У далекому 90 році НРУ розпочав акцію відродження України. Для цього в містах України виникли представництва де можна було отримати тимчасове посвідчення громадянина УНР з подальшим його обміном на реальний український паспорт. Таким чином вирішувалося питання майбутнього України. Планувалося серед громадян УНР  пізніше провести вибори до Верховної Ради.

Однак реальна спроба відродження української України наштовхнулося на велетенський опір тоді ще всесильної репресивної комуністичної системи. Для нейтралізації Руху використовувалися усі без винятку засоби, серед  яких найголовніше місце займала брехня. Створений радянською пропагандою образ куркуля-бандерівця із закривавленою сокирою в руках напрочуд гарно вклався в образ сучасного рухівця. І якщо цього було досить для РАДЯНСЬКОГО українця, та все ж недостатньо для російськомовного українця, бо останній асоціював себе вже не стільки з Україною, як з ядерно-космічно-немічною потугою в образі срср. Щоб випадково ці українці не згадали свого українського коріння, комуністична система зайнялася пропагуванням своїх колишніх ворогів – білогвардійців та махновців, але вже в образі рятівників країни. Рідкісні удачі колишніх противників були оголошені єдино правильними. Особливо ж імпонувало комуністам, що ні білогвардійці ні махновці не були прибічниками незалежної України. Махновський рух хоч і існував на той час виключно на українських землях та завдяки українським селянам, але  мав надто великий відсоток прийшлих загальноімперських елементів (найперше – різнокаліберних російськомовних і достатньо зденаціоналізованих анархістів) які були достатньою мірою прибічниками російської культури й створили б швидше всього якусь копію тепер уже білої Південної Родезії, ніж Південної України.

Не маючи змоги протиставити щось пропаганді кпсс, рухівці забуксували зі своєю акцією. Газета «За вільну Україну», напівлегальні журнали та листівки на дешевому папері не витримали конкуренції  ледь не з усіма ЗМІ тодішнього Союзу.

Бажання піти балтійським шляхом у вирішенні національного питання (через що головне й було намагання відродити УНР, щоб позбавити пізніших емігрантів громадянства й їх політичного впливу) наштовхнулися на жорсткий спротив і в самому українському суспільстві. Електорат з гарно промитими мізками не засвоював правдивої інформації. Злочини кпсс, які виходили на поверхню, не сприймалися суспільством з належною критикою. Дуже гарно спрацювало саме порівняння  колишніх геббельсівських відкриттів щодо цього з сучасними рухівськими. І хоч обидва ці звинувачення були абсолютно правдиві і показували реальний звіриний оскал російського комунізму, однак десятиліття радянської брехні не дозволили не підготовленому до сприйняття об’єктивної правди розумові радянської людини сприйняти це належним чином.

Навіть після проголошення Декларації та й самого Акту про Незалежність, радянська пропагандивна машина продовжувала зомбувати населення України, тільки тепер з неприкритим російським обличчям, яке так і залишилося у заляпаній чужою кров'ю будьонівці.

Українське суспільство не змогло повернутися, як Балтія, до минулої незалежності. І першим кроком до зради тих, виплеканих на початку ХХ століття в жорстокій борні з окупантами ідеалів, була саме Декларація 16 липня 1990 року. Цим документом Новітня Україна просто ВІДМОВИЛАСЯ від УНР і фактично оголошувала про створення уже нової держави, якої ще ніколи не було на мапі світу – УКРАЇНИ.

Тяглість документів самовизначення була порушена. Колоніальна адміністрація цим документом була перетворена в національну, хоча не могла являтися нею навіть фізично, не те що духовно. Досягнутий на момент проголошення Декларації ступінь розвитку суспільства був взятий за основу і все, що робилося далі, робилося з огляданням саме на цю основу, але аж ніяк не на українство.

Чим же так привабила Україна 1990 року «розливу» колоніальну адміністрацію, що та не погребувала очолити таку державу?

На той час Україна повторила ірландський шлях у мовній політиці. Національна мова титульної нації так і не отримала ні умов, ні фінансування для подальшого розвитку. Прив’язана колонізаторами до ними ж осуджуваних мазепинства, петлюрівщини, бандерівщини та руху – українська мова отримала неофіційний статус безперспективної мови. Національний вибух 1989-1992 років закінчився реформами президента-комуніста, який передав владу в руки РОСІЙСЬКОМОВНОГО президента, для якого взагалі не існувало такої нації, як українці, а були виключно «співвітчизники».

Як пан НеТак, так і пан Співвітчизник нічого не зробили для покращення долі української мови, зате створили умови для нової хвилі русифікації. Особливо великі перемоги були отримані в масовій поп-культурі. Українцям підсунули Сердючку, наголосивши, що саме це і є найвірніший розвиток української мови, а російській тільки й залишилося, що опанувати кіно, пісню, періодику.

На початку 30-их років, щоб змусити українців створювати колгоспи, російські комуністи прогнали всю націю через жорна Голодомору. В 90-их історія повторилася. Хай і не так цинічно. Затримка платні, скорочення робочих місць,  дорожнеча – все примушували асоціювати з українством, а все російське на той час  отримувало тільки схвалення. Переживши і взагалі патові 93-96 роки, населення швидко опанувало російською мовою в таких обсягах, що Суслов мабуть в труні від радощів перекинувся. Адже близько 6 мільйонів українських громадян змушені були працювати чорноробами в російськомовному оточенні, що не додавало престижу українській мові.

На сьогодні складалася і взагалі дивна ситуація. Україна не асоціює себе з українством! Це просто така собі модерна  країна перехідного типу від російськомовного інтернаціонального комунізму, до російськомовної таки ж без національності. Українська мова зайняла свій мінімальний відсоток і перестала здавати і одночасно набувати позицій. Зараз українська літературна мова може видати її носія як держслужбовця при обов’язках чи вченого лінгвіста. Коли ж у вимові присутні слова вимови харківського правопису чи західноукраїнські діалектні  - це вже ознака політичної приналежності до націоналістичної партії.

Україна не українська. Вона східноєвропейська, зденаціоналізована, варваризована і люмпенізована країна. Атрибути незалежності зберігаються виключно для охорони набутків великого бізнесу від зазіхань жадібних чи схильних до справедливості  сусідів. Сама українська влада виступає гарантом поборення українства. Швидкий розвиток комп’ютерних технологій взагалі заполонив щоденне життя українця російською мовою. Навіть на чисто українських сайтах російськомовні написи і російськомовна ж реклама існує , як постійно присутній елемент. Кабельне телебачення взагалі грає роль інформатора для прибічників та членів П’ ЯТОЇ КОЛОНИ. Про низькопробні, поза цензурні, зомбуючі тексти пісень російською мовою нічого й говорити. Їхнє пряме продовження – написані графоманами серіали, які тільки те й роблять, що переконують глядача у його остаточній тупості.

Однак все це – Новітня Україна. Брехня політиків стала нормою, невиконання  угод – основою бізнесу, варваризація відносин між людьми – основним принципом суспільного життя. І зараз питання не в тому, чи повернеться  культура в Україну, зараз питання в тому, чи здатні «співвітчизники» взагалі зберегти свою окремішність.

За роки незалежності сфера використання української мови невпинно розширюється: переважна більшість освітянських годин, державний сектор тощо. Однак на сьогодні маються ще величезні резерви для майбутнього. Саме зараз ці резерви треба закріпити за українською мовою.

Звичайно, що найбільші резерви у ЗМІ та в освіті. Щодо ЗМІ, то можна використовувати багато методів. Від найкардинальніших – обкласти податком використання мови ДЕРЖАВНИХ народів (це б дозволило забезпечити розвиток на теренах України автохтонних мов головним чином кримських народів, плюс курдська, ассірійська тощо.  Адже мова державних народів і так захищається у них на батьківщині. Та наші політики цей метод за п’ять хвилин перетворять у могутній Піар засіб для своїх перманентних виборів) до найбільш поміркованих.

Однак найкращі засоби, це ті які не приносять розколу суспільства, а об’єднують його. Чи є такі проекти? Скільки хочете.

По-перше – перевести українські телеканали на рідну мову. Без субтитрів, просто з обов’язковим перекладом. Сьогодні в Україні давно не рідкість люди, що вільно розуміють англійську, французьку, німецьку, італійську, інші мови та передачі цими мовами чомусь перекладаються, а не супроводжуються субтитрами. А чим гірша чи краща англійська за російську?

Надалі – друковані ЗМІ. Якщо періодичне видання має статус загальнодержавного то воно просто зобов’язане друкуватися виключно державною мовою. Бо на сьогодні за деякими даними до 85% текстів – іноземною. Цікавий матеріал цікавий на будь якій мові, і зацікавленості не зменшиться ні у маргіналів, ні у богеми, якщо їхні улюблені рубрики будуть друкуватися українською.

Наступний крок – чи швидше синхронний – масове перевидання класиків світової літератури українською мовою. З найдавніших часів до Коельйо та Роулінг. При чому видання повинні дублюватися для всіх прошарків населення: дешеві екземпляри, середньої вартості та колекційні. Крім класичної необхідно зробити як мінімум три супутні рубрики: скандальна – на таку літературу падка богема, модна – для пересічного громадянина, та сучасна – для ознайомлення українців з досягненнями у цій сфері інших народів. За приклад можна взяти як уже згадуваного Коельйо так і скандально відомого Віктора Суворова. До речі, у випадку з Коельйо все гаразд, а от щодо Суворова – фільм «Акваріум» українською є, а книг – нема.

Телебачення і радіо повинні виділити ефірний час для програм освітянського характеру для дорослих. Це обов’язково мовознавство – ознайомлення з сучасним станом розвитку цієї науки, проведення телесемінарів та уроків, розважальні програми, вікторини, конкурси. Також обов’язково – історія України. На початку навіть потрібно уникати надто провокативних тем, а висвітлювати саме українське бачення історії, історичних подій. Тут взагалі може виникнути ціла індустрія. Обов’язково компонувати комп’ютерні фільми, штибу реклами «Львівського» пива, але більш деталізовано. Таку продукцію користувачі залюбки б купували і на DVD дисках.

Ще досить цікавий пласт – ретро. Якось плавно нам накинули думку, що радянські фільми та пісні озвучуються якоюсь особливою і священною й недоторканою радянською мовою (тільки чогось вона підозріло схожа на сучасну російську), такою собі священною коровою, яку неможливо чіпати без загрози майбутніх ускладнень у цьому житті й прийдешньому також. Але є цікаві експерименти, наприклад – хіт радянського часу «Ласкового Мая» - «Сива ніч» - переспівав А.Бема ще 2007 року. І вийшло як дуже схоже, так і дуже гарно. Або ж проект групи «ТіК» - «Білі троянди» того ж самого «Ласкового Мая». Текст я звірив – один до одного, точно і талановито. А що зробили ремікс – гадаю, що втратили на цьому, але митцям видніше, може так і треба. Це не щось нове. В ту саму згадувану радянську епоху, коли не могли написати гарну пісню, просто перекладали чи переспівували зарубіжні хіти колективів Abba, Beatles, Modern Talking, чи й Глорії Гейнор тощо. І ніхто це не вважав поганим смаком, навпаки вважали за добре, що улюблений хіт став зрозумілим, як отой «Сувенір» Демісоса Русоса. Тож нічого не вигадуючи треба просто зробити так, щоб українська мова запанувала в ретро, і щоб оте ретро, яке переводить людей у стан меланхолії та згадувань про минуле, принаймні працювало на сучасну Україну. Точно це повинно статися й з радянськими фільмами. Нема жодної фрази Шурика, Доцента, Шарапова інших, яка б не звучала правильно українською мовою. Для незгідливих хочу нагадати продукцію «1+1» 90-их років. Термінатор, Міцний Горішок інші герої, які десятиліттями у відеосалонах говорили з нами російською вмить перейшли на рафіновану українську. І хто що на цьому втратив? Отож бо!

Однак громадські організації не здатні потягти жодну з цих програм, це прерогатива держави та міцних фінансових груп, які можуть надати спонсорську допомогу. І це буде не лише вчасно, а й цивілізовано.

Останнім часом з подивом відзначаю, що в українських письменників та журналістів звірі заговорили російською мовою: свині – захрюкали, коти – мявкають, жаби – квакають.

Українська свиня завжди РОХКАЛА та КУВІКАЛА, вона не здатна була вимовити «хрю», а виключно РОХ та КУВІ.

А коти? Коти НЯВЧАТЬ, можуть ще НЯВКАТИ, але мявкати  ніколи не вміли.

Кожен народ, кожна нація олюднює тваринні звуки по своєму, притримуючись властивих окремо взятій мові законів та граматичних приписів. Жодна нація не приймає добровільно звуконаслідування звуків тварин з іншої мови і тим паче не тиражує їх мільйонними екземплярами. Освячене віками «балакання» звірів українською мовою доносять до нас казки та думи, легенди та міфи, перекази та літописи. І українською говорять не лише домашні тварини, а й автохтонні (тобто місцеві) дикі звірі.

Отак буде українською:

- кози мекають, ме-е-е:

- вівці мекають, ме-ке-ке:

- барани бекають, бе-ке-ке:

- корови мукають, му-у-у:

- собаки гавкають, гав-гав:

- соловей тьохкає, тьох-тьох:

- сороки скрекочуть, скре-ке-ке:

- вовки виють, у-у-у:

- гуси ґелґочуть, ґе–ґе–ґе:

- курі кудкудакають, куд-куди та ко-ко-ко:

- півні кукурікають, ку-ку-рі-ку:

- жаби кумкають, кум-кум:

- лисиці дзявкають, дзяв-дзяв:

- горобці цвірінчать, цвірінь-цвірінь, ців-ців:

- коні іржуть, і-го-го.

Гадюка і та СИЧИТЬ українською мовою. Сова кричить, а лев гарчить, їжак чмихає, а рись пирхає.

Та й відзиваються звірі і тварини на інші звуки, а не на ті, які використовують журналісти.

Котам треба казати – киць-киць і птруськи:

- собакам- сю-сю, на-на та пішловон:

- курям – ціп-ціп і киш:

- гусям – гиля, качкам – вуть-вуть:

- козам – козь козь, коням – кось-кось:

- коровам – гейди!, телятам – минь-минь.

Неважко запам’ятати говірки тварин, треба лише уважніше читати й слухати та не допускати русизмів чи й просто помилок. І хай кумкають та нявчать брати наші менші, рохкають майбутні ковбаси і  герої байок, та бекають по своєму всі наші барани.

Україна має давні традиції відносно існування національної ідеології. Кінець ХVIII початок ХІХ століття, що ознаменувався створенням в Європі наукового підґрунтя національної свідомості лишень констатував факт її існування в Україні.

То хто ж такі українські націоналісти, ідеї та переконання яких панують в умах українців ось уже 200 років?

Найголовніше, що вирізняє українського націоналіста серед інших – це чітка позиція щодо України. Україна лишень Соборна, лишень Незалежна, лишень Українська. Щоб переконати пересічного обивателя в цьому – не потрібно багато пояснювати.

Соборна – природнє право українців на всі етнічні українські землі, мається на увазі землі, де українці становлять переважну більшість населення. Що тут може бути незрозумілим? Кожна нація мешкає у своїй власній державі. То чому цього повинні цуратися українці?

Незалежна – незалежність передбачає власний шлях, без вказівок «згори». Це може бути шлях, який пройшла чи яким зараз іде сусідня держава. Однак повністю враховуються національні особливості, менталітет нації, природні ресурси та інші показники. Це також зрозуміло.

Українська – верховенство української мови, українського погляду на історію, український погляд на політичні події, українськими героями вважаються виключно люди, що боролися за Україну, а не за чужі інтереси в Україні.

Хто ж підтримує такі постулати?

Головним чином на платформі українського націоналізму стоять люди з вищою освітою. Це звичайно не показник, але зайвий раз підкреслює, що націоналізм – це ідеологія, яку треба засвоювати, а не відчувати природній потяг до неї.

Дуже рідко зустрічається некультурний український націоналіст. Найпростіший доказ – почитайте  коментарі в інтернет медіа. Кожен коментар українських націоналістів виважений, без вживання ненормативної лексики , грамотний, майже завжди точний, має ряд посилань на впливові джерела.

У побуті українські націоналісти виявляються кращими батьками та подружжям. За звичай мають міцні й стабільні відносини з батьками та дітьми. Бо саме поняття Українства в осередках націоналістів ґрунтується на неперервності поколінь – поваги до старих і уваги до менших, що й цементує родини.

Щодо шкідливих звичок, то відсоток схильних до пиятики, паління, наркоманії чи статевих збочень на кілька порядків нижче середньостатистичного.

В роботі українські націоналісти виявляють більшу ретельність. Тут спрацьовує два фактори: перший – це традиційно серйозне ставлення до праці, та друге – моральний обов'язок перед спільниками та показова візитна картка для супротивників.

Також націоналіст вирізняється духовністю. Серед націоналістів практично поодинокі випадки атеїзму. Деякі націоналістичні організації навіть оговорили це в обов’язках членів своєї спільноти. Зазвичай український націоналіст притримується православ’я, уніатства або язичництва, що дозволяє йому залишатися в українському духовному морі, бо всі ці релігійні спрямування є автохтонними, продуктом саме української думки.

Іншими словами – український націоналіст це не просто культурна, порядна, освічена, духовна людина – це серйозний спеціаліст, прибічник демократичних течій розвитку суспільства і практично головний носій саме українського генофонду. Адже не секрет, що здорова фізично і морально людина здатна залишити по собі точно таке ж покоління.

Шкода лишень, що постулати справжнього українського націоналізму хитро підмінені ідеологами сусідніх держав на погано нашкрябані прокламації. І що цікаво, анти націоналістичні сили приписують українському націоналізмові притаманні саме їм – анти націоналістам – риси. Повторюючи багатоголосо вигадані рулади, вороги українських націоналістів ввели в оману ціле покоління людей, що продовжують сприймати український націоналізм через окуляри ворогів.

Однак міняються часи, зникають імперії, а українська нація – головний носій українського націоналізму, залишається «на своїй землі», як співає Тартак та Нічлава, і продовжує українські традиції, зберігаючи український культурний спадок для прийдешніх поколінь. Цим український націоналізм перетворився на унікальну структуру. Являючись досить консервативним рухом, український націоналізм дозволяє суспільству більш динамічно розвиватися й засвоювати надбання сучасної світової цивілізації.

Майбутнє України – з українським націоналізмом!