Мова

Не варто бавитись словами,
Як то відбитками думок,
Жалітись, загравати, знати,
Що мові притаманно мати,
Словами мало передати,
Із сто п'ятьох один зарок,
І нескінченність голосами
Співає тих, хто знав і міг,
Про те, що вічно вони з нами.
Душа виспівує про них,
Але слова пусте без змісту,
Як навіть маєш силу хисту,
Душі не маючи мовчиш.
І мова є душа для слова,
Для грішного і для святого,
Душа народу, пісні звуки.
Та сама найсумніша тиша,
І самі неправдиві муки,
Коли на Божії вуста
Є заборона клята та,
Коли не можеш обізватись,
Не каятись і не назватись,
А тільки лестити, жалітись,
І місце є, а ніде дітись.
Тож замовчиш і відійдеш,
І плинеш, наче хмари небом,
І розумієш, що прийдеш
У світ лише тоді як треба,
Як рідне слово оживе,
Як зернятко його святе,
Мовчання звуком розірве,
Як ніч проміння золоте.
І ось безмежна та душа,
Як дивний птах у хмари ляже,
І гідність крилами трима
Жива і радісна, і наша,
Розгонить хмари - ніч пройшла,
І нас красой навіки зв'яже.