Монолог
- 02.02.10, 04:57
- А сенс?
- Його нема. Життя пусте, а ми наповнюємо його нічим…
- Та ні! Ти що?! Не так! Сенс є!.. А як же ж небо і блакить його безкрая, без кінця! Як море й океан, вони живі, то не пустота! В них істина уся! А пам’ятаєш, літом, у траві, того маленького жучка? Він жив, хотів, кудись спішив, зметнув і полетів! Він ж полетів у небо… там краса… Або тоді, ти не забув, тоді ти йшов вночі… один додому… дорогу освітляли тільки ліхтарі … Ти пам’ятаєш, як тоді на землю падав сніг? Як танцювали танго, та ні, то вальс, мабуть, сніжинки танцювали… довкола тебе закружляли, пісню заспівали… а потім… потім … як важко дихати… усі гуртом тебе обійняли?.. Хіба то було все дарма? Без сенсу? Пустота?
- Фантазія! А ти сліпий?
- Та ні, ти що! Ось око раз, ось око два! Ось пальці! Два, чотири, п’ять, одна рука, а ось іще одна! Ось ти, а ось і я… ой! Забув. Та ти ж і є, той я.
- І далі свого носа ти не бачиш!
- Та ні я далі бачу! Ось там гора, вночі туди виходить Місяць, спостерігає й нас оберігає, від снів страшних й кошмарів, від відьом злих й бабаїв… а зранку йде в оту печеру під горою, там і спочиває, поки брат його нас своєю добротою зігріває!
- Ти що про сонце? Воно гаряче і пече, а ще воно є зірка, а тому неживе! А дивитися на нього і я не можу, випікає очі! А сліпим, як ти, бути я не хочу!
- Я не сліпий! Я бачу час! Він має форму! І колір має свій! Ось, подивись! Він довкола нас!
- Ти збожеволів! Ти дурний!
- Ні-ні! Відчуй, як огортає він тебе… й несе-несе… в майбутнє далі, не сюди…
- Та йди ти! Придумуєш казки, живеш у рожевому світі. Реальності не бачиш взагалі. Лише дурниці в твоїй голові!
- Ні, я бачу! Подивись, там розмовляють двоє! Він високий, стрункий і молодий, вона маленька і тендітна. Вона шепнула: «я кохаю», він почервонів, закляк й вона поблідла... минула мить… «і я кохаю», - відповів... обійняв, за руку взяв … вони пішли й щасливі зникли…
- Так то ж Ромашка і Тюльпан! Вони не вміють говорити! А ти видумуєш для них слова, так і для життя ти сенс видумуєш! Зрозумій нарешті! Це видумка твоя! Живемо щоб вмерти!
- А душа?
- Нема, ти теж її придумав.
- А як же ти, хто ти?
- …
- Не мовчи, скажи… де пропав?..
Нема… довкола тільки пустота…
- Його нема. Життя пусте, а ми наповнюємо його нічим…
- Та ні! Ти що?! Не так! Сенс є!.. А як же ж небо і блакить його безкрая, без кінця! Як море й океан, вони живі, то не пустота! В них істина уся! А пам’ятаєш, літом, у траві, того маленького жучка? Він жив, хотів, кудись спішив, зметнув і полетів! Він ж полетів у небо… там краса… Або тоді, ти не забув, тоді ти йшов вночі… один додому… дорогу освітляли тільки ліхтарі … Ти пам’ятаєш, як тоді на землю падав сніг? Як танцювали танго, та ні, то вальс, мабуть, сніжинки танцювали… довкола тебе закружляли, пісню заспівали… а потім… потім … як важко дихати… усі гуртом тебе обійняли?.. Хіба то було все дарма? Без сенсу? Пустота?
- Фантазія! А ти сліпий?
- Та ні, ти що! Ось око раз, ось око два! Ось пальці! Два, чотири, п’ять, одна рука, а ось іще одна! Ось ти, а ось і я… ой! Забув. Та ти ж і є, той я.
- І далі свого носа ти не бачиш!
- Та ні я далі бачу! Ось там гора, вночі туди виходить Місяць, спостерігає й нас оберігає, від снів страшних й кошмарів, від відьом злих й бабаїв… а зранку йде в оту печеру під горою, там і спочиває, поки брат його нас своєю добротою зігріває!
- Ти що про сонце? Воно гаряче і пече, а ще воно є зірка, а тому неживе! А дивитися на нього і я не можу, випікає очі! А сліпим, як ти, бути я не хочу!
- Я не сліпий! Я бачу час! Він має форму! І колір має свій! Ось, подивись! Він довкола нас!
- Ти збожеволів! Ти дурний!
- Ні-ні! Відчуй, як огортає він тебе… й несе-несе… в майбутнє далі, не сюди…
- Та йди ти! Придумуєш казки, живеш у рожевому світі. Реальності не бачиш взагалі. Лише дурниці в твоїй голові!
- Ні, я бачу! Подивись, там розмовляють двоє! Він високий, стрункий і молодий, вона маленька і тендітна. Вона шепнула: «я кохаю», він почервонів, закляк й вона поблідла... минула мить… «і я кохаю», - відповів... обійняв, за руку взяв … вони пішли й щасливі зникли…
- Так то ж Ромашка і Тюльпан! Вони не вміють говорити! А ти видумуєш для них слова, так і для життя ти сенс видумуєш! Зрозумій нарешті! Це видумка твоя! Живемо щоб вмерти!
- А душа?
- Нема, ти теж її придумав.
- А як же ти, хто ти?
- …
- Не мовчи, скажи… де пропав?..
Нема… довкола тільки пустота…
4
Коментарі
дощ в душі
17.06.10, 13:35
Цікавий вийшов монолог... Я теж буває говорю сама з собою... Інколи дивно, що душа нам стверджує одне, а свідомість кричить про інше, і реальність приводить нас до тями...
нема_тут
27.06.10, 16:31Відповідь на 1 від дощ в душі
а буває, що тих "душ" всередині тебе кілька... і всі щось кричать і стверджують своє... тоді межа взагалі зникає...
дощ в душі
37.06.10, 16:54
Якщо межа взагалі існує... Як думаєш, це якась внутрішня боротьба, інтуїція чи це власний егоїзм? Коли ми намагаємось переконати себе в чомусь протилежному?
нема_тут
47.06.10, 21:53Відповідь на 3 від дощ в душі
межу ми встановлюємо самі для себе... і навіть для своєї уяви...
...
а чи егоїзм то, чи інтуїція, чи може внутрішня боротьба, чесно, не знаю
але знаю точно, що коли ми намагаємося себе в чомусь переконати, то значить в чомусь сумніваємося. А коли ми в чомусь сумніваємося і намагаємося це осмислити, то насправді існуємо тут і зараз! Як казав Декарт: "Cogito ergo sum" ("Мислю, отже, існую"
Значить і ми існуємо, а не є просто чиєюсь божевільною фантазією...
дощ в душі
57.06.10, 22:05Відповідь на 4 від нема_тут
Я погоджуюсь. Але деколи встановити межу між ілюзією і реальністю дуже важко, особливо коли ти переконуєш себе у чомусь... коли ти писав цей монолог, то теж хотів себе в чомусь переконати?...
нема_тут
67.06.10, 22:18Відповідь на 5 від дощ в душі
коли писав оце, то просто хотів переключитися на шось інше і тим самим скинути весь негатив, що назбирався в житті...
а межу всерівно ми встановлюємо! та сама ілюзія і та сама реальність! для нас вони такі, якими ми можемо собі їх уявити. Ми обмежуємо їхнє сприйняття своїми ж власноруч встановленими межами.
важко словами пояснити те, що думаю... зараз продемонструю наочно
нема_тут
77.06.10, 22:20Відповідь на 5 від дощ в душі
http://www.youtube.com/watch?v=eZPcbvWGSnw
ось, невеличкий мультик про людську уяву і межу уяви...
межу за яку ми не можемо перейти...
такі самі межі і для реальності та ілюзії ми встановлюємо...
дощ в душі
87.06.10, 22:38Відповідь на 7 від нема_тут
Знаєш, я створюю для своєї реальності певну межу, наче своєрідні правила... Але ж самі правила якраз і створені для того, щоб їх порушувати
і я "виходжу" за цю межу...та лише тоді, коли пишу вірші... Це як своєрідний транс, коли ти наче "переходиш" у свою підсвідомість, свої думки "переносиш" у ілюзію... А коли перечитуєш це все, здається, що це не ти написав... І знову своєрідна межа - між реальністю, в якій ти не можеш повністю відкритись, і ілюзією.....
нема_тут
97.06.10, 22:48Відповідь на 8 від дощ в душі
знаю... сам впадаю в такий транс... буває просинаюся десь о третій ночі, беру в руки телефон ... і пишу в нотатках, щось, що взбрело в голову... а зранку, на свіжу голову, читаю то ... і не розумію, хто то накнопкав
а щодо межі, щодо правил... нечасто ми їх порушуємо в житті, бо за порушення передбачено покарання...
навіть, якщо переходити межу "дозволено" у своїх лише думках, то рано чи пізно оточуючі відведуть тебе в дурдом, бо бач "твої думки не відповідаютьсуспільним нормам"
найбільше наше обмеження, то суспільство!
кажеш, пишеш вірші? а можна почитати? будь ласка
дощ в душі
107.06.10, 22:58Відповідь на 9 від нема_тут
Розумію
Знаєш, деколи сиджу, втикаю в одну точку, намагаюсь підібрати слово до рими, а дівчата дивляться на мене, ніби я несповна розуму
)) Або, як ти писав, прокидаюсь серед ночі з фанатичною ідеєю, і, "гризучи" олівець, усердно щось записую на відривках паперу, а мама в шоці, чого я підірвалась серед ночі! А я не можу впустити такий момент... Відео подивлюсь іншим разом, бо з телефону якось не виходить...
Вірш... Ну... В принципі даю читати не всім, але одним можу пожертвувати
Тільки, набирання його трохи часу займе.