У вісім разів народ став біднішим за два роки. Абсолютний світовий рекорд. “Так ніхто не грабував — через тисячу літ лиш приходить подібне грабування” - сказав би поет, вмираючи з голоду.

Коли на регулярній основі у всіх ящиках виринає характерний фейс діючого прем'єр-міністра із його 10-хвилинними рапортами про хід реформ, хотілося б спитати “говорящу” голову влади — а чи уявляє вона, влада, того маленького Українця, який  сидить по той бік телекамери?

Візьмемо його, середньостатистичного члена електорату, із його  карколомними метаморфозами сімейного бюджету, тобто реформами засобів для його особистого фізичного існування.

Два роки тому він, Українець, знав, що живе у найбіднішій і найкорумпованішій країні Європи, яку окупувало ОЗУ (див. мій фільм “Кримінальна окупація” на YOUTUBE) — організоване злочинне угрупування на чолі із єдиним у світі зеком на троні президента. Він не міг так далі жити і з божественною жертовністю пішов на Майдан.

Зі святою вірою у право громадянина на мирний протест він стояв посеред білого дня у центрі столиці із декоративною палицею у руках та дерев”яним щитом.

 Він думав, що живе у 21 столітті, але навколо нього світ обвалився у печерний вік. По ньому почалі стріляти, як на сафарі, чи радше як у межплемінній війні доісторичної ери з тою різницею, що тоді на озброєнні племінних вождів був лише лук, а тепер в око чи серце протестуючих гречкосіїв цілилися вбивці із озброєної до зубів армії зека чи такі ж м'ясники, послані на Майдан вбивати українців збожеволілим кремлівським вампіром.

Оплакавши тих, котрі вмерли на Майдані на його руках, Українець повернувся додому. Далі жити. Уже без зека на престолі та при владі того, котрий кричав про кулю в лоб, яка однак, не знайшла того лоба на стікаючому кров'ю Майдані.

Лоб виринув на чолі уряду і почав правити.

Той, що сидить навпроти прем'єра перед телевізором, не надто розуміється на абстрактних матеріях, але йому втовкмачує сиромудре екранне світило, що після Майдану уряд робить реформи.

Хоча, зрештою, не так вже й важко допетрати: реформа — то по-науковому -   зміна. Вчора було зле, а нині стало ліпше. Або ще гірше.

От про що думає той, котрий слухає “10 хв. із прем'єр-міністром”.

Як і два роки тому він отримує, як одиниця Держкомстатистики, - беру по максимуму - 2,5 тисячі гривень.

2,5 тисячі — це 300 доларів в місяць. 10 доларів в день. Було.

У світовій статистиці — це передостанній мільярд знизу із семи мільярдів землян, де 2-3 долари в день на душу населення означає, що ця душа не живе, а виживає. І невідомо, чи виживе.

Тепер же, у ході реформ протягом двох років, телеспівбесідник прем'єра у кращому разі отримує тих самих 2,5 тис. Але тепер це уже не 300, а 100 доларів (див. реформу курсу валют  Національного банку за два роки). 3 долари в день. За визначенням ООН — гуманітарна катастрофа. Дно глобального стакана.

У результаті рівень життя населення обвалився у три рази.

Раніше за своїх 300 умовних одиниць  громадянин мусив щонайменше третину тратити на комунальні податки державі, головним чином — за дах над головою і світло та тепло у хаті.   На комунальні платежі йшло мінімум 100 із тих 300 доларів.

Тепер же реформовані платежі виросли, мінімум, у три рази. І уже не ці  100$ із 300$, а  300$ із 100$ доларів сімейного бюджету треба віддавати владі, вцілілий лоб якої стовбичить із екрана.

Нехай пояснить глава уряду, великий спеціаліст по долярах, зокрема із МВФ, як можна віддати 300$ державі, коли ти отримуєш на прожиття на Землі 100$  зарплати?

Прем'єр якось, так лукаво посміхаючись, натякнув, що український народ тримає у подушках цілі мільярди, які не снилися навіть олігархам.

Якщо реформа полягала у тому, щоб випотрошити в українців із подушок заначку на чорний день, то темна нічка вкрила Україну.

Повертаючись до статистики, реформовані тарифи обвалили рівень життя у три рази. Три плюс три — шість. У шість разів народ став бідніший.

Але це ще не все. Зовсім недавно сімейний бюджет у 300 доларів мусив викроювати дещицю на харчі, одяг — товари першої необхідності, без яких людина — вмирає з голоду, причома — гола і боса.

Тепер ціни на ці товари — не яхти і бентлі, а сухарі і портки — виросли мінімум у два рази. До шести плюсуйте ще два.

У вісім разів народ став біднішим за два роки. Абсолютний світовий рекорд. “Так ніхто не грабував — через тисячу літ лиш приходить подібне грабування” - сказав би поет, вмираючи з голоду.

Саакашвілі — кавказький горець — кричить, що аж здригаються Карпати разом із Кавказом: тарифи — то не реформи, пане прем'єр!

Мої знайомі із Заходу, зокрема статисти із ООН, які ведуть чіткий моніторинг, виключно статистично-математичний, в масштабах планети, включно із Африкою, південніше Сахари,  розводять руками: судячи зі статистики, ви уже давно мали вмерти. Вас уже не мало бути. При таких матеріально-фінансових умовах люди не живуть.

Нинішню реформу можна порівняти із попередньою, яку робив земляк Саакашвілі Джугашвілі. Сталін реформував Україну за ленінським кооперативним планом. 10 мільйонів українців не витримали цієї реформи. І ця реформа стала найбільшим у 20 столітті голодомором. Геноцидом чи голокостом. Називайте, як кому подобається.

Тоді за реформу заплатили селяни, у яких влада забрала землю і прирекла вмирати. Тепер селяни ще мають на зиму бульбу і капусту, бо мораторій на розкрадання землі — наступний етап реформ — ще не знятий.

Але цього разу голодомор насувається на городян. Зайдіть у будь-який київський маркет і подивіться, як біля м'ясної лавки пенсіонери вибирають найдешевші кістки. Про м'ясо вони уже забули.

Викладений вище сімейний бюджет передбачав працюючого виборця із його 2,5 грн середньої зарплати. А мінімальна пенсія — тисяча гривень. І отримує її 70 відсотків пенсіонерів. 8 мільйонів. Приречених.

Усе, що їм, вісім разів пограбованим, залишається — слухати щотижня 10-хвилинну урядову інструкцію “Як не вмерти з голоду”.