Перспективи нового націоналізму(початок).

Андрій Іллєнко

14:36 30.03.2008

Дана робота має на меті підвести риску під критикою сучасного стану українського націоналізму і окреслити новий Український Соціал-Націоналізм, який має запропонувати новий підхід до розуміння націоналістичної ідеології. З огляду на це, доведеться торкнутись багатьох тем: від аналізу політичного спектру до геополітики. Але іншого шляху немає – стратегічна лінія формується з багатьох векторів і не врахування якогось з них відчутно її викривляє.

---

Під ідеологією українського націоналізму ми маємо на увазі комплекс взаємопов’язаних фундаментальних ідей, які визначають основу самого руху та його найважливіші цілі. Очевидно, що на сьогоднішній день український націоналізм не має адекватної ідеології. Це ілюструє багато прикладів: коли українського націоналіста запитують, за що він бореться, то зазвичай він відповідає щось щось на зразок – „щоб все було українське”. Дотеперішній український націоналізм зводив свій дискурс до питань мови, історії та Росії, все інше просто не розглядаючи. І в такому разі, хочемо ми того чи ні, але закиди в нашу сторону, щодо відсутності в нас жодної конструктивної програми, є слушними. Націоналістична тактика виконує по-суті роль стратегії, що є абсолютно неприпустимим: куди мінлива тактична лінія занесе, в яку ідеологічно-політичну гавань – туди й причалимо. І це в той час коли тактика повинна виходити зі стратегії та не суперечити їй в жодному разі. Зважаючи на вище сказане, ми маємо на меті, окрім критики існуючого стану речей, дати також проект конструктивної програми оновленого Українського Націоналізму. ДЕЩО ПРО ІДЕОЛОГІЮ Яка ідеологія сьогоднішніх українських націоналістів? Ніби очевидне питання. Але при детальному розгляді стає зрозумілим, наскільки неоднозначною є відповідь на нього. Побачити це можна, розглянувши дискурс теперішніх українських націоналістів. Бо ідеологія виражається в дискурсі, як стратегія в тактиці чи думки в словах. Так що маємо? Українська мова, визнання УПА, Росія погана. А економіка, політичний устрій, зовнішня політика, соціальний лад, екологія, наплив мігрантів, демографічна катастрофа та ще десятки й сотні питань? „Так, – кажуть націоналісти, – то є вкрай важливо, але ж зрозумійте, доки українська мова, культура, історія та ін. не будуть поширені та визнані – економіка, геополітика, політичний та соціальний устрій – то все вторинне. Але ми щось напишемо про це у своїй програмі...”. От і виходить замкненість на кількох питаннях і повна еклектичність в усьому іншому. Візьмемо будь-яку націоналістичну газету. Читаємо: мова, історія, українців пригнічують і так без кінця. В кращому разі якась стаття про поточну політичну ситуацію, написана в „помаранчевому” дусі. Щоб все це читати і не здуріти від одноманітності треба бути або „жертводайним діяшпорянином”, або самому це все писати. Чому так сталося? Чому націоналісти не хочуть оновити свій дискурс? Бо вони не можуть чітко сформулювати свою ідеологію. Ми її інтуїтивно відчуваємо, але коли нас просять сформулювати її чітко, це часто викликає великі труднощі. А коли все ж справа доходить до конкретних дефініцій, то виявляється, що наші погляди подекуди є дуже різними. Тут ми упираємося у фундаментальне питання – все ж таки, що таке націоналізм? Впевнений, тут ми маємо бути категоричними у своїх визначеннях. Якщо ми проведемо аналіз, то виявимо, що існує принаймні два націоналізми, або скоріше навіть дві якості націоналізму, які не можуть бути зведені до спільного знаменника хоча б тому, що знаходяться в різних площинах. Перший вид націоналізму – це націоналізм як національно-визвольний рух. Це не ідеологія (зрозуміло, що будь-який рух має певні ідеї, на яких він ґрунтується, але далеко не завжди цей, подекуди, еклектичний набір аксіом можна назвати ідеологією), а просто широкий суспільний рух за створення або відновлення національної державності. При цьому питання власне ідеологічні – філософські засади, соціально-економічні моделі, політичні проекти мають другорядне значення, якщо взагалі мають місце. Другий вид націоналізму – це націоналізм як ідеологія, яка має свою потужну і відшліфовану теоретичну базу і стоїть в одному ряді з іншими ідеологіями. Головна ознака ідеології в тому, що вона дає свою, унікальну модель світу. Саме це творить націоналізм, а точніше – інтегральний націоналізм. Перший вид націоналізму може переходити в другий, отримувати нову якість. Інколи, як-то в Україні 20-30-х рр. ХХ ст. ми бачили органічне поєднання цих двох вимірів націоналізму. Це був одночасно і рух за визволення, й ідеологічно відшліфований інтегральний націоналізм із всеохоплюючим світоглядом і потужною філософською базою. Справа в тому, що в разі, коли ми говоримо про націоналізм як ідеологію, то говоримо саме про інтегральний націоналізм. Всі інші химери типу ліберального націоналізму, націонал-анархізму, націонал-комунізму і т.д. ні в якому разі не є різновидами націоналізму, а є або відповідно лібералізмом, анархізмом чи комунізмом з деяким національним забарвленням або певною неприродною і нежиттєздатною ідеологічною еклектикою, яка немає жодного права вважатися повноцінним ідеологічним конструктом. Інтегральний націоналізм зазнав свого розквіту і занепаду в першій половині ХХ ст. Зародившись на межі століть у Франції, він отримав поширення по всьому світі й став наймаштабнішим проектом сучасності зі зміни принципових засад цивілізації та відходу від просвітницької парадигми європейської культури. В результаті інтегральний націоналізм був представлений в десятках країн, в кожній з яких він мав свої особливості та доволі суттєві відмінності. Без сумніву, італійський фашизм, німецький націонал-соціалізм, хорватський усташизм, автентичний український націоналізм, іспанський фалангізм та інші інтегральні рухи мали одну світоглядну основу. Всі вони були складовою частиною консервативної революції, яка висунула альтернативу ліберально-капіталістичній та більшовицькій системам. З огляду на поразку інтегрального націоналізму в другій світовій війні та чинники суто кон’юнктурні, український націоналізм відмовився від свої головної іпостасі – як інтегрального націоналізму, перетворившись на широкий і, по-суті, ідеологічно-еклектичний рух за визволення. В результаті виникла ситуація, за якої український націоналізм як ідеологія припинив свій розвиток (фактично – впав в анабіоз) десь у 1943-1945 рр. Можливо, такий крок в той момент мав певні політичні переваги. Але такий „тимчасовий” (на перший погляд) крок призвів до того, що як ідеологія націоналізм (за винятком кількох проблисків) і досі перебуває у стані глибокого сну і повної маргіналізації. В умовах совєцької окупації ні про який розвиток ідеології не йшлося, а еміграційні націоналістичні організації перетворилися на суміш комерційних структур і клубів за інтересами, які як вогню боялись звинувачень у „фашизмі” і всю свою (на той момент вже слабеньку) теоретичну потугу пустили на заперечення інтегрального націоналізму. Якщо ж говорити про тогочасну Україну, то після придушення спротиву УПА дієве націоналістичне підпілля, яке ще несло в собі традиції автентичного націоналізму, було знищене. А рух дисидентів, на основі якого потім виник Рух за перебудову взагалі носив характер антинаціоналістичний, вболіваючи за ленінську національну політику. Ніякого відношення до націоналізму ні Рух, ні його мертвонароджені „потомки” у вигляді „націонал-демократичних” партій не мали, не мають і ніколи не будуть мати. Це політичні, ідеологічні і естетичні послідовники драгоманових, винниченок та іншого ліберально-соціалістичного сміття. Таким чином, коли на Україну впала незалежність, тут не існувало сил, здатних на створення масштабної націоналістичної структури. Оскільки інтегральний націоналізм все ще був в анабіозі, то націоналісти, які стали з’являтися в Україні, були продовжувачами діаспорної безідеологічної мертвечини. В цьому коріння поразок і маргінальності українського націоналізму. Українські націоналісти мали б одразу після отримання державності перейти на позиції інтегрального націоналізму, але цього не сталося і вони опинилися в позиції вічно відсталих і апріорі не здатних на перемогу маргіналів з ідеологічною мішаниною на озброєнні. Далі все це призводило до все більших помилок і поразок. Через те, що ми мислили не категоріями ідеології, а категоріями суспільного руху за незалежність, нас одразу занесло в ліберальний дискурс і там було перетворено на прислужників ліберально-помаранчевого мейнстріму. Якщо б ми від початку стали на інтегральні позиції, то не те щоб мова не йшла про стратегічні союзи з „націонал-демократами” та помаранчевими, а вони були б об’єктом найжорсткішої нашої атаки. Сьогодні, після років стагнації, український націоналізм повинен нарешті повернутися до власних автентичних джерел. УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ: ІСТОРІЯ ХВОРОБИ Ретроспективність – означає повну зверненість у минуле. Минуле є не просто вектором сучасного українського націоналізму, воно є, за великим рахунком, єдиним полем його реальної зацікавленості. Це виявляється, приміром, у тому, що акції українських націоналістів майже завжди проводяться з приводу історичних дат, а реальна діяльність багатьох націоналістичних організацій часто обмежується історичними дослідженнями. Часто намагання актуалізувати в свідомості ретронаціоналістів проблеми сучасності викликають навіть роздратованість, адже відривають від цікавої справи копирсання в історичному минулому. Не треба плутати це з традиціоналізмом, який є однією з основ правої ідеології. Традиціоналізм передбачає пошанування та тяглість Традиції і творення нових форм життя, які були б продовженням Традиції за своїм духом, а не буквою. Ретронаціоналізм же абсолютизує букву, в той самий час за жонглюванням цитатами з канонізованих текстів, фетишизацією символіки та поклонінням сакралізованим особам втрачається справжній дух націоналізму, внутрішня суть замінюється абсолютизацією зовнішніх атрибутів. Причому дуже важливо зауважити: майже завжди український націоналізм минулого трактується вкрай тенденційно, деякі сучасні „націоналісти” з усіх сил хочуть, приміром, подати Сціборського чи Донцова ледь не демократами і борцями за „загальнолюдські цінності”. Мова ні в якому разі не йде про те, що треба відкинути минуле. Навпаки! Згадаймо українських націоналістів 20-50-х рр. ХХ ст., від яких сучасні націоналісти перейняли абсолютно всю формальну оболонку (назви, символіку, пісні та ін.), тільки не ідеологічну суть. Чи відкидали УВО або ОУН історичне минуле? Ні! Але при цьому вони не стали один в один мавпувати своїх попередників, вони змогли на основі історичної традиції витворити щось абсолютно нове. Вони перейняли головне – дух предків і тяглість Традиції, але на основі цього витворили нову ідеологію, методи, організацію та ін. А ми ж все ще живемо на спадщину, залишену нам попередниками з ОУН, не бажаючи творити своє власне багатство, яке ми передаватимемо вже своїм наступникам. Вторинність – означає несамодостатність, внутрішню залежність і спрямованість на який-небудь зовнішній об’єкт. Тобто, позиція сучасних українських націоналістів дуже часто (якщо не завжди) формувалася не за якоюсь власною внутрішньою логікою, а лише на основі простого антагонізму по відношенню до зовнішнього об’єкту. Якщо Росія проти НАТО – то ми маємо бути обома руками за! Якщо в СРСР була планово-адміністративна економіка, то у нас має бути абсолютно вільний ринок і то якнайскоріше! Справа тут навіть не так у суті самих питань, як у самій їх постановці та способі мислення, який не є самодостатнім і будується за принципом відруховості – аби як, але не так! Травматичний досвід співжиття з Росією викликав появу комплексу, який знаходить своє вираження саме у такій вторинності дій і бажанні втечі куди завгодно, аби тільки подалі від демонічного архетипу Москви як уособлення „метафізичного зла” – центрального елементу ретронаціоналізму. Така залізна прив’язаність призводить до того, що український націоналізм фактично стає дзеркальним відображення націоналізму російського, з точністю до навпаки копіюючи всі його рухи. Без знищення цієї прив’язки ми приречені вічно танцювати цей божевільний танок і годі навіть мріяти про якусь самодостатність. Ліберальність – означає зануреність українського правого руху у ліберальний дискурс і цілковиту маргінальність в його рамках. Український ретронаціоналізм виявився неспроможним витворити за роки незалежності свій власний і самодостатній суспільно-політичний дискурс, ставши, за великим рахунком, лібералізмом з сильно вираженими українськими етнокультурними та лінгвістичними акцентами. Ліберальність є чи не найнебезпечнішою хворобою українського націоналізму, що перетворює його на малоцікаву і аморфну „націонал-демократію”, виражену в лібералізованих етнографічних гуртках. В цьому контексті вкрай важливо зазначити, що саме слово „лібералізм” націоналістами загалом помірковано критикується, але при цьому йому надається неадекватний зміст. Під „ліберальністю” в таких випадках розуміється пасивність, нерішучість, зрадливість, непослідовність, тобто коли націоналістичний публіцист критикує лібералів, то він критикує їх нерішучість у досягненні цілей, але аж ніяк не самі цілі. З цього випливає, що націоналіст і ліберал (з точки зору деяких „націоналістів) мають по суті спільні цілі, тільки націоналіст є більш рішучим і послідовним у їх досягненні. Тобто виходить приблизно так: ліберали обіцяють вступити в НАТО і ЄС, але ніяк не можуть, бо вони нерішучі, прийдуть націоналісти і рішучим чином це зроблять, ліберали хочуть створити абсолютно вільний ринок, але не можуть, прийдуть націоналісти – зроблять, і от тоді буде Українська держава! І цей дегенеративний абсурд є загальним місцем в „націоналістичній” публіцистиці! Як це не прикро, але самі „націоналісти” позиціонують себе як „рішучих лібералів” і „правильних, послідовних помаранчевих”, тобто критикують помаранчевих не за їх основоположні принципи, а лише за нерішучість у досягненні цілей, „які є для всіх спільними”! Таке „позиціонування”, крім завчасної згоди на маргіналізацію, ще й грає на руку різного роду комуністам і прогресивним соціалістам, які в своїй пропаганді малюють українських націоналістів як найзапекліших борців за вступ до НАТО і „західний спосіб життя”, такий собі „передовий загін лібералізму і американізму в Україні”. Пасивність – виявляється в усьому, починаючи від ідеологічних установок і закінчуючи конкретними методами боротьби. Дотепи про „революційних продавців книжок” (вигадані і поширювані, до речі, самими українськими націоналістами) вже стали хрестоматійними. Але вся іронія в тому, що в тих книжках якраз пишеться про активні методи боротьби, агресивність і чин заради чину. Ілюзорність – означає безоглядну та наївну віру в те, що як тільки вдасться донести до „широких зденаціоналізованих мас” якесь майже сакральне знання (яке знову ж таки, майже завжди стосується інтерпретації історичних подій минулого), то це автоматично призведе до їх (мас) прозріння та навернення до українського націоналізму. А ситуація, коли це “сакральне” знання не призводить до очікуваного ефекту, викликає в українського націоналіста болюче нерозуміння і розгубленість. Культурництво – зведення усього спектру проблем, які потребують вирішення в українському соціумі, до так званих „гуманітарних” питань, і розуміння національної культури як примітивної шароварщини та колхозної творчої самодіяльності.