|
Евгений Игнаткин |
Днями, після 15-ти років перебування за гратами, на волю вийшов Євген Ігнаткін легендарний персонаж історії новітньої України більш відомий, як Женя Донецький.
Євгену Ігнаткіну правоохоронні органи України інкримінували одночасно виконання, організацію та замовлення убивства мукачівського кримінального авторитета Михайла Токаря (Геші). На суді Женя Донецький категорично заперечив свою причетність до вбивства Токаря. Підсудний стверджував, що виконавці злочину обмовили його, а заодно й себе, під тиском.
+++
За власною інформацією “Трибуни” правоохоронці надзвичайно жорстоко вибивали покази з осіб, що підозрювалися у вбивстві: ламали руки, били до втрати свідомості, кидали у могили двометрової глибини і стріляли впритул. В результаті фігуранти справи підписали пусті протоколи допитів, які заповнилися слідчими режиму Кучми-Медвечука у потрібному вигляді…
Про Євгена Ігнаткіна було написано чимало статей, всі вони подавали його, як кілера №1 в Україні. Подаємо на розгляд читачеві відносно об’єктивну, на наш погляд, публікацію в “Дзеркалі тижня” за 1 квітня 2005 автором якої є Володимир Мартин.
Минулого тижня в Ужгороді завершився судовий розгляд кримінальної справи про вбивство депутата Закарпатської обласної ради Михайла Токаря. Цей злочин вважається найрезонанснішим у Закарпатті за останні 15 років. І це не дивно, адже колишній вплив М.Токаря й досі відчувається у регіоні.
Морозного вечора 25 грудня 1998 р., на католицьке Різдво, до невеликого особняка на околиці Мукачевого під’їхав 500-й «Мерседес». Коли автомобіль готувався в’їхати на подвір’я, до нього зненацька підбігло двоє чоловіків зі зброєю в руках. Тишу розпанахали автоматні черги, і за кілька секунд новенький «Мерседес» був буквально зрешечений десятками куль. Так убили 36-річного депутата обласної ради Михайла Токаря, котрий відомий також як найбільший закарпатський авторитет на прізвисько Геша.
Під час похорон, що відбулися кілька днів по тому, до цвинтаря тяглася нескінченна низка престижних іномарок з українськими, словацькими, чеськими, угорськими, російськими номерами. Вулиці та площі Мукачевого заполонили тисячі людей — усе місто прощалося з Токарем, який був тут, крім усього іншого, найбільшим благодійником. Убивство Геші викликало в його найближчому оточенні розгубленість і страх. Важко було усвідомити, що хтось насмілився підняти руку на Гешу.
Ким же був для Закарпаття обласний депутат від Мукачевого, смерть якого викликала такий резонанс?
М.Токар народився в легендарному присілку Мукачевого Куштановиці, про який деякі закарпатські правоохоронці жартували, що його варто було оточити потрійним рядом колючого дроту. Присілок із населенням менше тисячі людей у середині 90-х став центром, із якого вийшли найбільші закарпатські гангстери, що поширили свій вплив на тисячі кілометрів навколо. Іноді доходило до анекдотичних випадків: оперативники з Московського управління по боротьбі з оргзлочинністю телефонували до Ужгорода й запитували своїх закарпатських колег: «Що це у вас за місто таке — Куштановиця? Там що, самі бандити живуть?»
«Гангстерська» слава прийшла до Куштановиці лише після розвалу Союзу, спочатку ж М.Токар, як і його однолітки, був звичайним сільським хлопцем. Після навчання в ПТУ та служби в армії влаштувався водієм у рідному колгоспі, а потім — інструктором із водіння в одному з мукачівських училищ. Здавалося, і подальша біографія Геші (це прізвисько він одержав від однокласників у дитинстві) складеться так само, як у більшості односельців.
Наприкінці 80-х у країні розпочалися глобальні зміни. Після відкриття кордонів в Україну ринули сотні чехословацьких і польських фарцівників, на яких у прикордонному Закарпатті вже чекали «кидали» з усіх куточків Союзу. На очах сільських хлопців, які один за одним втрачали роботу в сільському господарстві, що розвалювалося, великі гроші робилися практично з повітря. У цей момент Геша, наділений рисами лідера, створює зі своїх однолітків і молодших односельців угруповання, яке взяло стихійний бізнес під контроль.
Правила торгівлі на трасах і базарчиках навколо Мукачевого було суворо регламентовано, а заїжджі «гастролери» за дозвіл працювати на чужій території сплачували місцевим хазяям данину. Так було накопичено початковий капітал, який Геша вклав у бізнес. Використовуючи прогалини в митному законодавстві, він зайнявся експортом спиртних напоїв з Угорщини та Чехії в Україну. За короткий час зумів налагодити широкі зв’язки з російськими компаньйонами і став доставляти їм із Заходу сотні каміонів зі спиртним і продуктами, а назад — промислову сировину та деревину. Водночас розумно вкладені кошти дуже швидко поверталися сторицею, і Геша, який побачив перед собою фантастичні можливості для заробітку, з головою поринув у тіньовий бізнес. Але з колишніми соратниками не порвав.
На початку 90-х Закарпаття перетворилося на найбільший осередок організованої злочинності в Західній Україні, кримінальним центром якого стало Мукачеве. Невеличка область була неспроможна задовольнити дедалі більші апетити братви, і та поїхала підкоряти сусідні Словаччину, Угорщину, Чехію. Місцева поліція виявилася зовсім не готовою до зустрічі з бандитами, озброєними автоматами Калашнікова. Незабаром саме слово «Мукачеве» почало наводити на тамтешніх обивателів жах, а угорська поліція, що склала карту злочинності світу, на території СНД позначила тільки три великих кримінальних центри — багатомільйонні Москву, Київ та Мукачеве, яке не налічує навіть ста тисяч населення.
У кримінальному безкраї, що розпочався в Закарпатті на початку 90-х, Геша відіграв досить цікаву роль. Серйозний бізнес на спиртному та сировині давав такий прибуток, що в доходах від грабежів або рекету потреби вже не було. Проте Геша повністю контролював місцевий криміналітет. Величезний капітал забезпечив йому небувалий вплив у регіоні, а часті бізнес-поїздки за кордон зблизили з найбільшими авторитетами СНД. М.Токар, зокрема, мав чудові стосунки з лідерами наймогутнішого в Євразії солнцевського угруповання. У разі виникнення якихось непорозумінь на території Закарпаття або прикордонних областей сусідніх країн авторитети СНДівського масштабу зверталися по допомогу в залагодженні питань саме до Геші.
Згідно з оперативними міліцейськими зведеннями, Токар вважався лідером мукачівського злочинного угруповання, і силовики, які знали про його вплив на кримінальний світ, інколи влаштовували на авторитета справжнє полювання. Траплялися дні, коли вдома в Токаря одна за одною проводили обшуки міліція, прокуратура й СБУ. Та всі намагання «пов’язати» Гешу виявилися марними — правоохоронцям не вдалося інкримінувати йому жодного злочину. Геша був ледь не єдиним авторитетом в Україні, який жодного разу не перебував під слідством і не відсидів у в’язниці жодного дня.
1995 року Геша власними силами вигнав із Закарпаття потужне чеченське угруповання, яке замислило взяти область під свій контроль, а потім почав прибирати до рук і «домашніх» свавільників. У Мукачевому він із власної кишені «підгодовував» підростаючу кримінальну молодь, щоб та не займалася розбоєм та грабежами, а в разі потреби діяв і набагато жорсткіше.
Паралельно Геша витрачав чималі гроші на благодійність: фінансував будівництво церков, ремонт доріг, газифікацію, дитячі спортивні клуби, видання літератури… Тому, коли на виборах до обласної ради в березні 1998 р. він посів по Мукачевому друге місце, це мало кого здивувало. Депутатом М.Токар пробув лише дев’ять місяців…
На розкриття вбивства М.Токаря задіяли кращі міліцейські сили кількох областей. Через місяць безпосередніх виконавців злочину — двох громадян Білорусі й одного мешканця Ужгорода — було затримано в Донецьку (2000 року кожен із них отримав по 15 років позбавлення волі). Злочинці відразу зізналися, що вбивство організував Євген Ігнаткін, відомий також як Женя Донецький і Палич. Його особа була добре відома закарпатським правоохоронцям. Уродженець Липецька, Ігнаткін після закінчення Московського інституту фізкультури переїхав до Донецька, але його кримінальна «кар’єра» майже нерозривно пов’язана з Закарпаттям, куди він потрапив завдяки любові до хокею з шайбою. 1988 року 30-річного тренера разом із групою донецьких школярів послали до Ужгорода для організації хокейної команди. За фахом Ігнаткін працював недовго, з початку 90-х його почали дедалі частіше бачити в компанії місцевих кримінальних авторитетів.
На тісне зближення з братками колишній тренер не йшов, воліючи триматися осторонь і діяти самостійно. Зате коли він виходив «на полювання», інші авторитети могли відпочивати. Свого часу великий резонанс в Ужгороді викликав розбійний напад на бригаду відомого кримінального авторитета А. Серед білого дня до офісу, де звикли збиратися братки, підкотили на велосипедах три маляри в заляпаних халатах із відрами та мішечками в руках. У офісі вони вихопили з мішечків пістолети-кулемети «Узі», поставили п’ятьох крутих до стінки, забрали в них усі гроші та золоті брязкальця, після чого спокійно поїхали геть. В одному з малярів братки впізнали Ігнаткіна. Таких зухвалих нападів на бандитів із застосуванням зброї і перевтіленням (інколи Ігнаткін надягав перуку, клеїв вуса або вдягався під колгоспника) було вчинено чимало, та жодного разу впіймати й покарати кривдника потерпілі не зуміли. Колишній тренер вів замкнутий спосіб життя, наймаючи в місті іноді відразу кілька конспіративних квартир.
У середині 90-х Ігнаткін вирішив змінити кваліфікацію і разом із кримінальним авторитетом Д. зайнявся поставками алкоголю з Угорщини та Словаччини. Де й припустився серйозного проколу. Під час переправки спиртного з Ужгорода до Росії зникли кілька каміонів із горілкою, і люди Токаря вирахували, що до шахрайства причетний Ігнаткін. Винуватцеві влаштували розбірку — жорстоко побили, примусили відшкодувати вартість товару, після чого вигнали з Закарпаття.
— Понад рік Ігнаткін не фігурував ні в оперативних зведеннях, ні в неофіційних розбірках місцевого криміналітету, — розповіли кореспонденту «ДТ» у Закарпатському управлінні по боротьбі з організованою злочинністю (УБОЗ). — Але згодом ми відновили карту його пересування. З Закарпаття Ігнаткін поїхав до Донецька і зблизився з місцевими кримінальними авторитетами. Після чого здійснив закордонне «турне» Білорусією, Словаччиною, Чехією, Угорщиною та Німеччиною, де познайомився із впливовими лідерами слов’янських злочинних угруповань. Найцікавіше, що з перебуванням Ігнаткіна в тій або іншій країні збіглася серія голосних замовних убивств, а сам він у середовищі криміналітету набув репутації українського кілера № 1. Зокрема Ігнаткіна підозрювали в убивстві брестського кримінального авторитета Григорія Казначеєва, розстріляного з двома приятелями дорогою до Варшави. При цьому з його автомобіля зникла велика сума грошей. Влітку 1998 р. у Будапешті було розстріляно колишнього жителя Ужгорода Д., який переселився до Угорщини на ПМП (той самий, із яким Ігнаткін свого часу займався алкогольним бізнесом). Убивцю також не впіймали, проте його фоторобот, складений поліцією, дуже схожий на портрет Ігнаткіна. Після вбивства хтось із допомогою підроблених документів спробував зняти з рахунку дружини Д. мільйон доларів, призначених на закупівлю спиртного. Але на банківський рахунок уже було накладено арешт…
Восени 1998 р. Ігнаткін знову повернувся на Закарпаття й організував убивство свого давнього кривдника М.Токаря. Вже під час слідства, коли картину злочину було розібрано до найменших подробиць, навіть досвідчені оперативники визнали — якби виконавці суворо дотримувалися всіх інструкцій Ігнаткіна, вбивство, цілком імовірно, залишилося б нерозкритим. Проте запобігти йому в міліції могли. За тиждень до вбивства наряд ППС випадково затримав одного зі злочинців, коли той перелазив через паркан приватного будинку, щоб потрапити до знайомої дівчини. Порушника відвезли у міськвідділ і, вирішивши, що він квартирний злодій, почали «обробляти» кийками. Від арешту злочинця врятувала та сама дівчина, яка прийшла до міліції й пояснила, що затриманий — її наречений. Пізніше на слідстві вбивця розповів: у міліції його так били, що він узяв на себе кілька квартирних крадіжок. А якби знайома прийшла бодай на п’ять хвилин пізніше, не витримав би і зізнався б, що готує вбивство Токаря…
Відразу після затримання виконавців убивства Ігнаткіна оголосили в міжнародний розшук по лінії Інтерполу. Кілька місяців дізнатися щось про місцезнаходження розшукуваного не вдавалося, він наче у воду канув. Проте наприкінці 1999 р. з’явилася оперативна інформація про те, що готується зустріч Ігнаткіна з його давнім другом, кримінальним авторитетом із Донецька на прізвисько Коваль. Оперативники взяли Коваля під ковпак спостереження, і їхні зусилля увінчалися успіхом.
На початку 2000 р. Коваль через Польщу, Словаччину й Угорщину виїхав до Чехії, а за кілька днів обидва приятелі були затримані чеською поліцією з участю ГУБОЗ та Закарпатського УБОЗ на одній із квартир у центрі Праги. Під час обшуку було виявлено підроблені документи з різними фотографіями Ігнаткіна. Остання обставина була не випадковою — з допомогою пластичної операції він змінив зовнішність: виростив бородавку, підтягнув шкіру, «посріблив» волосся, а також почав носити окуляри. Згідно з оперативною інформацією УБОЗ, Ігнаткін не збирався затримуватися в Чехії надовго, він планував переїхати до Мексики.
Процедура екстрадиції затяглася більш як на чотири роки, оскільки затриманий кілька разів звертався до чеської влади з проханням про надання політичного притулку. Весь цей час Ігнаткін сидів у камері-одиночці. Він дотримувався режиму, куди входили фізичні вправи, читав періодику та кримінальне право, дивився телепередачі (у камері було встановлено невеличкий телевізор).
Відразу після затримання на Ігнаткіна претендували правоохоронні органи п’ятьох держав, проте за останніх чотири роки майже всі кримінальні справи, в яких він фігурував, було закрито без доказів його причетності до злочинів. В Україні Ігнаткіну інкримінували лише один злочин — організацію убивства Токаря.
Загибель Геші сумно відбилася на мукачівській братві: після усунення свого авторитета вона розбіглася. Хто подався в бізнес, хто — за кордон, кого «добила» міліція. Численні клятви помститися за друга, промовлені на похороні Геші (зокрема й відомими київськими авторитетами), були тільки порожніми обіцянками. Від колись могутнього мукачівського злочинного угруповання сьогодні залишилися самі спогади. Проте колишній вплив Токаря і нині відчувається у Закарпатті.
Ще в другій половині 90-х, коли тіньові ніші в українській економіці стали поступово прикривати, Геша почав легалізовувати свої величезні капітали. Він вклав кошти через довірених осіб у прибуткові місцеві підприємства і стояв за створенням багатьох потужних комерційних структур. У Закарпатті ні для кого не є таємницею, що М.Токар мав безпосередній стосунок і до ТОВ «Барва», головою правління якої до походу в політику був теперішній губернатор області В.Балога. «Барва», яка пережила лихоліття СДПУ(о), і нині вважається найбільшою комерційною структурою Закарпаття, яка з останнім призначенням В.Балоги, безперечно, отримає новий імпульс для розвитку. Рідний брат Геші Ілля Токар (також один із екс-співвласників «Барви») після виборів 2002 р. очолював Мукачівську районну раду, а нещодавно з подачі губернатора Президент призначив його головою Мукачівської райдержадміністрації…
За словами виконувача обов’язків Апеляційного суду Закарпатської області Миколи Крегула, який головував на процесі, на суді Ігнаткін категорично заперечив свою причетність до вбивства Токаря. Підсудний стверджував, що виконавці злочину обмовили його, а заодно й себе, під тиском. У Чехію Ігнаткін нібито поїхав підзаробити, а дізнавшись від знайомих, що його підозрюють в убивстві, злякався і про всяк випадок виготовив фальшиві документи. Підсудний спробував домогтися відправки кримінальної справи на дорозслідування, пред’явивши в суді довідку, що в день убивства Токаря його заарештовували правоохоронці в Москві. Але перевірка встановила, що довідка липова, до того ж суперечить численним показанням свідків, які бачили Ігнаткіна в той день у Мукачевому. Суд засудив убивцю до п’ятнадцяти років позбавлення волі.
Відповідно до вироку, Ігнаткін є як виконавцем і організатором, так і замовником убивства Токаря. Проте в останнє мало хто вірить, тим більше що мотив злочину так і не вдалося встановити. Версія про помсту Ігнаткіна за давню розбірку у зв’язку з пропажею каміонів із горілкою не витримує критики — занадто несумірною з Гешею особою був кілер, щоб стати замовником злочину. Колишнє оточення Токаря вважає, що в основі вбивства — сутичка економічних інтересів, а замовника варто шукати в Києві, зокрема серед представників політичної сили, яка вкорінювалася тоді в Закарпатті.
Таким чином, сподівання, що підсудний назве реальних замовників злочину, не справдилися. Ігнаткін виявився останньою ланкою, з якої почалася організація вбивства. Справа Геші поповнила ряд більшості резонансних замовних убивств, розкритих лише до рівня виконавців-організаторів.
Вирок поки що не набрав чинності і, найімовірніше, буде оскаржений Ігнаткіним у Верховному суді України.
http://ua-reporter.com/novosti/162959