Про вічне

  • 05.01.12, 18:34
Кохання - це наркотик. Спочатку виникає ейфорія, легкість, відчуття повного розчинення. На наступний день тобі хочеться ще. Ти поки не встиг втягнутися, але, хоч відчуття тобі подобаються, ти впевнений, що зможеш в будь-який момент обійтися без нього. Ти думаєш про кохану людину дві хвилини і на три години забуваєш про нього. Але поступово ти звикаєш до неї і потрапляєш у повну від неї залежність. І тоді ти думаєш про неї три години і забуваєш на дві хвилини. Якщо її немає поруч, ти відчуваєш те саме, що наркоман, позбавлений чергової порції зілля. І в такі хвилини, як наркоман, який заради дози здатний піти на грабіж, на вбивство і на будь-яке приниження, ти готовий на все заради кохання.

П. Коельо

Про ранок

  • 05.01.12, 18:24
Люди не цінують ранку. Через силу прокидаються під дзвін будильника, який розбиває їхній сон, як удар сокири, і відразу ж віддаються сумній суєті. Скажіть мені, яким може бути день, який почався таким насильницьким актом! Що повинно відбуватися з людьми, які кожен день за допомогою будильника отримують невеликий електричний шок! Вони день у день звикають до насильства і день у день відучуються від насолоди. 

Мілан Кундера

,,,

  • 01.01.12, 22:26

А серце б'ється швидше

Швидше, наче птах,

Що хоче злетіть вище,

Вище... в небеса.

І вже нема спокою

Ти є... тебе нема...

Хочу я буть з тобою!

Настала вже зима...

Так довго я не можу

Сказать тобі "люблю"

І ось я знову й знову

Тобі про це пишу,

Пишу, не відсилаю

І вже немає слів...

Я так тебе кохаю!

Будь-ласка, зрозумій!

Зміни - найцікавіше у житті

  Я погоджуюсь із думкою, що зміни - це найцікавіше у житті. Адже якби ми не розвивались, не прогресували - не було б таким захоплюючим наше буття.
  Зміни не завжди бувають у кращу сторону, але у всьому потрібно шукати позитив. Розглянемо приклад героїні однойменного твору Е. Портер, Поліанни. У ранньому віці, втративши батьків, вона потрапила до дитячого будинку. Згодом, її під опіку взяла тітка. Життя Поліанни не було легким, але, попри все, вона кожне випробування долала з усмішкою на вустах, і сприймала його як цікаву пригоду.
  Наближення змін може нас лякати. Але не треба боятись - і все буде добре. Так сталось і в моєму житті. Подаючи документи в Малу академію, я сумнівалась: чи мені це справді потрібно. Моя невпевненість зникла після першого ж заняття. Мені було цікаво вивчати психологію, писати свою першу наукову роботу. Після року навчання, я була впевнена, що не помилилась у виборі майбутньої професії. У Літній школі МАНу я знайшла те,чого давно шукала - спілкування з тими, хто мене розуміє, справжніх друзів, досвід.
  У висновку хочу сказати, що не треба боятись щось змінювати у своєму житті. Так, не все нове- добре. Але, якщо ти не можеш змінити ситуацію - зміни ставлення до неї. І тоді світ не буде здаватись таким сірим, а навпаки - стане цікавим і яскравим. Кожне випробування треба сприймати зі спортивним азартом, адже, що не вбиває, то робить нас сильнішими. Отже, ніколи не зупиняйтесь, розвивайтесь і радійте всім змінам у житті.

Історія маленької дівчинки з дорослого світу

  • 25.03.11, 00:00
Вона маленька дівчинка. Що їй робити у цьому світі бруду і брехні? Як їй жити? Ставати дорослою? Ставати черствою, безсердечною? так? Вона не хоче. І всіма силами опирається такій долі. Вона сильна. Її важко зламати. Але реально. Вона звикла боротися. До кінця. До останньої краплі. Поту чи крові? А може до останньої виплаканої сльози? Вона думала, що виплакала всі сльози. Але ні. На щастя чи на жаль вони з'являються. Як і з'являються передчасні зморшки, сиве волосся. Вона бореться: крізь сльози, біль і страждання. А вона всього лиш дитина. Вона бореться, коли дорослі вже здались. Вона назавжди залишиться дитиною в серці. Ніхто не зможе дитину звідти забрати. Бо серця вже нема. Вона його сховала. щоб ніхто не взяв, не розбив, не поранив. Воно і так пошматоване. вона прагне зберегти ті шматочки, що лишились. Що її чекає? А вона не знає. Цього не знає ніхто. Вона просто живе і намагається радіти життю, хай як важко це буває. І буде робити так і далі. Ніхто не зможе вбити в ній дитину. Вона сильна. Вона зуміє захистити. В ній живе надія. На що ж вона надіється? В ній живе віра. У що вона вірить? Вона і сама цього повністю не знає. Вона ні в чому не впевнена. І ні в кому. Вона вірить в себе, вірить у те, що зможе змінити світ. Усвідомлюючи, що це практично нереально, вона надіється, що зможе змінити світ хоч однієї людини, зробити його кращим. Вона наївна. Але вона права.
У неї є друзі. Точніше люди, яких вона називає друзями. Вона щиро надіється, що вони залишаться з нею назавжди. Адже вона так довго їх шукала. І, здається, знайшла. Тепер вона так боїться їх втратити. Не зважаючи на свій вік, вона вже багато чого пройшла. Багато побачила і зрозуміла. Зуміла відкритись цьому жорстокому світу, і тепер з мужністю терпить його удари. Вона вірить - її не зламати. Їй нічого не потрібно з матеріального світу. Вона задовольниться і малим. Єдине, без чого вона не зможе жити - це любов. Хай фальшива, хай короткочасна, хоч якась! Але без неї вона не зможе дихати. Їй просто необхідно знати, що її хтось любить. Їй важливо почуватись потрібною. Допомагати людям - сенс її життя. Вона ще така маленька, а вже знає для чого живе. Вона живе для людей, не для себе. І нехай, більшість не вірить в чистоту її намірів. Нехай не розуміють. Це їхня справа. Кожен має право вірити у те, що захоче. Вона хоче турбуватись про когось. Вона вміє просто невинно і беззастережно любити, бо вона ще дитина. Але вже доросла дитина. Вона хоче вловити кожну мить свого життя, бо знає, яке воно коротке. Вона знає, що таке смерть. Вона її бачила. Вживу. Їй було страшно. Але вона її не боїться тепер. Вона боїться прожити пусте життя. І старається наповнити його Любов'ю. Це все, що вона має і готова віддати кожному, хто попросить чи буде потребувати. "Треба прожити так життя, щоб навіть трунар оплакував нашу смерть". Вона знає, що це не зовсім реально. Але просто вміє вірити і надіятись. Це її мрія. Отак прожити. Вона дуже сильно хоче цього. І вона свого доб'ється. Колись...

Чому?

  • 02.02.11, 10:06
  Навіть, здавалось, розумні люди роблять такі дурниці, що аж страшно стає...І виникає питання: чим вони думали? А це все просто інстинкти, жахливі стереотипи і стандарти, яким підкоряється більшість, замість того, щоб стати особливими, вони стають просто сірою масою. А потім жаліються на несправедливість життя, коли насправді вони самі вибрали свою долю.

Про безвихідь!

  • 02.02.11, 09:56
  От що робити, коли просто опускаються руки? Коли ти використав усі можливості, перевірив усі варіанти, але нічого не виходить? Коли немає більше виходу? Здатися? Опустити руки? Залишити все вирішувати долі? Кинути справу, над якою просидів не одну безсонну ніч? Це так просто і водночас неможливо. Якщо я зараз кину все, то потім мене будуть гризти докори сумління:чи все можливе я зробила, щоб добитися потрібного результату. Я не можу так все кинути. Але і боротися вже немає сил...просто нема... Хтось скаже: "Заспокойся, поспи, все вирішиться, все буде добре!" Ха! Знаєте скільки таких ночей в мене вже було? Скільки раз я зранку прокидалась в надії, що сьогодні щось зміниться? Але нічого не змінювалось! Все залишалось так як було, навіть ставало гірше. Може я просто наївна? Аж занадто наївна, якщо попри все, я ще досі на щось надіюсь? Я не знаю, що мені робити. Мій мозок вже кипить від прокручування можливих варіантів. Це вже починає мені снитись. Я більше так не можу. Здається, чорна смуга переслідує мене. Тільки як станеться щось хороше, з'являється з десяток неприємностей. І що робити? Боротися далі? Боротися, в надії, що завтра все-таки буде краще? Боротися з останніх сил? Напевно, так. Бо опустити руки я не можу. Ще крапля сил залишилась. Ех, буду! А що залишається? Впасти в депресію, закинути все, не тільки те, що не вдається, а й усе решту? О, ні! Я так не вмію. Я буду боротись до кінця, до останнього подиху, до останньої можливості, до останнього дня. Я зможу! Я ж сильна(. Нема таких випробувань, які б ми не змогли подолати. Правда? Що не вбиває нас, робить нас сильнішими? Напевно. Подивимось, що з того вийде. Або пан, або пропав. Інших варіантів немає.



Просто думки....

  • 02.02.11, 09:50
  Як часто з нами трапляються дивні речі? І як часто ми звертаємо на них увагу? Що це? Знак чи просто збіг? Ніхто не може відповісти на це питання об'єктивно. Чому? Тому що це питання віри. А в кожного віра різна. Ми не знаємо точно що ми і хто ми. То чи можемо знати що є світ навколо? Ми можемо лише припускати і догадуватись про секрети створення світу і людини. Про механізм випадку і дива. І що ж нам залишається? Змиритися або відчайдушно намагатись дізнатися істину. Чи це реально? Не знаю. Я думаю, що навряд. Думаю, що світ гармонійний. Тут все складено так, як має бути. Так як є добре для існування всіх організмів. Чому тоді існує соціальна нерівність? А в цьому вже винні самі люди. Як тільки на Землі зародилось життя, хіба хтось думав про гроші? Важливо було вижити. Це природній добір. Він був, є і буде завжди. І це правильно. Це, певно, єдине, що не зміниться. Так, він часом жорстокий, але справедливий. Життя абсолютно непередбачуване, нестабільне. Воно жахливе і прекрасне водночас. Тут існує гармонія. І вже від нас залежить, чи будемо ми у гармонії зі світом чи будемо страждати від нас самих. Хтось скаже, що світ жорстокий. То що ж, щоб бути у гармонії зі світом треба бути жорстоким? Ні, звичайно ні. Знаєте, це як у фізиці: атом має протони і електрони. Із зарядом "-" та "+" відповідно. Вони існують разом. Вони нейтралізують одне одного. Завжди знайдуться люди, які не матимуть ні сорому, ні совісті, які будуть творити зло...Але і завжди знайдуться люди, що будуть допомагати, що знайдуть слово підтримки, від яких буде йти позитивна енергія, які робитимуть добро. І повертаючись до того, з чого я почала. Ви не помічали, що дива трапляються лише з хорошими людьми? А якщо і трапляються з поганими, то останні змінюються? Знаєте, мені здається, що первісно, в нас закладені нейтрони. Ми самі обираємо, чи в нас переважатимуть електрони чи протони. Якщо ми хочемо, щоб з нами траплялись дива - треба в них повірити. Щиро вірити, попри все. І не треба сидіти і чекати, поки збудеться мрія. Це нічого не дасть. Треба працювати, працювати довго і важко. Тоді ми отримуємо такий жаданий результат. Нічого не буває просто так. І ніщо не дається легко.

Про зелений чай..

  • 02.02.11, 09:43
  Ви колись пили зелений чай? Якщо так, і ви його досі любите, то зрозумієте. Багато хто каже, що він несмачний, бо гіркий. Але це ж тільки перше враження! Коли ковтаєш, в роті залишається такий приємний солодкуватий присмак. І заради цього відчуття варто терпіти гіркоту. Так само і в житті. З нами трапляються і хороші і погані події. І чорна смуга може тривати досить довго. Але завжди потім стаються події, заради яких варто було це пережити. Кажуть, що виховувати дітей дуже важко. Добре виховувати.Особливо важко в перші роки. Безсонні ночі, купа нервів і так далі. Але коли чуєш чарівний дитячий сміх, бачиш, як твоя кровиночка робить перші кроки...Зникає втома, забуваються всі неприємності. Хіба не варто терпіти це все заради таких моментів? Варто. Повірте! І це стосується не тільки дітей. От наприклад, пишете ви наукову роботу: не досипаєте, носитесь з цією роботою до керівника, по 100 раз виправляєш. Але, дякуючи цьому, ти перемагаєш на захисті. І які це солодкі відчуття! Хіба це цього не варте? Я думаю, так. ТАК! ТАК! І ЩЕ РАЗ ТАК! Не забувайте про це у важкі хвилини! Це дуже важливо. Бо, коли віриш у краще, то так і стається. Життя як зелений чай: спочатку гіркий, а потім солодкий. Терпкий, не всім подобається, але в цьому весь смак. Незвичний, нестандартний, навіть можна сказати жорсткий. Але ми його любимо, якби це не було дивно).

А що для вас нестерпно?

  • 02.02.11, 09:33
  Що для вас пекло? Ні.Напевно перефразую трошки: що для вас нестерпно? Що доводить вас до сказу? Що впливає на вас як червоний колір на бика? Ммм...Цікаве питання, правда? Що вас виводить з рівноваги? І чи варте воно ваших нервових клітин? Подумайте... От і я задумалась над тим питанням... Що може бути найгіршим? Чесно? Не знаю...Скажений графік роботи? Ні...Неодноразово таке було. І нічого - пережила. Може, смерть близької людини? Так, переживати втрату важко, але час усе лікує. Для мене це вже також пройдений етап. Якісь матеріальні речі, які дратують до неможливого? Але це тільки тимчасовий ефект.Перебравши усі ці варіанти, я задумалась, коли мені останній раз було нестерпно погано. І відповідь не забарилась. Найгірше, коли маєш можливість, але через певні обставини не можеш зв'язатися з друзями. Коли ви сваритесь через таку дурницю, та ще винна ти, бо якби так різко не зреагувала, то не було б зараз погано і тобі, і йому. Це просто нестерпно чекати появи друга "онлайн" після цього, щоб вибачитись. Це жахливо, коли люди, яких ти любиш, які є твоїми друзями живуть далеко від тебе і ти не можеш їх часто бачиш(це ще м'ягко сказано), а з тими, хто живе і вчиться поруч бачишся раз чи два на місяць! Хіба це справедливо?
Цінуйте тих, хто є поруч, користуйтесь моментом зайвий раз побути поруч, обняти чи просто взяти за руку, щоб підтримати. Життя таке коротке! Не витрачайте його на сварки і вияснення хто правий, а хто винний. Бо це тільки викидання часу на смітник. Усміхніться зайвий раз і пам'ятайте: ніщо не важливо, все пройде і мине, головне, щоб поруч були люди, яких ти любиш - твої друзі, кохані, рідні. Це є найважливіше! І коли у вас це вже є - ви найбагатша людина на світі! Ви маєте все, що треба, тільки навчіться чим користуватись...