві сестри моєї бабусі померли з голоду, а вона вціліла, бо відправили до дядька воєнного в Маріуполь, у якого був пайок.
Смерті вам, росіяни, тихої і спокійної в своєму безумстві, яку ви нам влаштовували і влаштовуєте зараз. Прокляття вам, кати українського народу, і не до сьомого, а до сорокового коліна!
Амінь!