Господи, Боже наш - Творець неба і землі, Вишній і Святий! Допоможи мені бути першим у Святій Битві в цей день, спрямуй шляхом істинним мої думки, слова і дії. 

Це відверто пророчий вірш Івана Франка. Річ у тім, що птах Беркут за своєю поведінкою мало чим відрізняється від десятків інших великих соколоподібних птахів. Проте поет побачив у майбутньому саме Беркута і описав його долю. Це вірш не про птаха. 

Не варто розглядати вчорашнє рішення Кабміну України і Януковича про зміну курсу з Брюсселя на Москву як однозначний кінець євроінтеграції та перешкоду для підписання асоціації України з ЄС у Вільнюсі 28 листопада.

У Януковича залишається можливість підписати асоціацію: для цього Верховна Рада має ухвалити у першому читанні до 28 числа євроінтеграційні закони (хоча б про вибори і про прокуратуру). Прийняти закон «по Юлі» до 28-го у всіх читаннях технічно майже неможливо. Але Янукович може аж до ранку 28 листопада підписати Указ про її помилування.

Головний генератор рішення щодо інтеграції України знаходиться в голові Януковича. Він влаштований просто і налаштований по одному фактору: що оцінюється як більша небезпека і загроза - Юля Тимошенко чи Путін і Кремль?

Якщо більша небезпека - Юля, то її не можна випускати за жодних обставин, можна заручитися підтримкою Путіна на виборах і т.п. Якщо ж головна небезпека - Путін, Кремль, російські білякремлівські олігархи та інше, то треба терміново підписувати асоціацію - хай навіть шляхом звільнення Юлі. Це (уявлення Януковича про те, хто саме для його майбутнього представляє більшу небезпеку) - ЄДИНИЙ ЧИННИК, що впливає на євроінтеграцію України.

Рішення Кабміну можна розглядати як складну рефлексивну гру, мета якої - спонукати ЄС погодитися на підписання асоціації з Україною без зміни долі Тимошенко і дати побільше грошей нібито на модернізацію промисловості, що може запобігти потужному соціальному вибуху.

Вчорашні події у Верховній Раді («прокат» законів «по Юлі») та у Кабміні (заява про зупинку процесів по Асоціації з ЄС і про переорієнтацію на Москву і Митний Союз) - це не останні цвяхи в труну євроінтеграції. Це продовження розводок, кидань та опускань з боку політичних бандюків. Це прояв безхребетності опозиції. Хоча спроба опозиції очолити Нічний Майдан у Києві (нехай і без особливого успіху), свідчить на користь того, що вони будуть тиснути на Януковича з усієї сили. Правда, якщо їхні вимоги зведуться до підписання президентом асоціації у Вільнюсі (як є зараз), це буде пострілом у повітря з пляшки шампанського. А от якщо мова піде про його відставку або повалення, опозиціонери можуть виявитися більш успішними.

Зберегти обличчя перед європолітиками у президента України вже не вийшло: ті не мають жодних ілюзій щодо нього. Однак, жорсткість і гострота їхніх вчорашніх заяв (мовляв, договору про асоціацію не буде) не означає, що при зміні лінії поведінки з боку Януковича вони відмовляться від підписання Угоди 28 листопада.

У російських навколополітичних колах поширена думка, що зміна курсу України обійдеться (або вже обійшлося) федеральному бюджету РФ в 17 у.о.: 15 - для всієї країни (фактично, для латання дірок у бюджеті - пенсії, бюджетники та інше, аби запобігти соціальному вибуху) і 2 - особисто для «головного українця».

Однак, якщо воно справді так, це не означає, що в останній момент об'єднана Європа не дасть (не пообіцяє) більше - на технологічну модернізацію та інше і російська політична комбінація не провалиться. У такому випадку Янукович, цілком ймовірно, перетвориться на особистого ворога Путіна (якщо досі не перетворився). Але його рейтинг в самій Україні, безумовно, зросте. Хоча й не до такої міри, щоб перемогти Юлю Тимошенко, Кличко чи Яценюка на президентських виборах 2015 року. Проте динаміка останніх подій побічно вказує на те, що президентські вибори можуть відбутися достроково - в 2014 році і без участі самого Януковича.

Автор: Андрій Окара

Наступним князем хорватських русинів стає його син Отко – майбутній володар Риму, більш відомий в історії, як Одоакр. До нас дійшли імена й інших правителів. Це, зокрема, Добрента, Прибина, Коцеля.

У 627 році виникає ще одна праукраїнська держава Велика Хорватія, засновником якої був князь білих хорватів Самослав. Охоплювала вона території Західної України (Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська, Закарпатська та Чернівецька області), Чехії, Північної Румунії, Словаччини, Південної Польщі та Північної Угорщини.

Велика Хорватія залишила помітний слід в європейській історії. Тому й не дивно, що ця тема також стала об’єктом історичних спекуляцій. У першу чергу це проявляється у прагненні різних країн привласнити собі історію цього державного утворення. Зокрема, чехи і частково словаки вважають, що держава Самослава є частиною їхньої ранньої історії. І що вона заклала фундамент майбутньої державності цих народів.

Претендують на спадок Самослава й германці. Відомий франкський літописець VII століття Фредегар у своїй “Історії Франків” (Historia Francorum) назвав його франкським купцем Само, який очолив повстання слов’ян проти Аварського каганату. А перемігши аварів, він, нібито, заснував першу слов’янську державу у Європі. Ця думка Фредегара настільки прижилась в історичній науці, що є панівною і до сьогодні. Однак, є кілька аргументів, які заперечують ці загальноприйняті тлумачення.

По-перше, державне утворення Самослава не було першою державою слов’ян. Уже задовго до того на українських землях існувала Кіммерія, а пізніше – Велика Скіфія.

По-друге, Велика Хорватія не могла бути державою чехів, словаків чи моравів, оскільки цих народів у той час узагалі ще не існувало. Натомість, їхні предки наприкінці першого тисячоліття до нашої ери жили на півдні Волині у верхів’ях річок Стир, Горинь і Тетерів (нинішні Волинська, Рівненська, Житомирська і північна частина Тернопільської та Хмельницької областей). Тобто, пращурами сучасних чехів, словаків та моравів були, знову ж таки, праукраїнці.

У перших століттях нової ери вони включилися у переселенські процеси, які у той час охопили усю Європу. Під час завойовницьких походів Богдана Гатила праукраїнські племена здійнялися із насиджених місць і масово рушили вглиб європейського континенту. У 5-6 століттях вони стали заселяти родючі рівнини Східної Словаччини, Південної Моравії і Центральної Чехії, витіснивши звідти далі на захід нечисельні кельтські племена. Таким чином, Велика Хорватія могла бути лише українською державою, так як була заснована переселенцями з Західної України, які лише незадовго перед тим залишили свої рідні землі.

І, по-третє, Самослав ніколи не був франком. Навіть ім’я мав явно не франкського походження. Це уже пізніше хроністи назовуть його Само, щоб цим спрощенням надати його імені більш германського звучання. До того ж, чи міг бути франком князь, який, розгромивши аварів, усе своє подальше життя присвятив боротьбі з франками і завдав їм безліч ганебних поразок? І, звертаючись до франків, називав себе і свій народ псами, “які призначені для того, щоб усіх вас роздерти”. То ж чи був би Самослав таким жорстоким та непримиренним по відношенню до франків, якби вони були його земляками?

Крім того, відомо, що Самослав був язичником. Він мав 12 дружин, які народили йому 37 (!) дітей – 22 сина та 15 дочок. Франки ж на той час уже прийняли християнство. Отож, Самослав, якби був франком, теж мав би бути християнином. А ще відомо, що князь зовсім не володів мовою франків. Тому під час перемовин з ворогами Самославові доводилося користуватися послугами перекладача Захарія. То ж чи був би йому потрібен тлмач, якби він був франком?

І, нарешті, навіть у середньовічних хроністів ми зустрічаємо свідчення про його праукраїнське походження. Зокрема, Зальцбургський Анонім у своєму творі “Звернення баварів і хорутан” пише: “У часи славного короля франків Дагоберта слов’янин по імені Самослав, живучи у хорутанів, був князем того племені”. То ж повертаючись до історії Великої Хорватії, скажемо, що наприкінці VI століття нової ери території від середнього Дунаю до Західної Словаччини виявилися підкореними кочовиками-аварами, які на завойованих землях створили свій союз племен (каганат). Це було державне об’єднання паразитарного типу, яке базувалося на жорстокій експлуатації місцевого населення та пограбуванні сусідів. Тож не дивно, що це викликало опір праукраїнців, який незабаром переріс у велике збройне повстання.

Серед повсталих своїм розумом та військовими здібностями виділявся русин (білий хорват) Самослав. Він, зрештою, і був обраний ватажком повстання. Найперше новий вождь у 622-623 роках об’єднав усі найближчі племена у великий давньоукраїнський племінний союз, який під його проводом у 623 році розгромив аварів. А у 627 році Самослав був обраний королем новоствореної держави, на чолі якої він перебував 35 років, аж до своєї смерті у 662 році.

Так внаслідок визвольної війни виникла держава західних праукраїнців (білих хорватів) Велика Хорватія, яка, постійно розростаючись, на середину VII століття уже займала територію від Лужичі на півночі до Карінтії на півдні. На заході вона межувала з королівством франків, а на сході охоплювала землі західних словаків. Проіснувала ця держава, періодично то розпадаючися, то знову об’єднуючись, аж до початку ХІ століття, доки не була поділена між іншими європейськими країнами, які на той час набирали силу. Зокрема, частина Великої Хорватії (Стільське князівство) у часи Володимира Великого увійде до Київської імперії.

Тим часом головним своїм суперником Самослав цілком справедливо вважав франкську державу, де на той час правителем був Дагоберт І. У боротьбі з франками хорватський король досяг значних успіхів, завдавши їм кілька вагомих поразок. Кожна чергова перемога Самослава сприяла міграційним рухам праукраїнців на захід і південь. Зокрема, після вдалої битви під Вогатізбургом у 631 році і під Унгостом у 633 році, праукраїнці захопили Швабію, Франконію, Тюрингію, Сілезію і Саксонію.

Ситуація набирала усе більш загрозливого для франків характеру. Протягом VII-VIII століть праукраїнці їх суттєво потіснили і вийшли до лінії Нюрнберг-Гамбург. І лише Карл Великий на початку IX століття зуміє зупинити цей рішучий і впертий наступ білих хорватів на захід.

Після смерті Самослава у 662 році створена ним держава розпадеться на чотири князівства – Нетранське (нинішня Словаччина), Краківське (назва походить від імені правителя Крака), Стільське (Західна Україна) і Хорватське (територія сучасної Чехії). У середині 10 століття князь Славник зумів знову об’єднати Велику Хорватію в одну державу. Але проіснує вона лише кілька десятиліть, доки не буде розділена між сусідами.

З давніх-давен серед жителів села Стільське, Миколаївського району Львівської області, ходили народні перекази про те, що на залісненому плато над їхнім селом колись у давнину існувало величезне місто. Про це говорили й місцеві топоніми та назви урочищ, балок, скель та лісів, якими здавна користувалися місцеві жителі. Наприклад, Золоті Ворота, Залізна Брама, Княжа Криниця, Коморище, Гребля, Вежа, Підкоморище.

Наукові дослідження, розпочаті у 80-х роках минулого століття археологічною експедицією під керівництвом Ореста Корчинського, довели, що ці перекази не є красивою легендою. Під час розкопок було встановлено, що дійсно у 9-11 століттях на вкритій пралісом мальовничій Бібрсько-Стільській височині існувало середньовічне місто.

По ходу досліджень стало зрозумілим, що відкриття, зроблені науковцями біля Стільського, можна віднести до розряду сенсаційних. Чому? У чому ж особливість міста, відкритого археологами?

По-перше, вражають розміри городища. Це був середньовічний мегаполіс з великою кількістю військових, господарських, житлових та культових споруд, який разом з довколишніми поселеннями селян та ремісників, сільськогосподарськими угіддями та садами розкинувся на площі близько 200 квадратних кілометрів! Лише його укріплена частина, що знаходилася між сучасними селами Стільське, Ілів і Діброва, сягала понад 250 гектарів. Проживало у Стільському більше 40 тисяч городян, що є неймовірно багато для європейського міста епохи 9-11 століть.

По-друге, викликає подив і повагу система оборонних укріплень міста. Центральна частина городища була оточена земляними захисними валами загальною довжиною 10 кілометрів! Висота укріплень, побудованих за зразком Змієвих Валів, становила від 7 до 10 метрів. На вершині валів знаходилися дерев’яні стіни та високі вежі. Крім того, перед укріпленнями було викопано глибокий захисний рів. Залишки валів висотою до 3 метрів, оточених ровами, збереглися й до наших днів.

Центральний дерев’яний змок, у якому, очевидно, проживав князь із сім’єю та охороною, займав площу 15 гектарів. Крім того, оборонні вали були навіть посеред міста. А ще для нападників було приготовано багато усіляких неприємних сюрпризів у вигляді різноманітних пасток, захованих ям, самострілів, відкритих і пристріляних місцин тощо. Запасів їжі та амуніції вистачило б на цілий рік!

Допомагала оборонній системі міста й природа. З заходу городище було захищене стрімкими гірськими урвищами, а з півночі і півдня – глибокими ярами. І, як додатковий захист, – біля підніжжя міста протікала річка Колодниця. Таким чином, вдале поєднання природних перешкод та побудованих городянами потужних оборонних укріплень робило місто невразливим.

По-третє, дивує рівень економічного життя городища. Місто мало потужне виробництво. Десятки ремісничих майстерень продукували усе, що лише на той час придумали люди: чудову зброю, різноманітні залізні вироби, знаряддя праці, тканини, одяг, взуття, ювелірні прикраси, меблі, посуд, кінську упряж, засоби пересування (вози). Цілком зрозуміло, що усе це ремісниче розмаїття вироблялося на продаж, позаяк спожити усе, що витворили стільські майстри, городяни були не у змозі.

Торгівлі приділялася велика увага, оскільки вона була основою процвітання міста. Саме тому, довкола городища було побудовано чудові бруковані каменем дороги, одну з яких ученим пощастило розкопати. Крім того, городяни спорудили 11-кілометровий (!!!) водний канал, який сполучив річку Колодницю із Дністром. І вже зовсім неймовірне – на Колодниці було споруджено цілу систему шлюзів, що давало змогу регулювати рівень води у річці. Це, у свою чергу, дозволяло кораблям рухатись уверх по течії!

Але й це ще не кінець стільських див. Перекази повідомляють, що під городищем знаходилося підземне місто. І схоже, що це передбачення також є правдою. Перший дослідник Стільська Орест Корчинський стверджує, що методом біоенергетичного аналізу вдалося встановити, що під городищем на глибині кілька десятків метрів існує величезний зал рукотворного походження, площею понад дві з половиною тисячі квадратних метрів! Що це? – усипальниці знаті та духовенства, підземний храм, святилища, господарські та військові склади? Чи, можливо, місце захисту цивільного населення на випадок війни? Відповідь на це запитання ще чекає своїх дослідників.

Давні жителі Стільська були язичниками і тривалий час не визнавали християнства, яке з 11 століття волею київських князів почне проникати на їхні землі. Довкола городища збереглися могильники, кургани та культові дохристиянські центри. До наших днів дійшли вирубані у скелях язичницькі святилища та храми, а також печери, у яких жили волхви, а після прийняття християнства – монахи.

Крім того в околицях сіл Стільське, Діброва, Ілів, Велика Воля і міста Миколаїв знайдено цілу низку підземних ходів та лабіринтів. Це, по-суті, велетенський комплекс, побудований за певним планом і з чітко визначеною метою. Особливо вражає система із семи сполучених між собою тунелів біля Миколаєва. Масштаб підземного будівництва дає змогу говорити про те, що підземелля активно використовувалися, і не лише у культових цілях. Очевидно, підземне місто мало також військове та господарське призначення.

Однак, Стільське городище не було єдиним у цьому регіоні. Останнім часом відкрито нові археологічні об’єкти у селі Кульчиці, Старе Село, у Жидачеві. А скільки ще не досліджено? Археологічні дані дозволяють нам впевнено говорити про те, що на території Верхнього Придністров’я знаходиться велика кількість давніх селищ, міст, фортець, укріплених районів та релігійних центрів.

А це, у свою чергу, свідчить про те, що у минулому на наших західних землях існувала велика, густонаселена і високорозвинена країна. Адже створити усе це можна було лише титанічними зусиллями велетенської кількості людей. А мобілізувати будівничих і організувати роботу було під силу лише потужній централізованій владі із чіткою системою державних інститутів.

Після смерті короля Самослава і подальшого розпаду Великої Хорватії Стільське городище, враховуючи його вигідне стратегічне розташування та рівень економічного розвитку, стало столицею новоутвореного Стільського князівства і кілька століть було головним містом краю. Але в 11 столітті городище приходить до занепаду і за якийсь час безлюдніє. Важко сказати, що стало причиною загибелі міста. Мало імовірно, аби воно було зруйноване загарбниками, оскільки вважалось невразливим. Можливо жителі добровільно залишили городище, наприклад, рятуючись від якоїсь епідемії.

Але загибель Стільська не стала фіналом історії білих хорватів. Й надалі існували та розвивались сотні їхніх міст та селищ, які за рівнем розвитку нічим особливо не поступалися Стільську. Пізніше русини-горяни увійдуть до складу Київської імперії, продовжуючи творити українську історію. А нащадками білих хорватів, цих славних творців української державності на наших західних теренах, є сьогоднішні лемки, бойки, гуцули та закарпатці.

Але, стверджуючи подібне, московська історична наука суперечить сама собі. Усі ми знаємо про скіфську державу, відому в українській історії, як Велика Скіфія. ЇЇ існування у І тисячолітті до нашої ери не заперечують навіть московські історики. Вони ж говорять про те, що у 4 столітті нашої ери у Східній Європі було й інше державне утворення – готський (?) союз племен Германаріха (Яромира). Ці ж історики не проти того, що у 5 столітті існувала ще й гунська держава Аттіли. Отож, як можна після цього стверджувати, що жодної іншої держави, окрім Київської Русі, у Східній Європі не було?! 

Не менш абсурдним є й наступне твердження про те, що після Аттіли період від 5 і аж до 9 століття був часом бездержавного життя у східних слов’ян. Розпалась імперія Великого Гуна і усе… – жодних проявів цивілізованості. І так до тих пір, доки з півночі не прийшли варяги-рюриковичі і не створили нам, нарешті, державу – Київську Русь. Але щоб стверджувати подібне потрібно мати повну відсутність здорового глузду! По-перше, держава ніколи не виникає на порожньому місці. Щоб її створити будь-якому народові спочатку потрібно було досягти певного рівня у своєму економіко-суспільному розвитку. І лише після цього можна було розпочати будівництво інститутів державної влади. Тобто, до державного життя потрібно було дорости – як економічно, так і ментально. Спільна територія, яку її жителі вважають своєю Батьківщиною, єдина мова, традиції, вірування, спільне господарювання – ось той базис, на якому вибудовуються держави. Саме тому створення Великої Скіфії було свідченням зрілості українського суспільства, його спроможності до державного життя – це з одного боку. А з іншого – важливим етапом у його зростанні, своєрідним підсумком усього попереднього розвитку.

По-друге, в історії ще жодного разу не було ситуації, коли б держава, яка перед тим проіснувала кілька тисяч років, раптом, без будь-якої причини, безслідно зникла. Так не буває, оскільки суспільний розвиток йде за певними законами і правилами. Державу можна розгромити або завоювати. Якийсь природній катаклізм теж може нанести їй суттєву шкоду, чи навіть зруйнувати. Але вона все одно не зникне. При першій же можливості держава відродиться. Оскільки носіями державницьких традицій та досвіду є конкретний етнос – тобто, жителі країни. І лише із зникненням цих людей вмирають державні традиції і, як наслідок, – держава. Але жодних глобальних природних катаклізмів чи кривавих війн, які б привели до тотального винищення жителів Скіфії, Сарматії, або ж Гунії (Імперії Богдана Гатила) у період з 5 по 9 століття не було. Поголовного переселення, яке б спричинило запустіння українських територій, також не сталося. Звідси напрошується дуже простий висновок – якщо носії державної традиції та досвіду не зникли, а продовжували жити і творити на своїй рідній землі, то й держава не могла зникнути. Це ж елементарно!

Отож, узагальнимо вищесказане: після розпаду імперії Богдана Гатила на території України, без сумніву, виникли нові ранньофеодальні держави. До того ж, не одна чи дві, а десятки. Нехай не ображаються кияни, але не міг Київ бути єдиним центром української цивілізації у період раннього середньовіччя – надто вже велика територія була втягнута у державне життя у попередні тисячоліття. І, як ми уже вияснили, зникнути цей унікальний досвід явно не міг – у після-Гатилову епоху він мав би вилитися у якісь нові державні утворення. Нам залишилося лише знайти докази існування цих держав.

І вони, звичайно ж, є. На користь цього переконливо свідчить археологія. В останні роки дослідниками у різних регіонах України (Подністров’я, Рівненщина, Львівщина, Волинь, Побужжя, Київщина тощо) було відкрито багато нових археологічних об’єктів та знайдено безліч речей матеріальної культури, які підтверджують думку про існування на українських землях у докиївський період (6-9 століття) розвиненої цивілізації. Те, що знайшли археологи, а це – невідомі досі укріплені городища, підземні міста, оборонні вали – усе це могло бути створено лише при наявності потужної держави.

Збереглися й писемні свідчення, які підтверджують дану гіпотезу. Про це пише невідомий автор “Велесової книги” (українська літературна пам’ятка 9 століття). У цій книзі описані події української історії, починаючи з першого тисячоліття до нашої ери і закінчуючи дев’ятим століттям нашої. Читаємо: “Тако бла держава та руска од русов”. (І була держава та Руська від русів).

Іноземці також говорили про існування давньоукраїнських держав. Зокрема, арабські автори Аль-Масуді, Ібн-Русте, Аль-Бекрі, Ібн-Хордадбех, Аль-Балхі, Аль-Істахрі, Ібн-Хаукаль, Ібн-Фадлан, Аль-Джайхані та деякі інші у своїх творах описували життя та побут давніх русів (українців).

Ось що про українців писав Аль-Масуді: “Вони (руси) складають різноманітні племена, між якими бувають війни, і вони мають царів”. Наявність царської влади, як відомо, є однією із ознак державності. Далі Аль-Масуді перераховує племена, які, на його думку, населяли простори Рсії (України), і називає царів, які цими державами управляли. “Із цих племен одне мало у давнину владу над ними, їхнього царя звали Маджак, а сам плем’я називалось Валінана (волиняни). 

Далі йде плем’я Астабрана (ободрити – союз полабських племен), цар яких називається Саклаїх. Ще плем’я називається Дулаба (дуліби), а цар зветься Ванджелава. Далі плем’я Бамджин (бужани), а цар зветься Азана… Ще плем’я, яке звуть Манабан (?), а цар зветься Занбір. Далі плем’я, яке звуть Сарбін (серби)… Потім йде плем’я, назване Марава (моравани – моравські дуліби). Далі плем’я, яке називають Харватин (хорвати), наступне плем’я звуть Сасин (?) і плем’я по імені Хашанин (?). Потім йде плем’я, зване Баранджабін (очевидно автор має на увазі дреговичів)”.

Отож, слова Аль-Масуді лише підтверджують нашу думку про існування держав на українських землях в епоху 6-9 століть. Стосовно того, що назви племен звучать дещо по-арабському, то у цьому немає нічого дивного, оскільки автор будучи не у змозі відвідати усі землі, часто описував їх зі слів інших купців. А це інколи призводило до перекручень власних імен та назв. До того ж, Аль-Масуді подавав їх в арабській інтерпретації. (Ми, українці, також не завжди коректно відтворюємо назви країн. Згадаймо, що ми кажемо “Німеччина”, у той час, як німці свою країну називають “Дойчланд”). Тому інколи буває важко визначити, які українські племена мав на увазі арабський дослідник.

Імена царів автором теж, очевидно, подані в арабському прочитанні. А можливо це і не власні імена, а лише титули, позаяк дослідник пізніше пише: “Названі мною імена деяких царів цих племен є відомими і загальноприйнятими для їхніх царів”.

Далі Аль-Масуді описує життя русів (українців). З його слів ми знаємо, що руси були добрими господарниками, торгівцями, мореплавцями і воїнами. “Першим із руських царів є Діра (очевидно, київський князь Дір), він має досить великі міста… Мусульманські купці приїздять у столицю його держави з різного виду товарами. Недалеко від цього царя із руських правителів живе цар Аванджа, який має міста і великі території, багато війська і військових припасів. Він воює з Румом, Іфранджем, Нукабардом і з іншими народами… У верхів’ї хазарської річки є гирло, що з’єднується з притокою моря Найтас (Чорне море), яке звуть Руським морем. Ніхто, окрім русів не плаває по ньому, і вони живуть на одному із його берегів… Між ними є купці, які мають торгові зносини з областю Булгар… Вони мандрують з товарами також у країну Андалузію, Румію, Константинію і Хазар… Руси мають у своїх землях срібні копальні.'' 

Розповідає Аль-Масуді і про давні вірування українців. “Деякі з них сповідують християнську віру за Якобітським трактуванням, деякі ж не мають писання – вони є язичниками… У руських краях були будівлі, які вони вважали святими… У них є багато міст, також церкви, де підвішені дзвони, у які вдаряють молотком”.

Цікаві відомості про Україну залишили й інші арабські автори. Вони, так само, як і Аль-Масуді, говорять про значний рівень розвитку економіки краю та торгівлі, вказують на велику кількість міст та високий рівень військової потуги русичів. “Я бачив русів, коли вони прибули по своїм торгівельним справам і розташувались біля річки Атил. Я не бачив людей з більш досконалими тілами, ніж вони. Вони подібні пальмам, русяві, красиві обличчям, світлі тілом. Кожен з них має сокиру, меч і ніж. Причому, із усім цим вони ніколи не розлучаються”. (Ібн-Фадлан).

Але не ці повідомлення викликали зацікавленість у вченому світі. Значно більший резонанс спричинили спогади Аль-Балхі, Аль-Істахрі, Ібн-Хаукаля та деяких інших вчених. Чому? Тому, що у своїх книгах вони залишили згадки про загадкові державні утворення на описуваних ними землях. Так Аль-Істахрі писав: “Руси складаються з трьох племен, з яких одне є ближче до Булгара і їхній цар живе у місті, яке називається Куява… Друге плем’я, що живе далі за першим, називається Славією, і цар їхній у місті Салау. Ще інше плем’я називається Артанією, а цар його живе в Арті”. Отож, кілька східних авторів повідомляли про існування на українських землях трьох державних утворень, які вони назвали Артанія, Славія та Куявія. І їхня чітка вказівка на те, що це були сме держави (а не якісь там племінні об’єднання), на чолі яких стояли царі, й привела істориків у стан збудження. Адже це хоч якось доводило факт існування у східних слов’ян держав ще у докиївський період.

От тільки біда – араби чомусь не додумалися чітко вказати, де саме знаходилися ці країни. А відсутність точних даних про їхнє місцезнаходження та невизначеність часових меж, у яких вони існували, створило широке поле для історичних маніпуляцій.

Московські історики вирішили, що Славія знаходилася на Півночі Московії – у землях ільменських словен. І центром цієї держави було місто Стара Ладога, а пізніше Новгород. Артанію Московія також забрала собі і розмістила її у Ростово-Суздальській землі. А Куявію московити милостиво віддали Україні: і звучить подібно до слова Київ, та й треба ж хоча б щось залишити “молодшим братам”.

Однак, в усій цій історії з Куявією, Славією та Артанією знову відсутній усякий здоровий глузд. По-перше, ми не розуміємо звідки така зацікавленість цими державними утвореннями. Чому їм приділяється стільки уваги? Адже Аль-Масуді розповідає про те, що на українських землях існувало більше десятка держав, очолюваних царями. І він є абсолютно правий. Не могла велетенська імперія після ослаблення центральної влади розпастися лише на три частини. Тому цілком зрозуміло, що докиївських держав було значно більше. А серед них, імовірно, були й Артанія, Славія та Куявія.

По-друге, арабські автори у своїх творах жодного разу не сказали про те, що описувані ними держави знаходилися на півночі Московії. Натомість, якщо уважно їх почитати, то можна помітити, що мова йде сме про Україну. Наприклад, Аль-Істахрі писав: “Руси складаються з трьох племен, з яких одне є ближче до Булгара”. Тут мова може йти лише про Україну, так як в описувану ним епоху нашим східним сусідом дійсно була Булгарія. Читаємо далі. “Друге плем’я, що живе далі за першим, називається Славією”. Невже вислів “…живе далі за першим” дає нам підстави розмістити Славію аж у новгородських землях, за тисячі кілометрів від України? Отож, тут мова знову може йти лише про якусь близьку українську територію.

Згадаймо також, що описуючи Рсію, Аль-Масуді називає племена, які у давнину проживали саме на території України (бамджин – бужани, валінана – волиняни, дулаба – дуліби, харватин – хорвати). А розповідаючи про Руське (Чорне) море, він писав про русів, що “…вони живуть на одному із його берегів…”. Як відомо, московити ніколи не населяли узбережжя Чорного моря".

Є у Аль-Масуді й таке: “Інша із цих великих річок є Діна (Дунай) і Балава (Буг)… На берегах цих річок живуть Бамджини (бужани) і Марава (моравські дуліби), народи руські”.

По-третє, розповідаючи про Куявію, Славію та Артанію, східні автори говорять чомусь лише про русів. Ні про яких угро-фінів у їхніх працях не йдеться. Це нині у свідомості європейців, московитів і багатьох українців відбулася підміна понять. Ставши жертвою імперської пропаганди, вони часто русами вважають московитів. Насправді русами у давнину називали лише українців. На той час, коли араби писали свої твори, ще не існувало ні Росії (з’явиться лише у 18 столітті за наказом Петра І), ні Московії (буде створена у кінці 13 століття волею золотоординських ханів). Тому не могли араби писати про угро-фіно-московитів – у їхніх працях мова йшла лише про русів-українців.

По-четверте, не могла Славія знаходитися у Новгородських землях. По причині того, що у той час, коли жили і працювали арабські автори, Новгород не був настільки могутньою державою, щоб привернути їхню увагу. Офіційною датою заснування міста є 859 рік. А радіовуглецевий аналіз залишків дерев’яних будівель та тротуарів взагалі свідчить, що це місто виникло лише у 10 столітті, у той час, як книги писалися у 9-10 століттях. Імператор Візантії Костянтин Багрянородний у своїй праці “Про управління імперією” дату народження Немогарда (так він називає Новгород) також відносить до 10 століття. Отож, не могли арабські вчені писати про те, чого ще взагалі не існувало. Стара Ладога, якій московські історики нині приділяють так багато уваги і покладають стільки надій, також не “тягне” на Славію. Оскільки це місто було засноване у 8 столітті скандинавами. Археологія свідчить про повне домінування норманського етно-культурного елементу у місті в цю епоху. І лише в 11-12 століттях, в часи піднесення Києва, більшість населення у ньому стане руським (українським). І взагалі, це було звичайне торгово-ремісниче поселення і бути столицею якоїсь могутньої держави у той час воно не могло.

По-п’яте, з Артанією та ж сама історія: вона також за жодних обставин не могла знаходитися у Московії. Під Артанією московські історики бачать Ростово-Суздальські землі. А дехто вирішив, що це, мабуть, Рязань. От тільки чомусь ці учені не зауважили, що книги, у яких згадується ця держава, були написані у 9-10 століттях. Суздаль же виник в 11, а Ростов у кінці 10 століття. Рязань взагалі було засновано десь у кінці 11 ст. Виникає логічне запитання – як арабські автори 9 століття могли писати про міста, які з’являться у 10, або й 11 столітті? Абсурд!

Отож, Куявія, Славія, Артанія… Де ж знаходилися ці держави? Розпочнемо з Артанії. Назва цієї країни, без сумніву, походить від слова Аратта, або ж Оратанія. Як пам’ятаємо, це були давні назви Трипільської цивілізації. Отож, шукати Артанію потрібно там, де ця цивілізація знаходилась – це землі південних полян, уличів та тиверців.

Свої спогади про Артанію залишив нам східний учений-енциклопедист кінця ІХ – першої половини Х століття Абу-Алі Ахмед Ібн-Омар Ібн-Даста (більше відомий в історії, як Ібн-Русте). У своїй “Книзі дорогоцінних скарбів” він описав життя, побут, звичаї та спосіб господарювання русів. І навіть дав історикам легку підказку про те, де ця держава знаходилася. Однак зробив він це дуже туманно, чим і викликав хвилю дискусій серед дослідників. “Що стосується Рсії, то знаходиться вона на острові, оточеному Великою Водою. Острів цей, на якому живуть руси, займає територію трьох днів шляху, вкритий він лісами і болотами… Вони мають царя, котрий зветься Хакан-Рус”.

Отож, Ібн-Русте пише про русів, які жили на великому острові (три дні дороги кіньми – це приблизно 150 кілометрів) посеред лісів. Цей таємничий острів шукали довго. І усе марно. Напевно, східний історик щось переплутав.

Аж раптом у 60-х роках минулого століття пілоти, які обробляли колгоспні лани, з повітря помітили, що простори між Каневом, Смілою та Чигирином є набагато вищими від довколишніх земель. Про побачене повідомили археологів. А ті уже зробили цікаве відкриття: виявляється, тисячу років тому трохи нижче Канева Дніпро розходився двома могутніми рукавами, залишаючи посередині русла велетенський острів. А таємниче плато, побачене пілотами, є нічим іншим, як залишками цього острова!

Обидва рукави були судноплавними і активно використовувалися русами у їхніх торгових та військових операціях. На самму острові було кілька великих укріплених городищ. А навколо нього (уже на суші, за межами острова) чотири міста: зі сходу – Золотоноша, з заходу – Сміла, з півночі – Канів, а з півдня – Чигирин.

Враховуючи вигідне стратегічне розташування острова, а також той факт, що він охоронявся з усіх сторін чотирма укріпленими городищами, можна зробити висновок про його особливу значимість для русів. Очевидно, острів використовувався трояко. З одного боку, це був важливий економічний центр, оскільки через нього проходив великий торгівельний шлях із північних територій до Візантії та Східних країн. (Історики полюбляють називати його шляхом “із варяг у греки”). Тому острівні міста мали велику кількість ремісничих майстерень і кілька торгових ринків. Був також порт та корабельні доки, де будувалися і лагодилися торгові судна.

Друге його призначення – це митниця. Тут знаходилася спеціальна воєнізована служба, яка збирала мито з іноземних купців і забезпечувала їхній подальший захист. Також торгівці мали змогу перепочити, полагодити кораблі, поповнити запас провіанту – адже дорога попереду була не близька. Ті ж, які уже завершували свою торгову місію, теж могли відновити сили перед тим, як покинути Артанію і повернутися на Батьківщину.

І, нарешті, острів мав важливе військове значення. Його часто використовували для організації походів проти кочовиків чи Візантії. Тут споруджувалися нові бойові кораблі, лагодилися старі, формувалися військові дружини. Перед початком походу до острова прибував руський флот із воїнами. Далі проходила підготовка кораблів, їх завантаження провіантом та амуніцією. Коли усе було готово, руси залишали острів і розпочинали свої загарбницькі війни.

А воювати вони уміли. “Воюють згуртовано проти ворога, доки не переможуть його… Вони мужні і хоробрі. Коли нападають на інший народ, то не відчепляться, доки не знищать його усього. Вони кремезні, мають хороший вигляд і сміливість у нападах… Носять широкі шаровари (!) – сто ліктів матерії йде на кожні. Одягаючи такі шаровари, вони збирають їх біля колін, до яких потім і прив’язують”. (Ібн-Русте). Однак руси були не лише безжальними воїнами, але й добрими господарниками та гостинними людьми. “Міст у них дуже багато і живуть вони на просторах. До гостей виявляють повагу і добре ставляться до іноземців, які шукають у них заступництва, так само, як і до усіх інших, хто часто буває в їхніх краях, не дозволяючи нікому із своїх ображати чи ущемляти цих людей. У випадку, якщо хтось із них образить іноземця, допомагають останньому і захищають його. Коли ж просить допомоги якийсь із їхніх родів, виступають усі, між ними немає незгод”. (Ібн-Русте).

Столицею Артанії було місто Родень, яке знаходилося південніше Канева, поблизу гирла річки Рось. Це був торгово-ремісничий центр, який уже у перші століття нашої ери відігравав важливу роль у житті краю. Не втратив Родень свого стратегічного значення і після входження Артанії до складу Київської імперії. А загинуло місто від татарського погрому 1239-1240 років, після якого вцілілі жителі залишили колишню столицю.

А що ж острів із його укріпленими городищами? Пройде кілька століть і з якихось геологічних причин праве русло Дніпра зникне, а вди річки зіллються в один могутній потік. Колишній лівий рукав є теперішнім руслом Борисфена-Дніпра. Правобічні ж землі, по яких колись протікала річка, висохнуть, заростуть травою, чагарниками. З часом там поселяться люди, виникнуть села, зазеленіють оброблені лани, горди та сади. І лише природня низина, а ще народні перекази нагадуватимуть жителям про те, що тут колись Дніпро роздвоювався, створюючи посеред річки великий шмат суші. Тепер на місці колишнього острова знаходиться місто Черкаси.

А зараз поговоримо про Куявію. Більшість учених сходяться на тому, що Куявія – це київська земля з центром у місті Києві. І це дійсно так. Ця держава включала у себе землі полян, деревлян, дреговичів і, можливо, частково землі сіверян. Ібн-Русте залишив нам свої спогади також і про Куявію. Ось, що він пише: “Дорга в їхню країну йде через степи, по бездоріжжю, через струмки і дрімучі ліси. Країна слов’ян рівна і лісиста, у лісах вони й живуть… На самому початку кордонів країни слов’ян знаходиться місто по імені Куяб”. Чи нагадують вам ці описи Московію? Однозначно – ні, тут мова йде про Україну. А місто Куяб – це, очевидно, наш Київ.

На чолі країни був князь. “Правитель їхній коронується, вони йому підкоряються і ніколи не нехтують його наказами. Житло його знаходиться вглибині країни… Місто, у якому він живе, зветься Джарваб (?). Щомісячно у ньому проводяться великі торги, які тривають три дні”. (Ібн-Русте).

Стосовно занять русів Ібн-Русте пише наступне: “Вони займаються вирощуванням свиней, подібно, як інші народи вівчарством. Більше усього сіють вони просо. Під час жнив беруть зерна проса у глечик, підіймають їх до неба і говорять: “Господи! Ти забезпечував нас їжею до цих пір, забезпеч нас нею і тепер у достатку”… Хмільний напій вони виготовляють з меду”.

Ібн-Русте свідчить, що руси були язичниками. “Усі вони поклоняються ідолам… Коли помирає хтось із них, вони спалюють його труп. При спалюванні покійника галасливо веселяться, виказуючи цим радість тій милості, яку Бог виявив померлому… На наступний день після спалення покійника йдуть на місце, де воно відбулося, збирають попіл і кладуть його в урну, яку потім ставлять на пагорб. Через рік після смерті померлого беруть глечиків двадцять меду, інколи дещо більше, інколи менше, і несуть їх на пагорб, де збирається сім’я покійного, їдять, п’ють, а потім розходяться”. Трупоспалення, так само, як і відзначення роковин смерті (тризна), були давньою традицією українців. Згадаймо тризну, яку скіфи влаштовували на місці поховання своїх царів. А ще пригадаймо роковини, які українці вже у наш час влаштовують по своїх померлих родичах. Традиції поки-що живі.

 Жителі Куявії були не менш войовничі, ніж артанійці. Про це також пише Ібн-Русте, відмічаючи, поміж іншим, ще й високий рівень військового виробництва русів. “Їхнє озброєння складається з дротиків, щитів і списів. Є у них також чудові, міцні та дорогі кольчуги”.

Що стосується Славії, то центром цього державного утворення, найбільш імовірно, було місто Переяслав. І охоплювала ця держава східні області сучасної України…

FARE (Football against racism in Europe - ред.НО) повідомило Міжнародну футбольну асоціацію про використання нацистського привітання президентом України Віктором Януковичем на матчі Україна - Англія, що відбувся на НСК «Олімпійський» 10 вересня.

У Видавництві імені Олени Теліги щойно вийшла з друку нова книжка відомого письменника Володимира Білінського «Україна-Русь. Споконвічна земля». Автор на основі історичних документів, літописів, спогадів мандрівників, досліджень сучасних археологів, істориків доводить неперервність розвитку українського етносу, починаючи від VІ тисячоліття до нашої ери.

Версія про начебто єврейське походження фюрера виникла ще в 30-ті роки на сторінках світової єврейської преси, а в 80-ті роки її підхопив колишній радянський офіцер Григорій Климов. Спробуймо розібратися. Перш за все, звернімось до досить добре відомих і реальних фактів.