Щоденник

Він сказав, що скоро помре….. Але  Я помру раніше. Тільки Він від хвороби, а Я від того, що Він не хоче бути зі мною. Він каже:

-  Мені мало лишилось, Я хочу щоб в тебе було нормальне життя……

             А с тих пір, Як він з’явився, нормального життя вже бути не може.  Я постійно зацьковую себе питаннями: де Він? Що з Ним? Коли зателефонує? Чи може взагалі не зателефонує? Може Він грає? Якщо Він грає, то Він загрався, як малий кіт, який граючи з мишею поступово не розуміючи вбиває її, а потім ще довго не може втямити, чого Вона більше не намагається втекти. Я вірю, що можна допомогти. А Він – Ні! Він не хоче допомагати собі, і поступово вбиває мене.

Зустрівшись з таким, як Він і дивлячись йому в очі, можеш почути:

          -       Привіт, як справи?               Побачити в очах:               -        Будь зі мною…             Це ставить тебе на коліна. Ні…не його: «Привіт, Як справи?», а очі : «Будь зі мною…». І ти вже фантазуєш собі, як закінчиться ваша зустріч. Може в парку з чашками кави до світанку. Може з кольоровими крейдами, десь біля чужого будинку. А може просто притиснувшись задрімаємо під ковдрою підчас якогось фільму…. Але ні! Вечір закінчується, і Він йде додому. Сказавши:

-     Бувай.

                     Але так тихо, тихо. Слово з його вуст має присмак льоду і ірисок. А Я знову одна, зі своїми питаннями: Коли ми маємо зателефонувати один одному? Може мені йому завтра написати? Я йому не набридаю? Навіщо Я йому сказала про свої почуття? І як це назвати, як не – агонія. А Я так живу.  На сьогодні все повернусь до тебе завтра.                                                 День почався як завжди. Прокинувшись в агонії з подертими руками і збитим волоссям, Я почала хаотично ходити по будинку збирати речі. З думок не виходить побачений мною сон.             Я стою перед ним плачу і благаю щоб Він дозволив бути поруч з ним.                        -        Я хочу бути  з тобою, вічно…..          -       Ти не розумієш, що кажеш! Я не такий, як всі!                   -         Мені все одно який ти, Я без тебе жити не буду!

Потім картинка розпливається і Я бачу, як Він віддаляється. А Я стою не місці і не можу поворухнутись. Моє тіло не слухає мене, і Я тільки бачу, як Він зникає в хмарині. Я починаю вириватися з свого тіла, щоб бути з ним, тільки з ним!

             Вийшовши на вулицю, Я не відчувала себе. Наче мене засунули в якусь целофанову кулю, картинка навколо була розмита і сіра. Добігши до роботи, подивилася на годинник. Вже була десята година. Я йшла тридцять хвилин! Хоча до роботи мені від сили плестися хвилин десять! Мене мучить питання: Може зателефонувати? Ми вже не бачились п’ять місяців.            Прийшла на роботу, а Всі сидять тихо, тихо. На моєму столі лежить: крейда, ковдра і стоїть кава……