Іду до тебе

 Був день - не день, не вечір, і не ніч: Сріблясто-сірий світ і місяць у півнеба. По місячній доріжці, наче в сні Моя душа сама ішла до тебе. Сріблилася скалками гладь води, Гілки чорнезні пнулися до неба, Немов просили: "Зупинись! Не йди! Тобі спокою - не любові треба!.." А я ішла прозоро й легко в світ. Іскрилось холодно проміння під ногами. За мною залишавсь кривавий слід За всіх, кого не долюбили з вами. Душі боліло тяжко від образ, Байдуже зирив місячище з неба. По зоряній дорозі через час, Крізь простір я сама ішла до тебе! (С)