Проект Андропова або Поява Штірліца радянському народу

22:12 26.06.2012

Штірліц блукав весняним лісом. Пробивалося перше боязке яскраво-зелене листя. Штірліц обережно погладив набряклі бруньки на дереві. Він знав, на що йде... «Штірліц зловив себе на тому, що думає про німців і про Німеччину як про свою націю і про свою країну ... Парадокс, мабуть: я люблю цей народ і люблю цю країну».

З партійної характеристики члена НСДАП з 1933 року Макса Отто фон Штірліца, штандартенфюрера СС (VI відділ РСХА):

«Істинний арієць. Характер - нордичний, витриманий. З товаришами по роботі підтримує добрі стосунки. Бездоганно виконує службовий обов’язок. Нещадний до ворогів рейху. Відмінний спортсмен: чемпіон Берліна з тенісу. Неодружений; в зв’язках, що ганьблять його, помічений не був. Відзначений нагородами фюрера і подяками рейхсфюрера СС... »

З першої ж миті, з’явившись на екранах телевізорів, штандартенфюрер СС Макс Отто фон Штірліц увійшов у кожну радянську сім’ю. Увійшов стрімко, без попередження, щоб залишитися назавжди.

Але Штірліц прийшов не один. Разом з ним прийшли Мюллер і Борман, Шелленберг і Кальтенбруннер, Гіммлер і Герінг, Вольф і Айсман, Кет і Гельмут... А з ними в кожну радянську квартиру прийшов і їхній світ, і їхній світогляд - національний соціалізм.

«Великий російський і багатонаціональний радянський народ», - як одного разу охарактеризував нову радянську спільність один з партійних функціонерів, - застиг в здивуванні! Два зразка соціалізму були перед ним! «Розвинений соціалізм», який він з дитинства бачив щодня і щогодини навколо себе, і «національний соціалізм», знищений в Німеччині в далекому травні 1945-го, і який ритуально проклинає частина соціуму до цього часу. Відмінності були настільки вражаючі, що народу було про що задуматися!

Беручи свій початок від «ленінської гвардії», радянська номенклатура, під охороною чекістських кордонів і непроникною завісою секретності, розцвітала, міцніла і багатіла з кожним днем. На кістках мільйонів каторжних трудяг концтаборів і спецпоселень, які удобрили своїми тілами шосту частину суші, і на пограбуванні решти населення, що трудиться на волі і одержує мізерну зарплату, вона в країні «реального соціалізму» створила свою маленьку Спецкраїну. Де все було спеціальне: спеціальні житлові будинки, що зводилися спеціальними будівельно-монтажними управліннями, де відсутність басейну вважалося таким же диким, як і відсутність вікон у звичайній квартирі; спеціальні дачі, пансіонати, санаторії, лікарні та поліклініки; спеціальні дитячі установи; спецпродукти, що продавалися в спецмагазинах; спецстолові та спецбуфети; спецперукарні; спецавтобаза, бензоколонки і номери на автомашинах; розгалужена система спецінформації та спеціальна телефонна мережа; спеціальні клуби та кінотеатри; спеціальні зали очікування на вокзалах та аеропортах; спеціальні пологові будинки і навіть кладовища.

Ця Спецкраїна жила, відпочивала, харчувалася, купувала, подорожувала, розважалася, вчилася і лікувалася, ніколи не стикаючись з народом, на пограбуванні якого грунтувалося все її благополуччя. Відгороджені глухими парканами і озброєною охороною, потопали в зелені розкішні особняки і котеджі, «мисливські будиночки», парки та сади, особисті кінозали, тенісні корти та басейни, ажурні альтанки, оранжереї, парники, стайні з дорогими елітними скакунами...

Новітні французькі та фінські меблі, блакитні бельгійські ванни, ніжнопалеві італійські унітази, кухонні західнонімецькі комплекси, аудіо-та відеосистеми «Соні», «Панасонік», «Акаі»...

Унікальні гобелени, різнокольорові вітражі на вікнах, перські килими, старовинна зброя, золоті та срібні статуетки і дрібнички, дорога порцеляна, вази із яшми, золоті самовари, різьблені прикраси зі слонової кістки, індійський шовк, погреби з колекційними винами...

Спецохорона і спецперсонал давали строгу підписку про нерозголошення, і заохочувалися за мовчання високими окладами і допуском до дрібних привілеїв, типу спецпайків та чеків в «Берізку».

Безперервна винищувальна війна, яку комуністичний режим вів проти народу, призвела не тільки до фізичного знищення або втечі з країни найкращої, працьовитою і талановитої частини населення, але й позначилася на генофонд нації, різко знизивши рівень духовної і моральної культури. У результаті жахливого марксистсько-ленінського експерименту було створено суспільство, де, за словами одного відомого філософа, «панівним психологічним типом стала людина байдужа». І абсолютно аморальна, з повністю втраченим поняттям про «суспільне благо» або «громадянський обов’язок», який якщо і проявлявся, то лише в доносах.

Основними принципами стали: «Нахабство - друге щастя», «Після мене хоч потоп», «Будь як усі», «Я - людина маленька» і багато інших. Атмосфера лицемірства, брехні, нахабства, несправедливості, блату робила свою справу не гірше війни, знищуючи своєї затхлістю, як на фронті, в першу чергу чоловіків, і, напевно, - кращих. Найгірші залишалися жити і пристосовуватися. Пряме вираження внутрішнього протесту в чоловіків проти політики номенклатури, яка розбещувала душу, стало проявлятися у пияцтві, соціальній пасивності і злочинності. У результаті чоловіче населення розгубило риси характеру «сильної статі» остаточно - з ними було не вижити. Потрібні були догідливі, покірні і мовчазні. Такі, що думають виключно про особисте благополуччя.

Культ особистості Л.І. Брежнєва, що посилювався одночасно, ще більше ускладнював ситуацію з морально-етичної орієнтацією радянського народу. Хвилі міщанської психології, егоїзму, байдужості, злодійства (або незаконного привласнення матеріальних цінностей держави) захлеснули радянське суспільство. Якщо номенклатурні працівники, використовуючи владу, незаконно привласнювали собі державні багатства машинами і вагонами, то прості працівники виносили з заводів, фабрик та установ державні цінності сумками. «Несунство», як масове явище, охопило всю країну. Численні спроби боротися з «несунами» закінчувалися невдачею. Саме тоді народилася народна мудрість: «Бери з роботи кожен цвях - адже ти господар, а не гість!».

В середині 70-х вже мало хто з радянських громадян хотів бути чесним і справедливим. Це було невигідно і небезпечно. До цього часу байдужість роз’їла душі у більшості громадян, а перекручена система моральних цінностей брежнєвського періоду зробила їх пасивними, егоїстичними і легко керованими.

Байдужість до праці і її результатів, масове пияцтво стали найбільш видимими проявами деградації радянського народу. Він став безпорадним, покірним, легко керованим стадом, нездатним не тільки відстоювати інтереси країни, але й особисті.

Подвійна система відносин з дітьми: заклики зростати добрими, турботливими, чесними і реальне життя батьків, їхня шита «білими нитками» вимушена негативна поведінка, - привели до остаточного вимивання моральності та духовності у підростаючих поколінь, до спотворення їхньої власної системи внутрішніх цінностей, що породило нинішнє покоління з масовими деградаційними і антисоціальними рисами поведінки.

Двоїстість - логічний результат радянського маніхейства. Говорити одне, а думати інше, кричати на демонстраціях і шепотітися на кухнях, цілувати берези і заздрити від’їжджаючим євреям.

Однак радянську номенклатуру постійно мучив страх, що народ може дізнатися правду про реальне життя в західних країнах. Тому Велика інформаційна війна, розпочата ще за Сталіна, коли за слухання передач західних радіостанцій давали 10 років таборів, тривала... «Глушилки» цілодобово працювали на повну потужність, викидаючи в ефір мегавати енергії. Одна з них - це «Об’єкт 200», що розташовувався на околиці Києва, у Биківні. Його антенні поля займали територію близько 250 гектарів. До речі, неподалік розташовувався ще один спецоб’єкт - розстрільний полігон НКВС, де знайшли свій останній притулок десятки тисяч наших громадян.

Був у партії і випробуваний спецзагін борзописців, що підгодовувався в спецгодівницях, і набив руку на «викриттях родимих плям капіталізму»...

…І раптом радянський народ побачив національний соціалізм, і зовсім іншу, націонал-соціалістичну, номенклатуру!

Замість кремлівських старців, що ледве-ледве ворушили членами, незрозуміло чим займалися і тому, замість конкретних справ бурмочуть з трибун та екранів телевізорів комуністичну фразеологію, - радянський народ побачив номенклатуру, що не втратила віру в ідеали, гордість за свою країну і віру в майбутнє відродження. Він побачив державний апарат, що працює чітко і злагоджено, хоча Німеччину від остаточного краху відокремлювали лічені тижні.

У середовищі цієї номенклатури народ побачив і Штірліца, - радянського розвідника. Він живе в умовах порядку і не страждає від «двозначності». Він відкрито і законно отримує свою салямі, не відчуває утисків від бюрократії, від дурних начальників. Йому не треба стояти в чергах, чекати цілий день якогось сантехніка, у нього чисто і прибрано в будинку, на вулицях немає смітників і звалищ, побут його добре організований. Він захищений всією культурою схильного до порядку німецького народу.

У фільмі нацисти (тобто національні соціалісти. - НО) показані не моральними виродками, а цілком розсудливими людьми, патріотами, хорошими товаришами. Причому показані вони були неспішно, так що можна було вдивитися в них і десь навіть до них прив’язатися. Вони були симпатичні і привабливі. І вся ця номенклатура епохи національного соціалізму не була вражена раковою пухлиною корупції, що для «гомо совьєтікус» було дивно і незвично. Один тільки Герман Герінг своєю пристрастю до розкоші викликав деяку підозру. Однак і його багатство не було накопичено за рахунок присвоєння суспільного добра або хабарів.

Докір Гітлера, що прозвучав з екрана: «Ви загрузли в достатку і розкоші, Герінг! Ви живете в дні війни, немов імператор або єврейський плутократ! Ви стріляєте з лука оленів, а мою націю розстрілюють з гармат літаки ворога!», - сміливо можна було інтерпретувати як докір в користолюбстві особисто Брежнєву, який надто вже любив дорогі подарунки і дуже любив полювати в заказниках, і як докір в користолюбстві секретарям ЦК компартій Азербайджану, Грузії і Середньоазіатських республік.

Ну а наступний вислів фюрера: «Покликання вождя - це велич нації! Доля вождя - скромність! Професія вождя - точне співвідношення обіцянок з їх виконанням», - звучало як відверта єресь, бо навіть школярам, що дивилися телебачення було ясно, що скромністю Генеральний секретар і керівні товариші по партії не відрізняються, а в настання комунізму в 1980 році вірили тільки олігофрени.

Групенфюрер СС Мюллер, бригадефюрер СС Шелленберг і співтовариші

Генріх Мюллер завжди був прихильником дисципліни і порядку. Поставлені перед ним завдання він виконував так, немов вони були військовими командами. Істинний трудоголік, що ніколи не брав вихідних, Мюллер був налаштований служити німецькій державі незалежно від того, який уряд був при владі, і вважав, що це є загальний обов’язок коритися.

Переживаючи за Штірліца, глядач захоплювався Мюллером, і він заслужив всенародну любов. Складно цим фактом знайти розумне пояснення. Неможливо навіть уявити собі, щоб у Німеччині чи Прибалтиці виконавець ролі Берії, що показав цю людину без пропагандистських штампів (!), був піднесений на вершину народного шанування.

Мюллер дуже людяний. Коли виявляється, що відбитки на валізі російської радистки і на телефоні в кімнаті урядового зв’язку є відбитками Штірліца (8-а серія), Мюллер переживає. Він засмучений через Штірліца. Це удар по вірі Мюллера в існування чесних людей. Мюллер хоче, щоб підозра щодо Штірліца виявилася помилковою. Мюллер - людина, яка піклується про справу, про товаришів, про Батьківщину. Душевний в спілкуванні, нордично стриманий. Можна сказати, - зразок для радянських людей. Навіть прочуханів, за його словами, він нікому не робить. До речі, слід зазначити, що упродовж усього фільму між співробітниками Головного управління імперської безпеки спостерігаються коректні і навіть десь теплі відносини.

У 10-ій серії моральні страждання Мюллера досягають найбільшої сили. Половина глядачів, якщо не більше, вже закохана в цю людину з важкою долею.

Коли Мюллер повертається з конспіративної квартири в камеру Штірліца, то Штірліц, в порушення субординації, дозволив собі не встати, - перед старшим за званням і за посадою. А потім починає фамільярно тріпатися, - абсолютно ненордично і, можна сказати, дещо по-хамськи, так що Мюллеру навіть доводиться зробити йому зауваження. Мюллер чудовий. І глядачеві мимоволі доводиться визнати, що в даному випадку Штірліц виявився не на висоті.

***

Прекрасна сцена, в якій Мюллер дає доручення оберштурмбанфюреру СС Айсману перевірити справи Штірліца.

Айсман: «Особисто я вважаю, що слід бути до кінця чесним перед самим собою - це визначить всі наступні дії і вчинки».

Мюллер: «Дії та вчинки - одне й те саме. Як я заздрю тим, хто виконує наказ - і тільки! Як би я хотів тільки виконувати накази! «Бути чесним»! Можна подумати, що я раз у раз думаю, як би мені бути нечесним. Будь ласка, я надаю вам повну можливість бути чесним, беріть ці матеріали і зробіть свій висновок. До кінця чесний. Я обіпруся на нього, коли буду доповідати шефу про результати інспекції».

- Чому саме я повинен робити це, обергруппенфюрер? - запитав Айсман.

Мюллер засміявся:

- А де ж ваша честь, друг мій? Де вона? Завжди легко радити іншим - будь чесним. А поодинці кожен думає, як би свою нечесність вивернути чесністю... Ніби виправдати себе і свої дії. Хіба я не правий?

- Я готовий написати рапорт.

- Який?

- Я напишу в рапорті, що знаю Штірліца багато років і можу дати за нього будь-які запоруки.

- Пишіть, - сказав Мюллер.

З боку Айсмана це Вчинок! Адже він ручається за людину, яку підозрюють у зраді. І підозрює його вищий керівник - начальник Головного імперського управління безпеки Ернст Кальтенбруннер.

Мюллер гідно оцінює вчинок Айсман: «Молодець... Я завжди ставився до вас з повагою і повною довірою. Зараз я мав можливість переконатися ще раз у вашій високій порядності, Айсман».

- Дякую вам, обергрупенфюрер.

- Мені вам нема чого дякувати. Це я дякую вам.

Мюллер щирий, йому імпонує порядність Айсман, і він дійсно радий, що Айсман вважає Штірліца поза всяких підозр.

***

Якщо початком націонал-соціалістичної пропаганди у фільмі вважати прекрасну сцену (з першої серії), в якій Штірліц перериває істеричну викривальну демагогію фізика Рунге простим питанням: «Ну, а ви що пропонуєте?» (а справді, що?), то її апофеоз - це допит штурмбаннфюрером СС Рольфом російської радистки Кет (9-та серія).

Він нервує. Видно, що йому огидно займатися цією справою. Що таке проведення часу взагалі йому чуже. Він «заводить» себе, щоб подолати моральний бар’єр і заподіяти зло немовляті. Він переконує себе, що це потрібно для його Батьківщини. Він, нарешті, кричить: «Так, мені це буде дуже страшно робити! Так, я теж людина, а не тварина, і мене теж народжувала мати! Але ім’ям всіх матерів рейху я зроблю це! Іменем дітей рейху, які гинуть під бомбами, - я зроблю це!»Він п’є серцеві краплі, нарешті. Сцена з серцевими краплями - це взагалі неповторна пишність. Саме такі речі роблять фільми шедеврами. Які найтонші відтінки емоцій і смислів, яка приголомшлива гра нюансів!

Але ж за пропагандистською логікою офіцер Гестапо повинен бути патологічним садистом, для якого позбавити життя расово неповноцінного немовляти (адже Кет слов’янка), що муху прибити!

***

(З партійної характеристики члена НСДАП з 1934 року бригадефюрера СС, начальника VI відділу РСХА Вальтера Шелленберга: «Істинний арієць. Характер - нордичний, відважний, твердий. З друзями і колегами по роботі відкритий, товариський, дружелюбний. Нещадний до ворогів рейху. Чудовий сім’янин. Кандидатура дружини затверджена рейхсфюрером СС. Зв’язків, що ганьблять його, не мав. Чудовий спортсмен. У роботі проявив себе видатним організатором... »)

Олег Табаков виявився настільки схожим на реального Шелленберга (начальника Штірліца), що, за спогадами Ю. Візбора, після виходу фільму на екрани Табакову прийшов лист із Німеччини, в якому його дякували за те, що він так благородно зобразив запеклого фашистського розвідника.«Ви так схожі на дядька Вальтера, - прочитав у посланні Олег Павлович, - що мені не залишається нічого іншого, як повісити ваш портрет в цій ролі в моїй кімнаті». Під листом стояв підпис рідної племінниці Шелленберга.

***

Існує легенда, що коли Андропов складав список про нагородження орденами акторів, що знялися в картині, то прізвище Броньового він не згадав і написав просто - «Мюллеру».

А одного разу якийсь секретар ЦК ВЛКСМ, відповідаючи на питання «чому в світі так багато фашистських організацій?», сказав: «Це Броньовий винен. Не можна робити фашистів такими привабливими...»

Третій Рейх в масовій свідомості

«17 миттєвостей весни» стали єдиним телефільмом, який був одностайно прийнятий і високо оцінено всіма верствами суспільства: молодими і літніми, вільнодумцями і комуністами, народом і інтелігенцією, ідеологами та творчою елітою. Він був присвячений найжорстокішій темі - війні, але в ньому не було озлоблення.

Успіх фільму був неймовірним! Незважаючи на літо і відпустки, з 11 по 24 серпня буквально вся країна припала до екранів своїх телевізорів, а про популярність фільму свідчила кількість споживання води в країні, яке в години показу фільму падало по всьому Радянському Союзу в десятки разів (народ не займався пранням і приготуванням їжі). МВС фіксувало зниження рівня злочинності. А вже останні серії, де інтрига фільму була закручена до межі, глядачі й зовсім дивилися, затамувавши подих.

Країна обговорювала Штірліца і Мюллера, переживала за Кет, народ писав захоплені листи на телебачення, а рано вранці 11 вересня 1973 року в Чилі на армійській хвилі радіодіапазону прозвучала кодова фраза «В Сантьяго йде дощ». Військові вирішили зупинити комуністичну загрозу. Аугусто Піночет публічно заявив: «Ми намагаємося зробити з Чилі країну власників, а не пролетарів... Ми ніколи не сумнівалися у виборі: гарантувати права десяти тисячам антисоціальних крикунів, або права десяти мільйонів чилійців». Військові благородно запропонували Альєнде літак, щоб він з родиною відлетів з країни до своїх марксистських натхненників. Але Альєнде застрелився з автомата Калашникова, - особистого подарунка Фіделя Кастро. А Луїс Корвалан, Генеральний секретар компартії Чилі, загинути геройською смертю за ідеали марксизму-ленінізму не побажав, і віддав перевагу арешту і ув’язненню.

Головний ідеолог партії М.А. Суслов розгорнув потужну пропагандистську кампанію з «викриття фашистського режиму» в Чилі і за звільнення «товариша Лучо». Папери на плакати винищили незміряно... Навіть футбол підключили до ідеологічних операцій. У Москві (26.9.1973) збірні СРСР і Чилі зіграли 0:0 і матч повинні були грати в Сантьяго, в листопаді. Але оскільки тренери не гарантували навіть нічиєї, а програвати з ідеологічних причин було не можна, то радянська федерація футболу теж влаштувала пропагандистський спектакль в вигляді відмови від гри на стадіоні, «политому кров’ю героїв».

Склалася парадоксальна ситуація. Радянська преса волала про злочини «фашистського режиму» в Чилі, західні радіостанції твердили про злочини сталінізму, а приголомшливий успіх картини змусив керівництво Держтелерадіо повторити показ фільму «з благородними фашистами» вже в грудні того ж року.

13 грудня 1973 відбулася і міжнародна прем’єра - фільм показали в НДР. А 6 вересня 1974-го - у Фінляндії. Потім його показували у всіх соціалістичних країнах.

Втретє по Центральному телебаченню картину прокрутили в січні 1975-го. Через півтора роки її показали знову.

Фільм став сенсацією. Він увійшов в аннали радянського кіно. Герої серіалу «пішли» в народ, ставши персонажами нескінченних анекдотів «про Штірліца», літературних і музичних творів, карикатур, а через багато років і комп’ютерних програм, що зайвий раз підтверджує геніальність картини.

***

Олександр Бурьяк, автор книги «Один проти всіх», згадує:«Сімнадцять миттєвостей весни» - це цілий віртуальний світ.

Яскравий, вражаючий, насичений, повчальний. Населений чудовими героями, яких ви ніде більше не зустрінете. Там є особистості, сила, життя, чудова боротьба, блиск розуму, красиві жінки (мигцем), благородство, наївність, самовідданість, смішне, піднесене, трагічне.

Пам’ятаю, після першого перегляду «Сімнадцяти миттєвостей» в далекому щасливому дитинстві я завів досьє на своїх вчителів і однокласників. Я наробив маленьких папок і ховав їх у старому рюкзаку у ванній.

Певна нацифікація російського масової свідомості, що відбулася після «Сімнадцяти миттєвостей весни» (я маю на увазі не тільки анекдоти про Штірліца, але також, наприклад, манеру жартома присвоювати один одному звання СС), була своєрідним проявом загального глибинного фрондерства, неприйняття офіціозної радянської брехні.

О, я був далеко не єдиний, хто в молодості опинився зачеплений історією про Штірліца і Мюллера. Мій армійський приятель старший лейтенант Л. розповів мені якось, що один його друг, однокурсник по військово-політичному училищу, будучи збудженим від цього фільму, навіть пошив собі нарукавну пов’язку зі свастикою. Інший мій приятель - провідний інженер П. зі стогоном зізнавався мені, що знаходить уніформу СС неперевершено гарною, а уніформу Радянської Армії - до образливого жалюгідною».

Штірліц як зашифроване послання

У книзі «Герої, шанування героїв і героїчне в історії» англійський письменник і філософ Томас Карлейль описав шість типів героя, якому люди поклонялися, якого обирали в якості ідеалу. Хронологічно ряд героїв Карлейля виглядає так: Божество, Пророк, Поет, Духовний пастир, Письменник, Вождь. Кожен герой має своє покликання, обумовлене вимогами епохи, але суть героїзму - завжди одна і та ж. Герой - це людина, яка завдяки своїй духовній силі, мужності, чуйності і, головне, - Вірі, здатний бачити Істину Життя і сповістити про неї людям. З глибини своєї щирої душі Герой звертається до народу з проповіддю, закликом, пророцтвом. Він малює перед людьми образ Майбутнього, пробуджує в них совість, бажання жити справжнім життям. Він знаходить відгук у душах, своїм словом і дією облагороджує, підносить Людство.

Аналізуючи образ Штірліца, філософ і культуролог Є.В. Соколов, пише: «Фашизм і комунізм як ідеології, що протиставляються одна одній у фільмі, можна сказати, відсутні. Росіяни і німці виглядають як нормальні, багато в чому схожі люди - гідні суперники. Серед німців ми зустрічаємо не тільки відданих Батьківщині, тверезомислячих генералів, а й солдата, що ціною життя рятує російську дитину, носіїв високих гуманістичних цінностей - пастора Шлага, професора Плейшнера.

У Штірліца не підкреслені жодні власне російські риси і ніяк не позначений в ньому переконаний комуніст. Здається, що Штірліц - теж носій загальнолюдських, загальноєвропейських цінностей і саме на цій основі знаходить він взаєморозуміння з пастором... В духовному контакті, у згоді Штірліца і Шлага, передбачається майбутня духовна єдність Європи і Росії».

І в ім’я цієї майбутньої єдності Штірліц руйнує спроби Гіммлера домовитися про мир з американцями. Виконуючи цю місію, Штірліц поєднує в собі якості і розвідника, і політика. Він своїм розумом, волею, мужністю в цей унікальний момент історії власноруч розв’язує і заново пов’язує нитки політичних подій. Але, як ми змогли переконатися в ході фільму, Штірліцу властиві й інші якості, що необхідні Вождю.

«Духовним пастирем», що ініціював появу міфу про Штірліца, був Юрій Володимирович Андропов, Голова КДБ СРСР. «Письменниками», які створили міф про Штірліца були Юліан Семенов і Тетяна Ліознова. Герой Штірліц, у виконанні В’ячеслава Тихонова, - прообраз «Вождя».

Можливо, це було зашифроване послання про прийдешній прихід вождя нового типу для нової країни! Країни націонал-соціалістичної?

Згадайте філософські міркування Мюллера про те, що націонал-соціалізм ще повернеться в Європу і нацисти будуть героями!

Опубліковано зі скороченнями.