йти мені вздовж твоїх берегів
аж до півночі льодовитої,
щоб з очей, для душі дорогих,
кришталеві солоні витерти.
ти ж текла серед скель кам'яних,
ти ж так довго була в оточенні.
я до тебе іду, л'єшся ти у мені
синім небом, як заохочення.
хіба можна було стільки бруду чобіт
в чисту воду? невже поснули
білокрилі? тебе десь саму по собі
залишали в морозі минулого.
Сонна північ під зоряним сяйвом молитв,
і молитви розносяться простором -
хай ніколи ніколи вже не заболить,
що лишилось примарою, Господи!
