Перспективи нового націоналізму(продовження).

НОВИЙ НАЦІОНАЛІЗМ

Новий
український націоналізм повинен стати принципово новою
ідеологічною цілісністю, а саме імперським інтегральним
націоналізмом ХХІ століття. Шлях такого перетворення не буде
легким, але без його проходження годі говорити про якусь
перспективу. Новий український націоналізм стоятиме на
наступних засадах:

Авторитаризм – є принципом
побудови держави та всіх інших соціальних інституцій.
По-перше, він виявляється у створені чіткої ієрархічної
системи управління, де керівник несе персональну
відповідальність за всі свої рішення. Тобто обсяг влади має
дорівнювати обсягу відповідальності за неї. По-друге,
авторитаризм передбачає демонтаж збанкрутілої і неефективної
системи політичної демократії, яка не зміцнює силу нації, а
навпаки, сприяє її всебічній деградації. Задурюючи людям
голову ілюзією політичної боротьби, демократія насправді є
прикриттям системи, за якої правлячу верству складають
пройдисвіти, ублюдки, холуї та дегенерати, фізичні та моральні
уроди, які дбають лише про своє особисте збагачення.


Тому, керуючись принципом авторитаризму, ми зможемо
змінити нарешті цей ганебний стан, привівши до влади справжню
національну еліту – досконалих духовно і фізично найкращих
синів і дочок свого народу, єдиний сенс і мета життя яких –
беззастережне служіння своїй нації. Тільки така еліта,
керуючись принципом авторитаризму, спроможна вивести нас з
тотальної кризи. Ніяка демократія, система правління
найгірших, ніколи на це не буде здатна. Подальша „боротьба”
політичних партій, які насправді є нічим іншим, як конторами
по обслуговуванню інтересів олігархів та плацдармом для
найбезпринципніших кар’єристів, тільки буде ще більше
погіршувати ситуацію, знищуючи наш народ. Політична боротьба в
рамках нації є неприпустимою. Принцип політичного
представництва через політичні партії має бути замінено
принципом професійного представництва всіх суспільнокорисних
верств нації. Будь-яке політичне життя поза державою є
неможливим. Політичні партії мають бути ліквідовані.


Великодержавність – означає прагнення до
побудови не просто заурядної країнки, а могутньої Великої
України, центру цілої цивілізації. Причому це не просто
забаганка мрійників, а необхідність – якщо Україна не буде
великою, її взагалі не буде. Сучасна епоха ставить нас в
цілком нові умови. Доба національних держав в традиційному
розумінні цього слова остаточно завершується. Наступає епоха
цивілізацій – регіональних центрів сили, яких буде небагато,
але навколо яких буде концентруватися уся політична та
економічна могутність. Ті національні держави, яким масштаб не
дозволяє бути самим по собі могутніми центрами впливу, в нових
умов багатополярного світу просто не зможуть стати глобальними
гравцями і в кращому разі будуть вимушені долучатися до
якогось із вже існуючих.

Ці принципово нові умови не
можуть не торкнутися і націоналізму, змушуючи його суттєво
перебудуватися. Сучасний націоналізм вже не може
задовольнитися лише просто аксіоматичною ідеєю нації самою по
собі, як, приміром, в часи боротьби за незалежність. Але
український націоналізм після здобуття незалежності по суті не
реформував своєї донезалежницької програми, так ніби цієї
незалежності і не було. В кращому разі, український
націоналізм став виступати за розбудову національної держави
(або ж „держави на національних засадах”), тобто фактично лише
трошки розгорнув стару аксіому. Вся проблема в тому, що в
епоху суцільної деградації національних держав намагатися
розбудувати національну державу за зразком ХІХ століття є
неможливим.

Тому годі сподіватися на успіх, якщо ми
будемо стояти на ідеологічних позиціях позаминулого століття і
вперто ігнорувати те, що відбувається навколо. Якщо ми
націоналісти, то ми не маємо права обмежувати своє мислення
рамками національної держави. Ми маємо згадати свої імперські
амбіції – ми не „миролюбні гречкосії” і не народ-вічний
страждалець (а саме так нас хочуть подати деякі
націонал-мазохісти), а могутня войовнича нація-переможець.
Тому згадаємо і повернемося до тієї традиції, яка давала нам
силу бути Святим Юрієм Переможцем серед народів.

Цю
Традицію ми називаємо Києво-Руською. Тільки напуваючись з
цього джерела, українська ідея могла наповнюватися реальним
змістом і творити дивовижні форми життя. Найбільша імперія
Середньовіччя Київська Русь, унікальний феномен українського
козацтва, всі більш-менш вдалі культурні форми – все це має
безпосереднє відношення до імперської Києво-Руської Традиції.
Саме тому Російська імперія настільки вперто намагалася
узурпувати право на цю життєдайну криницю, тільки завдяки якій
змогла стати власне „російською” і власне „імперією”. В той
час, коли Москва щосили експлуатує києво-руський міф, ми
чомусь скромно стоїмо в сторонці і сепаруючись від Москви,
одночасно сепаруємось і від цього міфу. Така ситуація є
наслідком тієї самої „вторинності”, про яку говорилося вище.
Ми маємо нарешті подолати залізну детермінованість своїх дій
позицією Москви і на повний голос заявити про себе як прямих і
єдиних спадкоємців Києво-Руської спадщини – того, що дасть нам
можливість стати нацією-цивілізацією, центром всієї Східної
Європи.

Геополітичні реалії змушують нас бути
імперією. Великий рівнинний простір від Уралу до Карпат і від
Чорного до Балтійського моря є тим полем, на якому завжди
існує один домінуючий центр, який крім того, є одним з
глобальних центрів сили. На різних історичних етапах на цьому
Великому просторі були різні імперські центри: Київ, Сарай,
Вільно, Варшава, Москва, Петербург. Це були держави різної
природи і з різним етносом-домінатором, але їх всіх об’єднує
те, що вони всі були центрами наймогутніших держав свого часу
і їх могутність не обмежувалася цією великою рівниною. Сама
природа Великого простору є такою, що одночасно на ньому не
можуть існувати кілька приблизно рівноцінних центрів сили.
Завжди буде один імперський центр, питання лише в тому, де він
буде знаходитися – в Москві, Варшаві чи Києві.

Ми
повинні кінець кінцем відкинути нав’язаний нам комплекс
меншовартості і на повний голос заявити про свої імперські
амбіції, почавши боротьбу за право бути імперською
метрополією. Підняття прапору Києво-Руської Традиції, єдиними
синами якої ми є, дасть нам безпрецедентні переваги у
міфологічній війні з тією ж Москвою – яка є не більше, ніж
нашою знахабнілою болотною колонією. Ми маємо вибити з рух
Москви козирну карту лідера слов’янського і православного
світу, маємо самі стати творцями нової слов’янської
цивілізації – останнього бастіону Європи і всієї Білої раси.
Технічно модернізована Київська Русь – ось модель Нової
України, наймогутнішої цивілізації Нової Європи. Ми маємо
перестати поводити себе як всіма упосліджена національна
меншина, заклопотана захистом своїх культурно-лінгвістичних
прав, ми маємо стати імперською великодержавною нацією,
поклавши свою культуру в основу культури цілої цивілізації. Не
національна меншина у „національній” державі, а
нація-асимілятор, основа імперії. Асимілюючи близькоспоріднені
расові групи, ми перетворимося на центр тяжіння не тільки
Східної Європи (яка на сьогодні ще здатна, на відміну від
Західної, стати центром Європейського відродження), але і
всього континенту, який вже агонізує від втрати власного
расового і культурного обличчя. Форма майбутньої Української
імперії, звичайно, буде цілком новою. Це буде щось на зразок
наддержави – цивілізації, основа могутності якої буде
ґрунтуватися на характері інформації, яка нею буде
продукуватися.

Расова політика – полягає в двох
аспектах. По-перше, це чітке усвідомлення катастрофічного
стану Білої раси, проти якої ведеться планомірна війна на
знищення. Оскільки українська нація є органічної її частиною,
то доля раси є також і її долею. Годі сподіватися, що в разі,
коли вся Європа перетвориться на семіто-негроїдо-монголоїдний
субстрат, то наша доля може бути іншою. По-друге, оскільки
українська нація є нацією асимілятором, то ми маємо чітко
визначати, хто може бути асимільованим, а хто ні. Очевидно, що
ми маємо асимільовувати лише представників Білої раси.


Поняття держави і нації мають збігатися. В
національному організмі не можуть існувати принципово інородні
ділянки. Все, що може бути асимільованим – має бути
асимільоване. Все інше має бути відторгнуто від держави-нації.
Нація – це гомогенна спільнота, яка базується на біологічній
основі – расі, та культурних, мовних, ментальних ознаках, які
відрізняють її від інших націй тієї ж раси. Відповідно ні про
які „національні меншини” в рамках єдиної нації мова не може
йти. Якщо ж це інорасовий елемент, то він просто не може
існувати на даному життєвому просторі.


Антиолігархізм – це усвідомлення необхідності
демонтажу економічної системи олігархічного фінансового
капіталізму, яка існує у зв’язці з політичною системою
парламентської демократії. Всі ресурси нашої країни
знаходяться під контролем купки бариг неукраїнського
походження, які, паразитуючи на тілі нашої нації, отримують
свої надприбутки. Водночас, для прикриття такого стану справ
та замулювання очей нашому народу, вони створили ширму, яка
називається демократією. Перетворившись на закриту страту,
політична та економічна еліта (яка в абсолютній більшості
складається з дегенератів), поділилася на партії, які ніби-то
ведуть між собою боротьбу. Насправді ж всі вони – це єдина
клоака, яка існує за одні і ті ж гроші і єдина мета життя якої
– це отримання ще більшої кількості грошей в свої кишені.


Олігархічна система призводить до ситуації, коли
державою, її багатствами і її народом керують антиукраїнські
виродки, які розцінюють нас лише як живий матеріал, з якого
можна викачувати ресурси. Система паразитизму має бути
замінена. Ми повинні створити надпотужну державу, яка буде
контролювати більшість великих виробництв і стратегічні галузі
господарства. Галузі виробництва будуть об’єднані у виробничі
синдикати, де буде знайдено компроміс між приватними
роботодавцями, працівниками та державою. Тільки економічнo
потужна держава, підтримана своєю нацією, зможе провести
масштабну націоналізацію награбованого майна, знищити
олігархічну систему та звільнитися від диктату
транснаціональних корпорацій. Це єдиний шлях до встановлення
справжньої справедливості та порядку.

Арійський
суспільний лад. Побудова соціального порядку, який би
грунтувався на арійських принципах суспільного устрою, тобто
поділу нації не на ворогуючі класи, а на суспільно-корисні
верстви: продуцентів духовних цінностей (брахманів),
управлінців та військових, державних службовців (кшатріїв) та
продуцентів матеріальних цінностей (вайш’їв). Кожна з цих
верств (належність до яких залежала б від особистих
схильностей людини) виконувала б свою, не менш важливу ніж в
інших, функцію. Тільки такий лад гарантує можливість появи
гармонійного і справедливого суспільства.

Осягнення
сутності національної культури – полягає в тлумаченні
національної культури як життєвого простору нації,
усвідомлення тисячолітньої тяглості національної культури та
її невичерпної сили.

Продовження тяглості традиції
інтегрального націоналізму. Істеричне заперечення
будь-яких асоціацій з інтегрально-націоналістичними рухами,
так притаманне багатьом сучасним “націоналістам”, насправді є
не ключем до легітимації націоналізму (а саме так це видається
їм), а шляхом до його остаточної деактуаліації та
лібералізації. Таким чином українському націоналізму обрубують
його ідейне коріння, висмикують його з життєдайного контексту,
тільки в рамках якого він може сповна себе проявити.


Намагання штучно представити український націоналізм
як замкнене і відрізане від світу явище, яке нібито не мало
нічого спільного з іншими подібними рухами в інших країнах –
не витримує жодної критики. Без правильного осмислення
ідеологічної спадщини 20-30-х рр. ХХ ст. нам не вдасться
створити нову, життєдайну ідею націоналізму. При цьому мова
йде не лише про український націоналізм (хоча про нього в
першу чергу), а й про всі інтегральні рухи тих часів.


Необхідно усвідомити, що перемога націоналістичної
революції в одній Україні все одно не дозволить одразу
виконати програму максимум. Програма максимум зможе бути
виконана тоді, коли Україна стане авангардом Нової Європи, яка
постане на руїнах ліберального декадансу. А це можливо тоді,
коли націоналістичні революції відбудуться в цілому ряді
потужних європейських країн, коли їх сумарна політична та
економічна вага не дозволить знищити зародки Нової Європи
ззовні.

Але Друга хвиля Консервативної революції не
відбудеться, якщо не буде знята анафема з першої хвилі
Консервативної революції. Доки не відбудеться кардинальна
переоцінка ролі інтегрально-націоналістичних режимів в першій
половині ХХ століття, доти уся права Європа буде відрізана від
свого коріння і жеврітиме на манівцях ліберального
метанаративу.

Ключовий момент цього процесу – це
редемонізація націонал-соціалізму. Цей рух, маючи чимало вад і
будучи доволі еклектичним, очевидно є наймаштабнішим з усіх
інтегральних рухів часів першої хвилі Консервативної революції
і саме тому став найпершим об’єктом безпрецедентної історичної
фальсифікації з-боку переможців у другій світовій війні, яка,
по суті, була війною трьох ідеологій – інтегрального
націоналізму, комунізму і лібералізму (варто відзначити, як
легко „такі різні” комуністи і ліберали об’єдналися задля
боротьби проти націоналізму – це ще одне свідчення того, що
комунізм і лібералізм мають одну метафізичну основу і
орієнтовані на одні цілі, відрізняючись лише в методах). Без
редемонізації націонал-соціалізму (яка має відбуватися в руслі
історичного ревізіонізму, який вже став цілісною науковою
школою, не дивлячись на шалений тиск з боку ліберальної
системи) нема зняття анафеми з Першої хвилі Консервативної
революції, а без цього нема Нової Європи і відродження Білої
раси. Тобто нема і Великої України.

Ясно, що швидко це
не буде зроблено, бо надто серйозно і довго промивалися мізки.
Але поступовий крок необхідний. Причому все, що потрібно –
істинне висвітлення цих рухів, їх суті, не оминаючи при цьому
і їх помилок і прорахунків. Не треба ані надто прикрашати, ані
сильно ними захоплюватися. Але потрібно просто і чесно вказати
на позитиви, які були в тому ж націонал-соціалізмі,
співставити їх з негативами і підвести риску. І крок за кроком
поширювати правду, звільняти свідомість від абсурду і брехні.
Той, хто називає себе водночас і „націоналістом” і
„антифашистом” – грає на руку лібералам і відтягує момент
початку Націоналістичної революції. Якщо не стає духу сказати
правду, то варто, принаймні, мовчати, а не ганьбити себе
вислужуванням перед лібералами.

Новий Націоналізм
(або, як називаємо його ми – Соціал-Націоналізм) на місце
ретроспективності, вторинності, ліберальності, пасивності,
ілюзорності та культурництва ставить авторитаризм,
великодержавність, Білу расову політику, антиолігархізм,
арійський суспільний лад, осягнення сутності національної
культури і традицію інтегрального націоналізму.


ПОЛІТИЧНИЙ СПЕКТР

Для повноти картини
треба зробити огляд політичного спектру нашої держави. Його
сміливо можна ділити на ідеологічний та неідеологічний виміри.
До неідеологічного відноситься весь політичний мейнстрім
теперішньої республіки: парламентські партії та партії, що
знаходяться на межі проходження до нього. Як було вже не раз
сказано вище, всі ці структури не мають жодної ідеологічної
основи і йдуть туди не заради відстоювання високих ідеалів. Це
просто банальні контори по обслуговуванню інтересів різних
олігархічних кланів, причому цього ніхто особливо не приховує.
Якщо там і існують якісь гасла чи примітивна демагогія (яку
видають за ідеологію), то тільки для того, щоб цю контору в
масовій свідомості можна було відрізнити від іншої. Крім
цього, між ними немає жодної різниці. Тільки сміх можуть
викликати недолугі спроби поділити цю клоаку на „правих” і
„лівих”, чи ще якось.

Ідеологічний вимір нашого
політичного спектру складають найрізноманітніші політичні
маргінали, тобто ті, кому нема місця в сьогоденному
політичному мейнстрімі. Тут ми бачимо справжню ідеологічну
боротьбу і впертість. Цей, здебільшого вуличний, андеграундний
вимір політики захопили праві та ліві радикали, за якими, як
правило, не стоїть жодна серйозна матеріальна база. Їх
політична діяльність ведеться на голому ентузіазмі, а їх цілі
як завжди глобальні.

Можна з впевненістю сказати, що
саме в радикальних політичних угрупуваннях сконцентрувалася
пасіонарна частина нашого соціуму (пасіонарність може бути як
зі знаком плюс, так і навпаки), яку не влаштовує нинішня
система і спосіб утворення еліти. Це та частина суспільства,
яка готова заради одних лише ідеалістичних переконань покласти
своє життя заради певної великої мети. Пасіонарії – це ті, хто
виступає передвісниками і першими втілювачами великих
суспільних змін, це ті, хто тягнуть інших за собою. До цього
виміру політики належать і українські націоналісти. Хоча,
далеко не всі, хто називає себе українськими націоналістами, є
пасіонаріями. До останніх належать лише ті, хто вже перейшов
або поступово переходить на позиції нового українського
націоналізму.

На сьогодні маргінальний вимір
української політики є дуже вузьким, але він має тенденцію до
розширення. В певний момент він витіснить неідеологічний
вимір, перетворившись на єдине реальне поле політичної
боротьби, а сьогоднішній мейнстрім, остаточно втративши
концептуальність, зникне дуже швидко. Тому, зрозуміло, нас
більше цікавить те поле, в якому знаходимося ми і яке з часом
стане основним. Витрачати час на аналіз мейнстіму немає жодної
потреби – немає жодної різниці, який саме з неукраїнських
олігархічних кланів матиме контрольний пакет влади. В нашому
житті від того нічого суттєво не зміниться.

Отже, хто
складає цей самий маргінальний вимір політики? Почнемо з
ультра-лівих. Це різного роду анархо-комуністи,
екологісти лівацького штибу, антифа та ін. В контексті цієї
статті всі вони цікаві для нас в двох аспектах. По-перше, це
розрив „нових лівих” із „старими”, тобто „канонічними”
комуністами, прогресивними і просто соціалістами. По-друге, це
питання „українізації” „нових лівих” і намагання ввести в
український політичний дискурс поняття „націонал-антифа”.


З першим питанням все більш-менш зрозуміло. Намагання
„нових лівих”, наслідувати західні лівацькі рухи вимагає
розірвати не тільки співпрацю, але й навіть асоціації зі
„старими лівими”, які не мають ніякого відношення до сучасного
лівацтва. В статті „Нотатки про український правий рух” ми
намагалися довести, що ПСПУ, яку вважають „ультра-лівою”, по
суті є правою партією, яка стоїть на позиціях російського і
радянського націоналізму. За великим рахунком, до ПСПУшного
ідеологічного букету треба додати лише „самодєржавіє”, адже
„православіє” і „народность” там вже давно органічно
прижилися. В тому, що „нові ліві” щосили хочуть відмежуватися
від радянських консерваторів, немає нічого дивного.


Друге питання і цікавіше, і складніше. Так звана
„українізація” молодих лівацьких рухів, насправді, є однією з
найсерйозніших загроз правому руху. Те, що праві звузили свій
дискурс до декількох питань – мови, історичної справедливості
та імперіалізму Росії, дало можливість лівим навіть частково
паралізувати і так хворобливий правий рух. Здебільшого через
намагання знайти проблемні зони, які дали б можливість
показати свою відмінність від „старих лівих”, „нові ліві”
залізли в традиційне поле правих. І це викликало в багатьох
„національно свідомих” людей когнітивний дисонанс. Молоді
ліваки перейшли на українську мову (принаймні, публічно),
визнають УПА борцями з тоталітаризмами і критикують всякий
імперіалізм, в тому числі й російський. І багато „національно
свідомих”, бачачи це, роблять висновок: раз так, то вони
нормальні хлопці і нам з ними по дорозі.

Але подібний
висновок є вкрай недалекоглядним, оскільки призводять до того,
що український правий рух остаточно занепадає, та ще і
скочується вліво. Такі висновки логічно витікають із
попередніх, коли деякі праві казали: от КПУ – погані, бо вони
неукраїнські ліві, а от будуть українські ліві (тобто які
розмовляють українською?) і вони будуть хороші. Такі
міркування викликають подив своєю поверховістю.


Лівацтво – це завжди деградація та ідеологія
унтерменшів і не має жодної різниці, якою мовою розмовляють її
адепти. Обкурені паризькі студенти зразка 1968 року, яких
копіюють „українські ліві” несли уродство і виродження,
знищували останні бастіони здорових ідей в Європі. Саме
покоління тих, хто горланив „забороняти заборонено”, остаточно
перетворили колись величну Європу на лівацько-ліберальний
Євросоюз, цей інструмент знищення корінних народів континенту.
І як можна вважати тих, хто захоплюється цими гаслами, хто
продовжує знищувати все здорове і величне нашими друзями? Яка
різниця, якою мовою вони розмовляють? Вони виступають проти
усякого імперіалізму? Тобто вони виступають проти нас –
українських імперіалістів і борців за великодержавність. Вони
за емансипацію особистості, тотальну свободу та ін. – а ми за
дисципліну, ієрархію, порядок, вони за „вільну особистість”
(виродженого дегенерата-збоченця), а ми за Людину – носія
великих цінностей, людину волі та сили. Вони проти расизму
(тобто за знищення Білої раси та перетворення Європи на
расовий відстійник), а ми за боротьбу всіх Білих націй за
збереження власного життя. „Націонал-антифа” – це спроба
перетворити правий рух на деградоване лівацтво з відповідними
наслідками.

Ще одні жителі політичного маргінесу –
ультраправі гітлерофіли (германофіли). Здебільшого це
молодь, яка належить до субкультурних молодіжних середовищ. До
їх позитивних сторін варто віднести готовність до прямої дії
та певну ідейну спорідненість із Новим Націоналізмом
(Соціал-Націоналізмом). До вад відносимо: часто патологічне
антипартійництво і анархічність, несприйняття і острах перед
будь-якою організованістю та порядком, загалом низький рівень
ідеологічної підготовки і політичної грамотності, обмеженість
рамками молодіжної субкультури. Цей самий субкультурний
характер цього середовища не дає йому розвиватися і ставати
реальною силою, вийти на більш високий рівень.

Якщо ж
говорити про ідеологію, то тут ми навряд чи можемо говорити
про неї як таку. Скоріше мова може йти про фетишизацію
зовнішніх атрибутів німецького націонал-соціалізму, приводячи
до його сліпої ідеалізації. Причому часто (хоча здебільшого
підсвідомо) це перетворюється на інструмент епатажу,
захоплення формою, яке майже завжди поєднується зі слабким
розумінням змісту і, тим більше, мети своєї діяльності. Є
рація в точці зору, яка припускає, що субкультурно-анархічний
характер ультраправих молодіжних рухів в повоєнній Європі
запрограмований навмисно, аби схильна до правих ідей
пасіонарна молодь „випускала пару” в допустимих формах,
маргіналізувалася і не могла скласти реальної загрози
ліберальному режиму. Тому ультраправих германофілів не можна
сприймати як силу, яка зможе самостійно, зсередини
організуватися в серйозний рух. Вони мають стати одним з
середовищ, які на перших етапах складуть кістяк нового
Соціал-Націоналістичного руху, який стихійний запал молоді
поставить на міцні організаційні та ідеологічні основи.


ВИСНОВКИ

Новий Соціал-Націоналізм має
розпочатися із остаточного і повного розриву із лібералізмом.
Вже мертвий, але все ще за інерцією присутній в українському
дискурсі конструкт під назвою „націонал-демократія” має бути
знищений повністю, безжально і швидко. Сьогодні ми повинні
щосили бити по цьому низькопробному ідеологічному сурогату,
який заважає (і заважатиме! – поки ми його не знищимо)
українському правому руху стати справді масовим і актуальним.


В умовах постколоніального розвитку України
„націонал-демократія” виступила таким собі замінником правої
ідеології в Україні, приблизно як жувальна гумка замінює смак
справжніх свіжих фруктів. Через слабкість націоналізму і його,
за великим рахунком, інтегрованість у загальний
„націонал-демократичний” контекст, та частина суспільства, яка
могла і може бути нашою базою, стала електоральним полем, на
якому випасалися „націонал-демократи”, з самого початку
переповнені кон’юнктурниками, колишніми гебістами, комсюками
та іншим збродом, що вчасно перефарбувався в жовто-блакитні
кольори.

„Націонал-демократія” (як і „помаранчевізм” –
ідейний наступник націонал-демократії) не є політичною
ідеологію. Це сукупність постімперських комплексів,
ліберальних мотивів та українського культурництва. Це не
більше, ніж безалкогольне пиво від політики. Це яскравий
приклад того, що Донцов характеризував як „провансальство”, з
усіма його атрибутами. Причому історія повторюється:
український націоналізм 30-50 рр. ХХ ст. розпочався саме з
критики і остаточного розриву з провансальством, сьогодні ж
новий Український Націоналізм не відбудеться, якщо не
переступить через труп „націонал-демократії”. Новий
Український Націоналізм має методично руйнувати всілякі
асоціації з „націонал-демократією”, „помаранчевими” і
лібералізмом, принципово позиціонувати себе як антиліберальна
сила. Ліберально-культурницький симулятор буде замінено на
повноцінний і не симулятивний правий рух.


Соціал-Націоналістичний рух має ставити перед собою
мету – побудувати Велику Україну, яка стане авангардом другої
хвилі Консервативної революції і стане зорею Нового Арійського
Порядку. Для цього необхідно здійснити Націоналістичну
революцію, передвісниками і творцями якої стануть нові люди –
Герої нової доби, майбутня еліта Великої України, метою яких
буде підняти до свого рівня всю націю, фактично витворити
новий антропологічний тип людини – творця нової епохи. Тільки
поставивши перед собою такі цілі Український
Соціал-Націоналізм зможе стати великим рухом. Лише ті, хто
ставив перед собою грандіозні завдання, залишали слід в
історії та могли змінювати її хід.