***
- 30.09.11, 21:55
Псують людей не сигарети, не алкоголь і не спосіб життя. Це усе дрібниці в порівнянні з тим, як псують людей люди.
Псують людей не сигарети, не алкоголь і не спосіб життя. Це усе дрібниці в порівнянні з тим, як псують людей люди.
Повільно помирає той, хто не подорожує, хто не читає, хто не чує музики, хто не знаходить витонченість в самому собі. Повільно помирає той, хто руйнує свою віру в себе, хто не дозволяє собі допомагати . Повільно помирає той, хто стає рабом звички, Виконуючи щодня один і той же маршрут, Хто не міняє напрям, Хто не ризикує міняти кольори одягу, Хто не розмовляє з незнайомцями . Повільно помирає той, хто уникає пристрастей і вихорів емоцій, Саме тих, які роблять очі променистими, Саме тими, які можуть змусити серце стукати І від помилки, і від почуттів. Повільно помирає той, хто не відбиває удари долі, коли він нещасливий в роботі або в любові, той, хто не ризикує тим, що є, заради того невідомого, що може бути, якщо йти за мрією, хто не дозволяє собі, хоч би раз в житті, втекти від розсудливих рад . (с) Пабло Неруда.
Три яблука змінили наш світ: першим спокусили Єву, друге розбудило Ньютона, а третє попалося на очі Стіву Джобсу.
Скажіть мені, про що ви мрієте? Звісно, так одразу й не згадаєш, слово навіть дивне якесь, не щоденне – «мрія». Але задумайтеся, перегорніть записники пам’яті, викиньте все із шухляд та сховків для забутих речей – має ж знайтися бодай одна мрія? Дві-три... Були ж колись? Великі, чисті, різнокольорові чи й невеличкі, егоїстичні, але дорогі серцю. Були ж? А тепер ті мрії чомусь переважно відкинуті, забуті, запхані в найдальші закутки майже без права повернення у думки й без надії на здійснення в реальності... Чому так? Що заважає нам мріяти? Хто забороняє? Назвіть хоч одну поважну причину, яка може стати насправді поважною для того, щоб не мати мрій? Щоб жити просто так: минув день – ну й добре, ближче до смерті. А що день був такий самий, як вчора, позавчора і місяць тому – що ж, аби не гірше... Ми всі не досягли чогось, до чого прагнули, або прагнули не так, або воно було нам не дуже потрібне. Ми всі не ідеальні – десь зайвий сантиметр, десь кілограм, десь десяток років, десь не дуже й до ладу складене особисте або взагалі повна відсутність того, що мало би бути, а тут – «чи є у нас мрії?»... Бажання – ще так-сяк. Але бажання наші вгадати неважко. Як колись мені циганка хотіла всю правду розповісти і вклала її в «кохають тебе двоє – чорнявий та білявий». Ага:) Та не потрібно навіть бути ворожкою, щоб розповісти про наші щоденні бажання. Усі хочуть, аби діти, батьки, ми самі були здоровими, щоб у сім’ї панував лад, достаток, тепло, любов та взаєморозуміння, ну і на роботі щоб усе складалося. Тобто щоб «усе було добре». Воно, здається, якби все було б саме так, то чи не занадто хотіти ще чогось? Чи не вистачило б і цього для повного щастя? А як же мрії? Як же те, що хотілося відчути, побачити, здійснити? Те, за чим будеш сумувати, жалкувати й навіть тужити, закинувши в закутки? Чи виправдана така жертва – забути мрію – навіть коли все нібито добре і навіть ліпше? Коли, здається, більше нічого й не потрібно для щастя? І те, що ти хотіла побачити – тисячоліттями стояло без тебе й ще стільки простоїть. Без тебе. А те, що хотіла втілити в реальність – так мільйони людей живуть без цього, й нічого, не скаржаться. І можна було б вдовольнитися тим, що є. І навіть розумно було б вдовольнитися. Але чомусь здається, якщо забрати у себе мрію, відмовитися від неї, зрадити її, то не стане якогось шматочка душі, й пазл не складеться. І що казати потім тим, хто дав тобі шанс земного життя, може, лише заради того, щоб ти здійснила саме ту мрію? Бурмотіти, ховаючи очі, щось на кшталт: «Вибачте, побут, повсякденність, закрутилася-забігалася, усе відкладала – і ось, банально часу не вибрала?» Не хотілося б. А ще я думаю, що в разі відмови від мрій ми відмовляємося й від останніх надій мати свободу якщо вже не дій, то хоча б думок. Та й навіщо гасити зірку, яка вказує шлях? Я прочитала цю фразу в інтернеті. У неї є автор. А я забула його ім’я. Він запитав: «Якщо мрії в тебе нема, а ти ще є, то навіщо тоді?». Тепер-от думайте разом зі мною: НАВІЩО?
джерело http://www.simya.com.ua/blog/6/66/