Досвід однієї нації може бути дуже корисним для іншої.

Минулого місяця чехи згадували не тільки окупацію серпня 1968 року, а й демонстрації, що відбулися в Празі, Брно та інших містах у зв’язку з річницею перебування там радянських військ у серпні 1969-го. Демонстрації були жорстоко придушені, загинули люди.

 

Щоб зрозуміти ситуацію в Чехословаччині 1968–1969 років, потрібно знати деякі важливі події. Той факт, що на теренах ЧССР, на відміну від Польщі, НДР та Угорщини, не були розташовані жодні військові одиниці радянської армії, дуже непокоїв генералітет СРСР. Радянське керівництво не довіряло навіть собі, що вже казати про колонії.

У другій половині 1960-х дійшло до відлиги під впливом хрущовської доби й у зв’язку з ліберальною та демократичною політикою Заходу. Чехи і словаки бажали вищого рівня життя, хотіли вільно подорожувати та висловлюватися з політичних питань.

 

З Франції, Великої Британії, Німеччини та Австрії надходили повідомлення про успішний розвиток економіки, про громадянські права та свободи, тобто про можливості кращого життя. Не дивно, що і в Чехословаччині всередині комуністичної партії й пізніше поза нею почала формуватися платформа специфічного чехословацького шляху до соціалізму з дієвою економікою та демократичною політичною системою.

 

 

 

Авторитет Радянського Союзу як визволителя від фашизму був високим, і ніхто не уявляв, що бажання демократії, соціалізму з людським обличчям або плюралістичною політичною системою керівництво СРСР може сприйняти як недоброзичливий випад проти Москви.

 

Як же мало ми знали про «Союз нерушимый республик свободных»... Мені тоді було 18 років, і мої постпубертатні думки переважно стосувалися сексу, їжі та фізичних рухів. Тому я з ентузіазмом сприйняв можливість відвідувати стриптиз-вистави, які під назвою «Краса без вуалі» організовували Будинки культури і кав’ярні. Були також запроваджені «вільні суботи», що давало нам змогу ходити зі спальниками до лісу, до таборового вогнища – набиратися романтики, пригод та правдивої дружби.

 

З політики я пам’ятаю здебільшого постійні дискусії на телебаченні. Народ з відкритим ротом сидів із пивом перед екраном і чекав, що ж буде далі. Поступово дебати доходили до гарячого, і люди впадали або у захват, або у скепсис. У нас, у передмісті обласного центру, все було переважно спокійно. Але одного разу, коли політик з екрана повідомив: «Товариші, цензуру скинуто!», відвідувачі носили трактирника на руках і кричали: «Урааааааа! Ура!..»

 

Однак у Празі ситуація була значно гарячішою, там робилася «велика політика». Ми тримали кулаки за Александра Дубчека, який мав спортивну фігуру та вмів добре плавати. З часом виявилося, що плаває проти течії.

 

У липні 1968 року в Чехословаччині відбулися великі навчання військ країн Варшавського договору, і люди з досвідом підозрювали, що Совєти хочуть у нас залишитися. Коли ж голова уряду СРСР Косигін проголосив: «Это ваше дело!», всі ми вирішили, що Росія зрозуміла: ми хочемо жити по-своєму.

 

 

 

У ті часи я був на канікулах і подорожував із друзями країною. Ми провели цілий тиждень у місці злиття річок Влтави та Сазави десь за 50 км від Праги. Там тоді американська кіностудія знімала фільм про війну «Ремагенський міст». Спеціально з віденського музею привезли американські танки Sherman, і ми стежили, як кіношники відтворювали «реальність» тяжких боїв між військовиками США та німецького вермахту.

 

За кілька днів у новинах соціалістичних країн з’явилися фотографії американських танків, які доставляють потягом. Під фотографією було написано, що американці вже в Чехословаччині. Та пропагандистська брехня досі кружляє поміж людей.

 

На роботу в нас приходять переважно на 6-ту годину ранку, тож разом з усіма вранці 21 серпня 1968 року поспішав на тролейбус і я. Транспорт не ходив, і мовчазні люди поспіхом, хто як міг, добиралися до роботи. Перед будинком нашої фірми зібрався натовп, і там я вперше дізнався, що нас окупують росіяни. Радіо і телебачення драматично закликали зберігати спокій та інформували, що в ніч з 20 на 21 серпня кордон Чехословаччини без відома влади країни перейшли збройні сили СРСР, Польщі, НДР, Угорщини та Болгарії.

 

Перше, що я відчув, – це нестерпне відчуття безпорадності та жалю. «Як вони могли так із нами вчинити? Ми ж завжди хотіли тільки всього кращого – соціалізму!» Я був молодий, недосвідчений і наївний.

 

Упродовж наступних днів з відчуттям зради і безсилля ми спостерігали за колонами танків, бронетранспортерів і небом, повним важких транспортних літаків. Я ніколи не забуду драматичних тонів 9-ї симфонії – «та-та-та-таа, та-та-та-таа», яку радіо використовувало як позивні перед трагічними новинами.

 

Керівники Комуністичної партії та країни були ув’язнені, інтерновані й доставлені літаком до Москви, де їх змусили підписати ганебну угоду і погодитися на розміщення радянських військ разом із ядерною зброєю на території Чехословаччини. Радянські військовики в нас залишилися на довгих 23 роки.

 

Генсек КПРС Леонід Брежнєв міг бути задоволений. Війська Радянського Союзу зайняли останню неприборкану країну на шляху передбачуваного наступу проти Заходу. Спроба демократичного соціалізму і самостійного чехословацького шляху до «соціалізму з людським обличчям» була придушена, а наступні роки було використано для зміцнення радянської влади не тільки в Чехословаччині, а й у решті сателітів СРСР. У Чехословаччині в серпні 1968 року не відбувся жоден бій чи перестрілка. Жоден військовий не загинув у результаті ворожої стрілянини, тому що такої не було.

 

Втім, унаслідок вогнепальних поранень та після зіткнень із броньованими машинами загинуло 108 безневинних чехів та словаків. Їхню пам’ять змогли вшанувати лише після Оксамитової революції в листопаді 1989 року.

 

 

 

Сьогодні Чеська Республіка та Словацька Республіка є членами НАТО та ЄС. Люди тут живуть майбутнім, але не забувають і про трагічні дні серпня 1968 року. Наприклад, усесвітньо відомий чеський хокеїст Яромір Ягр виїздив на кригу як капітан нью-йоркських рейнджерів під номером 68.

 

Коли 1987 року журналісти запитали в Міхаїла Горбачова, у чому полягає різниця між Празькою весною 1968 року та його перебудовою, він лаконічно відповів: «19 років». На жаль, у Росії реформам європейського зразка не щастить, і сьогодні там знову повертається диктатура, цього разу під назвою «керована демократія». У Кремлі знову опрацьовують політично-воєнні сценарії, нині під видом «обґрунтованих російських інтересів».