Новітня Україна

У далекому 90 році НРУ розпочав акцію відродження України. Для цього в містах України виникли представництва де можна було отримати тимчасове посвідчення громадянина УНР з подальшим його обміном на реальний український паспорт. Таким чином вирішувалося питання майбутнього України. Планувалося серед громадян УНР  пізніше провести вибори до Верховної Ради.

Однак реальна спроба відродження української України наштовхнулося на велетенський опір тоді ще всесильної репресивної комуністичної системи. Для нейтралізації Руху використовувалися усі без винятку засоби, серед  яких найголовніше місце займала брехня. Створений радянською пропагандою образ куркуля-бандерівця із закривавленою сокирою в руках напрочуд гарно вклався в образ сучасного рухівця. І якщо цього було досить для РАДЯНСЬКОГО українця, та все ж недостатньо для російськомовного українця, бо останній асоціював себе вже не стільки з Україною, як з ядерно-космічно-немічною потугою в образі срср. Щоб випадково ці українці не згадали свого українського коріння, комуністична система зайнялася пропагуванням своїх колишніх ворогів – білогвардійців та махновців, але вже в образі рятівників країни. Рідкісні удачі колишніх противників були оголошені єдино правильними. Особливо ж імпонувало комуністам, що ні білогвардійці ні махновці не були прибічниками незалежної України. Махновський рух хоч і існував на той час виключно на українських землях та завдяки українським селянам, але  мав надто великий відсоток прийшлих загальноімперських елементів (найперше – різнокаліберних російськомовних і достатньо зденаціоналізованих анархістів) які були достатньою мірою прибічниками російської культури й створили б швидше всього якусь копію тепер уже білої Південної Родезії, ніж Південної України.

Не маючи змоги протиставити щось пропаганді кпсс, рухівці забуксували зі своєю акцією. Газета «За вільну Україну», напівлегальні журнали та листівки на дешевому папері не витримали конкуренції  ледь не з усіма ЗМІ тодішнього Союзу.

Бажання піти балтійським шляхом у вирішенні національного питання (через що головне й було намагання відродити УНР, щоб позбавити пізніших емігрантів громадянства й їх політичного впливу) наштовхнулися на жорсткий спротив і в самому українському суспільстві. Електорат з гарно промитими мізками не засвоював правдивої інформації. Злочини кпсс, які виходили на поверхню, не сприймалися суспільством з належною критикою. Дуже гарно спрацювало саме порівняння  колишніх геббельсівських відкриттів щодо цього з сучасними рухівськими. І хоч обидва ці звинувачення були абсолютно правдиві і показували реальний звіриний оскал російського комунізму, однак десятиліття радянської брехні не дозволили не підготовленому до сприйняття об’єктивної правди розумові радянської людини сприйняти це належним чином.

Навіть після проголошення Декларації та й самого Акту про Незалежність, радянська пропагандивна машина продовжувала зомбувати населення України, тільки тепер з неприкритим російським обличчям, яке так і залишилося у заляпаній чужою кров'ю будьонівці.

Українське суспільство не змогло повернутися, як Балтія, до минулої незалежності. І першим кроком до зради тих, виплеканих на початку ХХ століття в жорстокій борні з окупантами ідеалів, була саме Декларація 16 липня 1990 року. Цим документом Новітня Україна просто ВІДМОВИЛАСЯ від УНР і фактично оголошувала про створення уже нової держави, якої ще ніколи не було на мапі світу – УКРАЇНИ.

Тяглість документів самовизначення була порушена. Колоніальна адміністрація цим документом була перетворена в національну, хоча не могла являтися нею навіть фізично, не те що духовно. Досягнутий на момент проголошення Декларації ступінь розвитку суспільства був взятий за основу і все, що робилося далі, робилося з огляданням саме на цю основу, але аж ніяк не на українство.

Чим же так привабила Україна 1990 року «розливу» колоніальну адміністрацію, що та не погребувала очолити таку державу?

На той час Україна повторила ірландський шлях у мовній політиці. Національна мова титульної нації так і не отримала ні умов, ні фінансування для подальшого розвитку. Прив’язана колонізаторами до ними ж осуджуваних мазепинства, петлюрівщини, бандерівщини та руху – українська мова отримала неофіційний статус безперспективної мови. Національний вибух 1989-1992 років закінчився реформами президента-комуніста, який передав владу в руки РОСІЙСЬКОМОВНОГО президента, для якого взагалі не існувало такої нації, як українці, а були виключно «співвітчизники».

Як пан НеТак, так і пан Співвітчизник нічого не зробили для покращення долі української мови, зате створили умови для нової хвилі русифікації. Особливо великі перемоги були отримані в масовій поп-культурі. Українцям підсунули Сердючку, наголосивши, що саме це і є найвірніший розвиток української мови, а російській тільки й залишилося, що опанувати кіно, пісню, періодику.

На початку 30-их років, щоб змусити українців створювати колгоспи, російські комуністи прогнали всю націю через жорна Голодомору. В 90-их історія повторилася. Хай і не так цинічно. Затримка платні, скорочення робочих місць,  дорожнеча – все примушували асоціювати з українством, а все російське на той час  отримувало тільки схвалення. Переживши і взагалі патові 93-96 роки, населення швидко опанувало російською мовою в таких обсягах, що Суслов мабуть в труні від радощів перекинувся. Адже близько 6 мільйонів українських громадян змушені були працювати чорноробами в російськомовному оточенні, що не додавало престижу українській мові.

На сьогодні складалася і взагалі дивна ситуація. Україна не асоціює себе з українством! Це просто така собі модерна  країна перехідного типу від російськомовного інтернаціонального комунізму, до російськомовної таки ж без національності. Українська мова зайняла свій мінімальний відсоток і перестала здавати і одночасно набувати позицій. Зараз українська літературна мова може видати її носія як держслужбовця при обов’язках чи вченого лінгвіста. Коли ж у вимові присутні слова вимови харківського правопису чи західноукраїнські діалектні  - це вже ознака політичної приналежності до націоналістичної партії.

Україна не українська. Вона східноєвропейська, зденаціоналізована, варваризована і люмпенізована країна. Атрибути незалежності зберігаються виключно для охорони набутків великого бізнесу від зазіхань жадібних чи схильних до справедливості  сусідів. Сама українська влада виступає гарантом поборення українства. Швидкий розвиток комп’ютерних технологій взагалі заполонив щоденне життя українця російською мовою. Навіть на чисто українських сайтах російськомовні написи і російськомовна ж реклама існує , як постійно присутній елемент. Кабельне телебачення взагалі грає роль інформатора для прибічників та членів П’ ЯТОЇ КОЛОНИ. Про низькопробні, поза цензурні, зомбуючі тексти пісень російською мовою нічого й говорити. Їхнє пряме продовження – написані графоманами серіали, які тільки те й роблять, що переконують глядача у його остаточній тупості.

Однак все це – Новітня Україна. Брехня політиків стала нормою, невиконання  угод – основою бізнесу, варваризація відносин між людьми – основним принципом суспільного життя. І зараз питання не в тому, чи повернеться  культура в Україну, зараз питання в тому, чи здатні «співвітчизники» взагалі зберегти свою окремішність.