Українські держави у докиївський період

Але, стверджуючи подібне, московська історична наука суперечить сама собі. Усі ми знаємо про скіфську державу, відому в українській історії, як Велика Скіфія. ЇЇ існування у І тисячолітті до нашої ери не заперечують навіть московські історики. Вони ж говорять про те, що у 4 столітті нашої ери у Східній Європі було й інше державне утворення – готський (?) союз племен Германаріха (Яромира). Ці ж історики не проти того, що у 5 столітті існувала ще й гунська держава Аттіли. Отож, як можна після цього стверджувати, що жодної іншої держави, окрім Київської Русі, у Східній Європі не було?! 

Не менш абсурдним є й наступне твердження про те, що після Аттіли період від 5 і аж до 9 століття був часом бездержавного життя у східних слов’ян. Розпалась імперія Великого Гуна і усе… – жодних проявів цивілізованості. І так до тих пір, доки з півночі не прийшли варяги-рюриковичі і не створили нам, нарешті, державу – Київську Русь. Але щоб стверджувати подібне потрібно мати повну відсутність здорового глузду! По-перше, держава ніколи не виникає на порожньому місці. Щоб її створити будь-якому народові спочатку потрібно було досягти певного рівня у своєму економіко-суспільному розвитку. І лише після цього можна було розпочати будівництво інститутів державної влади. Тобто, до державного життя потрібно було дорости – як економічно, так і ментально. Спільна територія, яку її жителі вважають своєю Батьківщиною, єдина мова, традиції, вірування, спільне господарювання – ось той базис, на якому вибудовуються держави. Саме тому створення Великої Скіфії було свідченням зрілості українського суспільства, його спроможності до державного життя – це з одного боку. А з іншого – важливим етапом у його зростанні, своєрідним підсумком усього попереднього розвитку.

По-друге, в історії ще жодного разу не було ситуації, коли б держава, яка перед тим проіснувала кілька тисяч років, раптом, без будь-якої причини, безслідно зникла. Так не буває, оскільки суспільний розвиток йде за певними законами і правилами. Державу можна розгромити або завоювати. Якийсь природній катаклізм теж може нанести їй суттєву шкоду, чи навіть зруйнувати. Але вона все одно не зникне. При першій же можливості держава відродиться. Оскільки носіями державницьких традицій та досвіду є конкретний етнос – тобто, жителі країни. І лише із зникненням цих людей вмирають державні традиції і, як наслідок, – держава. Але жодних глобальних природних катаклізмів чи кривавих війн, які б привели до тотального винищення жителів Скіфії, Сарматії, або ж Гунії (Імперії Богдана Гатила) у період з 5 по 9 століття не було. Поголовного переселення, яке б спричинило запустіння українських територій, також не сталося. Звідси напрошується дуже простий висновок – якщо носії державної традиції та досвіду не зникли, а продовжували жити і творити на своїй рідній землі, то й держава не могла зникнути. Це ж елементарно!

Отож, узагальнимо вищесказане: після розпаду імперії Богдана Гатила на території України, без сумніву, виникли нові ранньофеодальні держави. До того ж, не одна чи дві, а десятки. Нехай не ображаються кияни, але не міг Київ бути єдиним центром української цивілізації у період раннього середньовіччя – надто вже велика територія була втягнута у державне життя у попередні тисячоліття. І, як ми уже вияснили, зникнути цей унікальний досвід явно не міг – у після-Гатилову епоху він мав би вилитися у якісь нові державні утворення. Нам залишилося лише знайти докази існування цих держав.

І вони, звичайно ж, є. На користь цього переконливо свідчить археологія. В останні роки дослідниками у різних регіонах України (Подністров’я, Рівненщина, Львівщина, Волинь, Побужжя, Київщина тощо) було відкрито багато нових археологічних об’єктів та знайдено безліч речей матеріальної культури, які підтверджують думку про існування на українських землях у докиївський період (6-9 століття) розвиненої цивілізації. Те, що знайшли археологи, а це – невідомі досі укріплені городища, підземні міста, оборонні вали – усе це могло бути створено лише при наявності потужної держави.

Збереглися й писемні свідчення, які підтверджують дану гіпотезу. Про це пише невідомий автор “Велесової книги” (українська літературна пам’ятка 9 століття). У цій книзі описані події української історії, починаючи з першого тисячоліття до нашої ери і закінчуючи дев’ятим століттям нашої. Читаємо: “Тако бла держава та руска од русов”. (І була держава та Руська від русів).

Іноземці також говорили про існування давньоукраїнських держав. Зокрема, арабські автори Аль-Масуді, Ібн-Русте, Аль-Бекрі, Ібн-Хордадбех, Аль-Балхі, Аль-Істахрі, Ібн-Хаукаль, Ібн-Фадлан, Аль-Джайхані та деякі інші у своїх творах описували життя та побут давніх русів (українців).

Ось що про українців писав Аль-Масуді: “Вони (руси) складають різноманітні племена, між якими бувають війни, і вони мають царів”. Наявність царської влади, як відомо, є однією із ознак державності. Далі Аль-Масуді перераховує племена, які, на його думку, населяли простори Рсії (України), і називає царів, які цими державами управляли. “Із цих племен одне мало у давнину владу над ними, їхнього царя звали Маджак, а сам плем’я називалось Валінана (волиняни). 

Далі йде плем’я Астабрана (ободрити – союз полабських племен), цар яких називається Саклаїх. Ще плем’я називається Дулаба (дуліби), а цар зветься Ванджелава. Далі плем’я Бамджин (бужани), а цар зветься Азана… Ще плем’я, яке звуть Манабан (?), а цар зветься Занбір. Далі плем’я, яке звуть Сарбін (серби)… Потім йде плем’я, назване Марава (моравани – моравські дуліби). Далі плем’я, яке називають Харватин (хорвати), наступне плем’я звуть Сасин (?) і плем’я по імені Хашанин (?). Потім йде плем’я, зване Баранджабін (очевидно автор має на увазі дреговичів)”.

Отож, слова Аль-Масуді лише підтверджують нашу думку про існування держав на українських землях в епоху 6-9 століть. Стосовно того, що назви племен звучать дещо по-арабському, то у цьому немає нічого дивного, оскільки автор будучи не у змозі відвідати усі землі, часто описував їх зі слів інших купців. А це інколи призводило до перекручень власних імен та назв. До того ж, Аль-Масуді подавав їх в арабській інтерпретації. (Ми, українці, також не завжди коректно відтворюємо назви країн. Згадаймо, що ми кажемо “Німеччина”, у той час, як німці свою країну називають “Дойчланд”). Тому інколи буває важко визначити, які українські племена мав на увазі арабський дослідник.

Імена царів автором теж, очевидно, подані в арабському прочитанні. А можливо це і не власні імена, а лише титули, позаяк дослідник пізніше пише: “Названі мною імена деяких царів цих племен є відомими і загальноприйнятими для їхніх царів”.

Далі Аль-Масуді описує життя русів (українців). З його слів ми знаємо, що руси були добрими господарниками, торгівцями, мореплавцями і воїнами. “Першим із руських царів є Діра (очевидно, київський князь Дір), він має досить великі міста… Мусульманські купці приїздять у столицю його держави з різного виду товарами. Недалеко від цього царя із руських правителів живе цар Аванджа, який має міста і великі території, багато війська і військових припасів. Він воює з Румом, Іфранджем, Нукабардом і з іншими народами… У верхів’ї хазарської річки є гирло, що з’єднується з притокою моря Найтас (Чорне море), яке звуть Руським морем. Ніхто, окрім русів не плаває по ньому, і вони живуть на одному із його берегів… Між ними є купці, які мають торгові зносини з областю Булгар… Вони мандрують з товарами також у країну Андалузію, Румію, Константинію і Хазар… Руси мають у своїх землях срібні копальні.'' 

Розповідає Аль-Масуді і про давні вірування українців. “Деякі з них сповідують християнську віру за Якобітським трактуванням, деякі ж не мають писання – вони є язичниками… У руських краях були будівлі, які вони вважали святими… У них є багато міст, також церкви, де підвішені дзвони, у які вдаряють молотком”.

Цікаві відомості про Україну залишили й інші арабські автори. Вони, так само, як і Аль-Масуді, говорять про значний рівень розвитку економіки краю та торгівлі, вказують на велику кількість міст та високий рівень військової потуги русичів. “Я бачив русів, коли вони прибули по своїм торгівельним справам і розташувались біля річки Атил. Я не бачив людей з більш досконалими тілами, ніж вони. Вони подібні пальмам, русяві, красиві обличчям, світлі тілом. Кожен з них має сокиру, меч і ніж. Причому, із усім цим вони ніколи не розлучаються”. (Ібн-Фадлан).

Але не ці повідомлення викликали зацікавленість у вченому світі. Значно більший резонанс спричинили спогади Аль-Балхі, Аль-Істахрі, Ібн-Хаукаля та деяких інших вчених. Чому? Тому, що у своїх книгах вони залишили згадки про загадкові державні утворення на описуваних ними землях. Так Аль-Істахрі писав: “Руси складаються з трьох племен, з яких одне є ближче до Булгара і їхній цар живе у місті, яке називається Куява… Друге плем’я, що живе далі за першим, називається Славією, і цар їхній у місті Салау. Ще інше плем’я називається Артанією, а цар його живе в Арті”. Отож, кілька східних авторів повідомляли про існування на українських землях трьох державних утворень, які вони назвали Артанія, Славія та Куявія. І їхня чітка вказівка на те, що це були сме держави (а не якісь там племінні об’єднання), на чолі яких стояли царі, й привела істориків у стан збудження. Адже це хоч якось доводило факт існування у східних слов’ян держав ще у докиївський період.

От тільки біда – араби чомусь не додумалися чітко вказати, де саме знаходилися ці країни. А відсутність точних даних про їхнє місцезнаходження та невизначеність часових меж, у яких вони існували, створило широке поле для історичних маніпуляцій.

Московські історики вирішили, що Славія знаходилася на Півночі Московії – у землях ільменських словен. І центром цієї держави було місто Стара Ладога, а пізніше Новгород. Артанію Московія також забрала собі і розмістила її у Ростово-Суздальській землі. А Куявію московити милостиво віддали Україні: і звучить подібно до слова Київ, та й треба ж хоча б щось залишити “молодшим братам”.

Однак, в усій цій історії з Куявією, Славією та Артанією знову відсутній усякий здоровий глузд. По-перше, ми не розуміємо звідки така зацікавленість цими державними утвореннями. Чому їм приділяється стільки уваги? Адже Аль-Масуді розповідає про те, що на українських землях існувало більше десятка держав, очолюваних царями. І він є абсолютно правий. Не могла велетенська імперія після ослаблення центральної влади розпастися лише на три частини. Тому цілком зрозуміло, що докиївських держав було значно більше. А серед них, імовірно, були й Артанія, Славія та Куявія.

По-друге, арабські автори у своїх творах жодного разу не сказали про те, що описувані ними держави знаходилися на півночі Московії. Натомість, якщо уважно їх почитати, то можна помітити, що мова йде сме про Україну. Наприклад, Аль-Істахрі писав: “Руси складаються з трьох племен, з яких одне є ближче до Булгара”. Тут мова може йти лише про Україну, так як в описувану ним епоху нашим східним сусідом дійсно була Булгарія. Читаємо далі. “Друге плем’я, що живе далі за першим, називається Славією”. Невже вислів “…живе далі за першим” дає нам підстави розмістити Славію аж у новгородських землях, за тисячі кілометрів від України? Отож, тут мова знову може йти лише про якусь близьку українську територію.

Згадаймо також, що описуючи Рсію, Аль-Масуді називає племена, які у давнину проживали саме на території України (бамджин – бужани, валінана – волиняни, дулаба – дуліби, харватин – хорвати). А розповідаючи про Руське (Чорне) море, він писав про русів, що “…вони живуть на одному із його берегів…”. Як відомо, московити ніколи не населяли узбережжя Чорного моря".

Є у Аль-Масуді й таке: “Інша із цих великих річок є Діна (Дунай) і Балава (Буг)… На берегах цих річок живуть Бамджини (бужани) і Марава (моравські дуліби), народи руські”.

По-третє, розповідаючи про Куявію, Славію та Артанію, східні автори говорять чомусь лише про русів. Ні про яких угро-фінів у їхніх працях не йдеться. Це нині у свідомості європейців, московитів і багатьох українців відбулася підміна понять. Ставши жертвою імперської пропаганди, вони часто русами вважають московитів. Насправді русами у давнину називали лише українців. На той час, коли араби писали свої твори, ще не існувало ні Росії (з’явиться лише у 18 столітті за наказом Петра І), ні Московії (буде створена у кінці 13 століття волею золотоординських ханів). Тому не могли араби писати про угро-фіно-московитів – у їхніх працях мова йшла лише про русів-українців.

По-четверте, не могла Славія знаходитися у Новгородських землях. По причині того, що у той час, коли жили і працювали арабські автори, Новгород не був настільки могутньою державою, щоб привернути їхню увагу. Офіційною датою заснування міста є 859 рік. А радіовуглецевий аналіз залишків дерев’яних будівель та тротуарів взагалі свідчить, що це місто виникло лише у 10 столітті, у той час, як книги писалися у 9-10 століттях. Імператор Візантії Костянтин Багрянородний у своїй праці “Про управління імперією” дату народження Немогарда (так він називає Новгород) також відносить до 10 століття. Отож, не могли арабські вчені писати про те, чого ще взагалі не існувало. Стара Ладога, якій московські історики нині приділяють так багато уваги і покладають стільки надій, також не “тягне” на Славію. Оскільки це місто було засноване у 8 столітті скандинавами. Археологія свідчить про повне домінування норманського етно-культурного елементу у місті в цю епоху. І лише в 11-12 століттях, в часи піднесення Києва, більшість населення у ньому стане руським (українським). І взагалі, це було звичайне торгово-ремісниче поселення і бути столицею якоїсь могутньої держави у той час воно не могло.

По-п’яте, з Артанією та ж сама історія: вона також за жодних обставин не могла знаходитися у Московії. Під Артанією московські історики бачать Ростово-Суздальські землі. А дехто вирішив, що це, мабуть, Рязань. От тільки чомусь ці учені не зауважили, що книги, у яких згадується ця держава, були написані у 9-10 століттях. Суздаль же виник в 11, а Ростов у кінці 10 століття. Рязань взагалі було засновано десь у кінці 11 ст. Виникає логічне запитання – як арабські автори 9 століття могли писати про міста, які з’являться у 10, або й 11 столітті? Абсурд!

Отож, Куявія, Славія, Артанія… Де ж знаходилися ці держави? Розпочнемо з Артанії. Назва цієї країни, без сумніву, походить від слова Аратта, або ж Оратанія. Як пам’ятаємо, це були давні назви Трипільської цивілізації. Отож, шукати Артанію потрібно там, де ця цивілізація знаходилась – це землі південних полян, уличів та тиверців.

Свої спогади про Артанію залишив нам східний учений-енциклопедист кінця ІХ – першої половини Х століття Абу-Алі Ахмед Ібн-Омар Ібн-Даста (більше відомий в історії, як Ібн-Русте). У своїй “Книзі дорогоцінних скарбів” він описав життя, побут, звичаї та спосіб господарювання русів. І навіть дав історикам легку підказку про те, де ця держава знаходилася. Однак зробив він це дуже туманно, чим і викликав хвилю дискусій серед дослідників. “Що стосується Рсії, то знаходиться вона на острові, оточеному Великою Водою. Острів цей, на якому живуть руси, займає територію трьох днів шляху, вкритий він лісами і болотами… Вони мають царя, котрий зветься Хакан-Рус”.

Отож, Ібн-Русте пише про русів, які жили на великому острові (три дні дороги кіньми – це приблизно 150 кілометрів) посеред лісів. Цей таємничий острів шукали довго. І усе марно. Напевно, східний історик щось переплутав.

Аж раптом у 60-х роках минулого століття пілоти, які обробляли колгоспні лани, з повітря помітили, що простори між Каневом, Смілою та Чигирином є набагато вищими від довколишніх земель. Про побачене повідомили археологів. А ті уже зробили цікаве відкриття: виявляється, тисячу років тому трохи нижче Канева Дніпро розходився двома могутніми рукавами, залишаючи посередині русла велетенський острів. А таємниче плато, побачене пілотами, є нічим іншим, як залишками цього острова!

Обидва рукави були судноплавними і активно використовувалися русами у їхніх торгових та військових операціях. На самму острові було кілька великих укріплених городищ. А навколо нього (уже на суші, за межами острова) чотири міста: зі сходу – Золотоноша, з заходу – Сміла, з півночі – Канів, а з півдня – Чигирин.

Враховуючи вигідне стратегічне розташування острова, а також той факт, що він охоронявся з усіх сторін чотирма укріпленими городищами, можна зробити висновок про його особливу значимість для русів. Очевидно, острів використовувався трояко. З одного боку, це був важливий економічний центр, оскільки через нього проходив великий торгівельний шлях із північних територій до Візантії та Східних країн. (Історики полюбляють називати його шляхом “із варяг у греки”). Тому острівні міста мали велику кількість ремісничих майстерень і кілька торгових ринків. Був також порт та корабельні доки, де будувалися і лагодилися торгові судна.

Друге його призначення – це митниця. Тут знаходилася спеціальна воєнізована служба, яка збирала мито з іноземних купців і забезпечувала їхній подальший захист. Також торгівці мали змогу перепочити, полагодити кораблі, поповнити запас провіанту – адже дорога попереду була не близька. Ті ж, які уже завершували свою торгову місію, теж могли відновити сили перед тим, як покинути Артанію і повернутися на Батьківщину.

І, нарешті, острів мав важливе військове значення. Його часто використовували для організації походів проти кочовиків чи Візантії. Тут споруджувалися нові бойові кораблі, лагодилися старі, формувалися військові дружини. Перед початком походу до острова прибував руський флот із воїнами. Далі проходила підготовка кораблів, їх завантаження провіантом та амуніцією. Коли усе було готово, руси залишали острів і розпочинали свої загарбницькі війни.

А воювати вони уміли. “Воюють згуртовано проти ворога, доки не переможуть його… Вони мужні і хоробрі. Коли нападають на інший народ, то не відчепляться, доки не знищать його усього. Вони кремезні, мають хороший вигляд і сміливість у нападах… Носять широкі шаровари (!) – сто ліктів матерії йде на кожні. Одягаючи такі шаровари, вони збирають їх біля колін, до яких потім і прив’язують”. (Ібн-Русте). Однак руси були не лише безжальними воїнами, але й добрими господарниками та гостинними людьми. “Міст у них дуже багато і живуть вони на просторах. До гостей виявляють повагу і добре ставляться до іноземців, які шукають у них заступництва, так само, як і до усіх інших, хто часто буває в їхніх краях, не дозволяючи нікому із своїх ображати чи ущемляти цих людей. У випадку, якщо хтось із них образить іноземця, допомагають останньому і захищають його. Коли ж просить допомоги якийсь із їхніх родів, виступають усі, між ними немає незгод”. (Ібн-Русте).

Столицею Артанії було місто Родень, яке знаходилося південніше Канева, поблизу гирла річки Рось. Це був торгово-ремісничий центр, який уже у перші століття нашої ери відігравав важливу роль у житті краю. Не втратив Родень свого стратегічного значення і після входження Артанії до складу Київської імперії. А загинуло місто від татарського погрому 1239-1240 років, після якого вцілілі жителі залишили колишню столицю.

А що ж острів із його укріпленими городищами? Пройде кілька століть і з якихось геологічних причин праве русло Дніпра зникне, а вди річки зіллються в один могутній потік. Колишній лівий рукав є теперішнім руслом Борисфена-Дніпра. Правобічні ж землі, по яких колись протікала річка, висохнуть, заростуть травою, чагарниками. З часом там поселяться люди, виникнуть села, зазеленіють оброблені лани, горди та сади. І лише природня низина, а ще народні перекази нагадуватимуть жителям про те, що тут колись Дніпро роздвоювався, створюючи посеред річки великий шмат суші. Тепер на місці колишнього острова знаходиться місто Черкаси.

А зараз поговоримо про Куявію. Більшість учених сходяться на тому, що Куявія – це київська земля з центром у місті Києві. І це дійсно так. Ця держава включала у себе землі полян, деревлян, дреговичів і, можливо, частково землі сіверян. Ібн-Русте залишив нам свої спогади також і про Куявію. Ось, що він пише: “Дорга в їхню країну йде через степи, по бездоріжжю, через струмки і дрімучі ліси. Країна слов’ян рівна і лісиста, у лісах вони й живуть… На самому початку кордонів країни слов’ян знаходиться місто по імені Куяб”. Чи нагадують вам ці описи Московію? Однозначно – ні, тут мова йде про Україну. А місто Куяб – це, очевидно, наш Київ.

На чолі країни був князь. “Правитель їхній коронується, вони йому підкоряються і ніколи не нехтують його наказами. Житло його знаходиться вглибині країни… Місто, у якому він живе, зветься Джарваб (?). Щомісячно у ньому проводяться великі торги, які тривають три дні”. (Ібн-Русте).

Стосовно занять русів Ібн-Русте пише наступне: “Вони займаються вирощуванням свиней, подібно, як інші народи вівчарством. Більше усього сіють вони просо. Під час жнив беруть зерна проса у глечик, підіймають їх до неба і говорять: “Господи! Ти забезпечував нас їжею до цих пір, забезпеч нас нею і тепер у достатку”… Хмільний напій вони виготовляють з меду”.

Ібн-Русте свідчить, що руси були язичниками. “Усі вони поклоняються ідолам… Коли помирає хтось із них, вони спалюють його труп. При спалюванні покійника галасливо веселяться, виказуючи цим радість тій милості, яку Бог виявив померлому… На наступний день після спалення покійника йдуть на місце, де воно відбулося, збирають попіл і кладуть його в урну, яку потім ставлять на пагорб. Через рік після смерті померлого беруть глечиків двадцять меду, інколи дещо більше, інколи менше, і несуть їх на пагорб, де збирається сім’я покійного, їдять, п’ють, а потім розходяться”. Трупоспалення, так само, як і відзначення роковин смерті (тризна), були давньою традицією українців. Згадаймо тризну, яку скіфи влаштовували на місці поховання своїх царів. А ще пригадаймо роковини, які українці вже у наш час влаштовують по своїх померлих родичах. Традиції поки-що живі.

 Жителі Куявії були не менш войовничі, ніж артанійці. Про це також пише Ібн-Русте, відмічаючи, поміж іншим, ще й високий рівень військового виробництва русів. “Їхнє озброєння складається з дротиків, щитів і списів. Є у них також чудові, міцні та дорогі кольчуги”.

Що стосується Славії, то центром цього державного утворення, найбільш імовірно, було місто Переяслав. І охоплювала ця держава східні області сучасної України…