Феноменальне кіно

1965 Рік - премія "Південний Хрест", премія ФІПРЕССІ Юрію Іллєнку за операторську роботу - Міжнародний кінофестиваль у Мар-дель-Плата (Аргентина) , 1965 - Кубок фестивалю - Міжнародний кінофестиваль у Римі , Премія Британської кіно академії 1966 - за найкращий зарубіжний фільм, 1966 - Золота медаль Сергію Параджанову - Міжнародний кінофестиваль у Салоніках (Греція).

Шедевр українського кінематографу творили аси: режисер – Параджанов, сценарист – Іван Чендей, оператор – Юрій Іллєнко, композитор – Мирослав Скорик. Була надзвичайно вдало підібрана плеяда акторів – Іван Миколайчук, Лариса Кадочникова, Спартак Багашвілі. Фільм ніс певне культурне, психологічне, історичне і, зважаючи на суспільний ажіотаж, навіть політичне навантаження на свідомість глядача. Прем’єрний показ відбувся навесні 1964 року у Києві. Концепція фільму була переповнена національним колоритом, традицією. Гуцули – не міфічний, вимерлий народ, а жива гілка української нації. Влада сприйняла показ фільму як черговий виступ дисидентів. Нова хвиля арештів покотилася Україною. Самому Параджанову від вищого партійного керівництва було оголошено догану. Але ніщо не могло спинити суспільну реакцію. Фільм відразу почав обростати легендами. Якийсь певний підсвідомісний код, можливий для прочитання на рівні лише національної свідомості, був закладений. Це – протистояння християнської і язичницької культур, політеїзм релігійного виховання предків українців, гармонія у відносинах світу людини і світу природи, дуже етичний показ фізичного кохання. Для нової радянської моралі це був виклик. В країні, де «вільно дихає людина», не було місця пережиткам минулого, релігійним забобонам і сексу… Актуалізація міфологічних мотивів на кіноекрані була не випадковою. Звідки ж взялася невичерпна емоційна хвиля, безмежне смислове багатство фільму? Параджановські «Тіні» – це унікальне поєднання кінематографічного новаторства, індивідуальної неповторності режисерського і операторського стилю з глибиною та універсальністю смислу, яка зближує фільм з міфом і фольклором, нагадує про надособстісний аспект художньої творчості, її одвічний зв’язок зі сферою родової пам’яті, архетипами колективного несвідомого.

Якщо розглядати картину з наукової точки зору, можна знайти в ній місце працям Юнга і Фрейда. У фільмі відчувається неймовірна пластична експресія, могутня насиченість кольору, органічний зв’язок музики і руху, граничне зменшення ролі слів (акцент на мелодійність народної мови гуцулів, звуки природи) . Все це недвозначно апелює не так до свідомості, як до несвідомої сфери одвічних праобразів. За історією Івана і Марічки на інтуїтивному рівні прочитується світ архетипів, що обертаються навколо універсального досвіду життя і заново актуалізуються в наступ Проблеми співвідношення особистого і загального в картині Параджанова має особливий аспект. Кохання Івана до Марічки — це таїнство, незрозуміле односельцям. них поколіннях. Дуже символічний у стрічці показ фізичного кохання. Молоді Іван та Марічка, пасучи овець, по-дитячому бавляться. Іван, обійнявши Марічку, зриває з її грудей хреста. Для задоволення природної потреби, герої таким вчинком намагаються переступити через релігійні обмеження і заборони. За Фрейдом, людина, яка відлучена від радостей статевого життя, стає агресивною і піддатливою під будь-якого роду суспільні провокації. Іван просто відійшов від суспільного життя. Його агресія вилилась у світі смерк і високих гір. І саме це врятувало Івана від божевілля і повної особистісної деградації.

Параджановський фільм належить до творів патріотичного виховання українців. Дивує те, що цю картину в тих її національних аспектах, створила людина, яка була за своїм походженням аж надто далекою від України і її проблем. Довгий час фільм тримався на харизмі великого режисера, а зараз, можна сказати, навіть – навпаки. «Тіні забутих предків» належить до скарбнички українського кінематографу. А прізвище Параджанова вписане в українську історію. Цього року картина переживає свій сорок другий день народження. І можна помітити з низки запланованих заходів, що суспільний інтерес до параджановського феномену з кожним поколінням українців не стає меншим, а навпаки - зростає.