Українські держави у докиївський період (продовження)

Частина друга Дулібія

А зараз перенесемося в інший регіон України – на древню Волинь. Історія цього краю уже тривалий час не дає спокою сумлінним дослідникам. Чому? Причина такого інтересу криється у тому, що є досить багато фактів, які свідчать про існування на цих землях уже в ІІ столітті нашої ери якогось великого і могутнього державного утворення. І відігравало воно у нашій історії, судячи з усього, значно більшу роль, ніж ми звикли вважати. Отож, – чи правдивими є такі передбачення? А можливо це лише плід фантазії істориків? І ніякої могутньої держави у тихих волинських лісах та болотах не існувало? Звернемось до джерел.

Відомо, що на волинських землях здавна проживали племена дулібів. Ця назва є дуже старою і використовується для означення давніх жителів Волині. Але на історичних картах можна побачити, що дулібами також називали племена, які у перші століття нової ери заселяли територію сучасної Чехії. Чи є між цими народами якийсь зв’язок? Чи, можливо, мова йде про абсолютно різні племена?

Відповідь очевидна: у даному випадку ми говоримо про один і той самий народ. Ніяких “чеських”, “хорватських” чи “моравських” дулібів насправді не існувало. А були лише волинські дуліби, тобто – давні жителі історичної Волині. У “Велесовій книзі” говориться: “…і не імахом тоді никіх тако дулібова…”. (і не мали тоді нікого, тільки дулібів). Зрозуміло, що давній український автор не написав би це про іноземців.

У 5-6 століттях під час переселенських рухів волинські дуліби залишать свій край і мігрують на Захід. Так і з’являться наші земляки на території сучасної Чехії. Згодом вони підтримають Самослава і приймуть активну участь у створенні Великої Хорватії.

 Пізніше жителів Волині літописці стануть називати іншим іменем – волиняни, яке й дійде до наших днів. Інколи хронікерами вживатиметься інша назва – бужани. Невідомо з яких причин відбулася заміна імені, але це не має для нас ніякого значення. Важливим є лише те, що волиняни-бужани – це ті ж самі дуліби, лише по-іншому названі.

Волиняни, як могутній союз племен, теж згадуються у “Велесовій книзі”. Зокрема на дощечці 24-Б читаємо: “…се Волинь іде опредех і биє врзе яко хоробра єсе і та Волинь є первище родом ”. (це Волинь іде попереду і б’є ворогів, тому що хоробра є, і та Волинь є перша родом). І ось тут ми маємо загадку: як бачимо, невідомий автор “Велесової книги” вважає волинян найдавнішим українським племенем“. Волинь є первище родом”, – говорить він.

Згадуються волиняни й в українських літописах, а також в іноземних хроніках. Зокрема, відомості про них містяться у “Повісті минулих літ”, яка пише, що: “Дуліби жили по Бугу, де нині Волиняни”. А у західноєвропейському творі другої половини 10 століття, відомому, як Баварський Анонім, автор говорить про високий рівень розвитку економіки краю і повідомляє, що волиняни мали 70 міст, що є більше, ніж у будь-якій іншій тогочасній європейській країні. А це уже друга загадка: виявляється дуліби уміли господарити, торгувати і будувати міста. І це в умовах лісистої і заболоченої місцевості!

Арабський мандрівник і учений першої половини 10 століття Аль-Масуді також засвідчує існування могутньої держави на Волині. “…творять вони численні народи. Є між ними один, при якому здавна, від самого початку, була влада. Його король називався Маджак. Народ цей називається Valinana, і тому народові звикли підкорятися усі слов’янські племена, бо при ньому була влада й інші їхні королі їй підлягали… Цей народ є серед слов’янських племен найчистішої крові, його шанували серед інших народів”.

Інший арабський письменник Аль-Бекрі писав: “У них є численні племена. У минулі часи збирав їх разом один король, що мав титул Мага. Був він з одного їхнього племені, званого Валінана (Волиняни), а те плем’я є у великій пошані серед них”. Ось вам і третя загадка: виявляється не такими уже й тихими та беззахисними були наші волинські предки – вони створили могутню державу, яка підкорила багато довколишніх українських племен. До того ж, їхня влада трималася у значній мірі на авторитеті, а не лише на силі зброї, – “…а те плем’я є у великій пошані серед них…”. (Аль-Бекрі).

Стосовно імені Маджак, яке згадує Аль-Масуді, то, найбільш імовірно, що це було ім’я короля. Як тут не пригадати, що батька Богдана Гатила звали Мундзук – звучить майже ідентично! Можливо, саме його мав на увазі автор? Невже рід Великого Імператора був родом з Волині?

Аль-Бекрі також повідомляв про правителя, “що мав титул Мага”. Мало імовірно, щоби тут письменник називав ім’я якогось короля. Очевидно він мав на увазі, що на чолі держави у волинян були волхви (Маги), які завжди користувалися великою повагою серед українців. Отож, у даному випадку мова йде про посаду чи “титул”, а не про ім’я.

Волхви здавна були інтелектуальною елітою українського суспільства, духовними провідниками нації. Вони були носіями арійської світоглядної системи, яка зародилася ще у часи Гіперборії. Неземні знання і вміння, якими вони володіли, отримувалися шляхом прямого контакту із Вищим Розумом (Богами). Для цього зовсім не потрібно було мати спеціальну підготовку – тут вона була б безсилою. Отримувати Вищі Знання могли лише люди вибрані, тобто – наддуховні, мудрі, обдаровані біоенергетичними здібностями. Саме таким Вибраним (і лише їм) Боги довіряли й відкривали свої знання.

Як пам’ятаємо із попередніх розділів, колись такими духовними методиками володіли усі жителі Гіперборії. Але після Першого Великого переселення народів гіперборійці зазнали страшного психологічного потрясіння. До того ж, після міграції вони частково змішалися з підкореними ними європейськими аборигенами. І колишні їхні знання та вміння були втрачені.

Але не повністю – серед українців залишилися люди, які зуміли втримати безцінні знання та вміння, дані людям Богами. Це були наші волхви. І зберегли вони унікальний спадок гіперборійців, цей своєрідний код арійця, саме тому, що працювали над своєю духовною сутністю. І, дякуючи цьому, не потонули у вирі безпробудного варварства і матеріалізму, які оточували арійський світ після переселення аріїв у Європу. 

Цілком очевидно, що наддуховні люди залишилися з нащадками гіперборійців також не випадково. Це була воля Вищих Сил – вони були потрібні, як посередники між ними і людьми. Своїми надзвичайними здібностями вони покликані були регулювати суспільні процеси, які відбувалися у світі. Тому Боги не лише допомогли цим людям зберегти знання гіперборійців, але і постійно поповнювали їх новими, відкриваючи їм істини, які у той чи інший період світової історії потребувало суспільство.

Так народилася особлива каста Вибраних – українських брахманів, або ж волхвів. Вони постійно працювали над собою, медитували, відвідували енергоактивні місця, вдосконалювали своє тіло і дух, чим досягали повного контролю над власним тілом. Більше того, біоенергетичні технології, якими вони володіли, дозволяли їм впливати на перебіг суспільних процесів і природу. Тобто, своєю духовною силою вони підкоряли і контролювали примітивний матеріальний світ.

Для простих людей, які не були обізнані з арійськими духовними методиками та вищими знаннями, волхви видавалися чарівниками і, взагалі, людьми незвичайними. Тому їх поважали, звертались по допомогу та пораду, хоча, можливо, – й побоювалися. Ось що про волхвів у згадуваній уже нами “Книзі дорогоцінних скарбів” писав Ібн-Русте: “Є у них знахарі, із яких деякі наказують царям, як ніби вони їхні володарі. А уже коли знахар віддає наказ, то не виконати його не можна ніяким чином”.

Часто волхвів обирали вождями племен, не рідко вони ставали на чолі держави. Тому немає нічого дивного у тому, що Аль-Бекрі писав про українського короля, який мав титул Мага (чарівника). Очевидно це був хтось із брахманів-волхвів.

Однак, повернімось до світу матеріального. Дані археології також підтверджують версію про існування могутньої цивілізації на волинських землях. Як виявляється, нинішні волиняни живуть на потужних археологічних пластах, у товщі яких захована їхня давня і глибинна історія. Тому свідчення Баварського аноніма про 70 волинських міст зовсім не є вигадкою. Залишки укріплених городищ, захисних земляних валів, селищ, підземних ходів, культових споруд, жертовників – усе це уже відкрито археологами. А скільки пам’яток знаходять волинські селяни, обробляючи свої поля та горди! Їхні землі буквально усіяні залишками глиняного посуду, залізних знарядь праці, наконечників стріл, списів, ножів, кінської збруї, прикрас тощо.

Сенсаційне відкриття зробили завідувач відділу охорони культурної спадщини Рівненського краєзнавчого музею Тетяна Бикова, геофізик Олексій Андреєв і архітектор Валентин Дем’янов. Досліджуючи методом біолокації історичні пам’ятки Рівного, вчені побачили, що рамка зафіксувала невідомий досі інформаційний світ. Як виявилося, це було давнє дохристиянське місто Суренж.

У ході подальших експериментів вдалося встановити, що відкрито було не просто давнє поселення, а великий мегаполіс, у якому, на думку першовідкривачів, у 7 столітті проживало 120 (!!!) тисяч городян. Більше того, вчені вважають, що Суренж впродовж 250-832 років був столицею української імперії Дулібії-Рось – саме тієї, про яку писали Аль-Масуді, Аль-Бекрі та Баварський Анонім.

Ця тема, звичайно, потребує подальшого дослідження. Але, поза усяким сумнівом, Суренж дійсно був великим торгово-економічним центром, який разом із довколишніми захисними містами-фортецями (Костопіль, Остріг, Кременець, Гоща, Шумськ, Берестечко, Ківерці, Броди), господарськими угіддями і селами охоплював площу 800 (!) кілометрів у периметрі! А сама столиця була оточена ще й п’ятьма рядами потужних земляних насипів із дерев’яною стіною та високими вежами на вершині.

Не менш вражають й інші древні міста Волині з їхньою системою захисту, змків, економічною інфраструктурою, торгівельними можливостями, широко розгалудженою павутиною підземних ходів і тунелів. Такими були Лучеськ (Луцьк), Володимир, Червень, Буськ, Гоща, Волинь, Городок, Холм, Белз, Кременець, Житомир.

Багато міст (з тих чи інших причин) з плином часу зникли. Часто на місці колишніх городищ нині знаходяться звичайні села, часом досить маленькі, жителі яких зазвичай і не здогадуються про велич їхніх предків. Наприклад, на території села Жидичин колись знаходилось велике місто, у якому був річковий порт, два торгівельних ринки, безліч ремісничих майстерень, переправи, кілька захисних фортець-городищ. А ще були річкові доки, у яких будувались дулібські кораблі-чайки. І, звичайно, дохристиянський релігійний центр та система підземних ходів.

Ось так-то! А ми чомусь і досі наївно вважаємо, що Луцьк було засновано у 1085, Рівне у 1283, Володимир у 988, а Буськ у 1097 році. І щороку відмічаємо ці абсолютно абсурдні та надумані дати. Чи не прийшов час дорослішати?

Підсумовуючи, скажемо наступне: на території історичної Великої Волині (сучасна Волинська область, Рівненська, західна частина Житомирської, північ Хмельницької та Тернопільської областей, Берестейщина (Білорусь), Люблінське воєводство (Польща)) вже у ІІ столітті нашої ери існувало велике князівство. Очевидно, що воно входило до складу Великої Скіфії і підкорялося центральній владі. 

А після розпаду імперії Гатила на території Волині у 6 столітті знову виникає самостійне князівство, яке незабаром стане одним з найбільших на території України – Дулібія. Більше того, це була не просто держава, а велике міждержавне об’єднання, куди увійшли всі українські племена регіону. До того ж, виникла ця держава значно раніше Великої Хорватії, яка в офіційній історіографії помилково вважається першою державою західних слов’ян у Європі.

6-9 століття стало періодом найбільшого розквіту Дулібії. Процвітала економіка, торгівля, закладалися нові міста, розбудовувалися старі. Вражає масштаб будівництва, яке постійно тривало у державі. Важко зрозуміти, як півтори тисячі років тому можна було побудувати стільки міст, городищ, фортець, торговищ, сотні кілометрів брукованих доріг, земляних валів, фортечних мурів, підземних ходів і тунелів? Звідки брались для цього кошти, робочі руки, знання? Як можна було організувати для цього сотні тисяч людей?

Ми, сучасні, читаємо історичні факти про те, що українці у давнину збудували близько двох тисяч кілометрів земляних укріплень (Змієві Вали), сотні міст, шлюзи, греблі, викопали сотні кілометрів водних каналів, спорудили цілі підземні міста – а це тисячі кілометрів тунелів і ходів, звели безліч мостів тощо. А ще й уміло господарили, торгували, виховували дітей у дусі любові до Батьківщини і поваги до батьків та Рідної Віри. Крім того – частенько й воювали,тримаючи у напрузі увесь тогочасний світ. І навіть знаючи усе це, ми не задумуємося над тим, що за цими сухими цифрами та фактами стоїть неймовірна, титанічна праця мільйонів людей.

Отож, нам потрібно навчитися поважати наших предків, які уже тисячі років тому спроможні були робити те, що нам, нинішнім, часто буває не під силу й у ХХІ столітті! Наші попередники творили життєвий подвиг, рівного якому годі й шукати у тогочасному світі! Покажіть нам бодай одне європейське городище епохи 5 або 6 століття, яке б за масштабами будівництва та кількістю жителів дорівнялося до Суренжа. А за Московію ми вже й мовчимо – тут взагалі немає про що говорити!

Дулібія, як самостійна держава, проіснувала пів тисячоліття. А у 80-х роках 10 століття князь Володимир Святославович здійснить великий похід на Захід з метою розширення кордонів своєї держави. Наслідком війни стане те, що Дулібія вимушена буде увійти до складу Київської імперії. А ще за якийсь час до Києва буде приєднана і східна частина Великої Хорватії разом із Стільським князівством. Після перемоги князь Володимир перенесе столицю волинських земель у місто Володимир (тепер Володимир-Волинський). Дулібія буде перейменована у Волинське князівство, на чолі якого у 988 році стане син Володимира Всеволод. Відтоді Волинь буде невід’ємною частиною Київської імперії аж до її розпаду. 

Олександр Ковалевський