Чому помер темношкірий камеруанець?

  • 10.02.11, 10:57
У Вінницькому обласному часописі

«33 канал» від 9 лютого 2011 року було вміщено матеріал; «Темношкірий фігурант «діамантової справи» помер сам, чи його вбили у слідчому ізоляторі?»  Ця «діамантова» афера, колись була однією з найгучніших на Поділлі. Весною 2009 року трое іноземців та місцевий підприємець уклали угоду з купівлі- продажу діамантів з Африки. Темношкірі  «бізнесмени» з Камеруну, замість 100000 доларів застави, передали вінниччанину підроблені гроші. За підозрою у вчинені злочину за частиною 4, ст. 199 Карного Кодексу України, було затримано трое громадян Камеруну. Під час досудового слідства вони перебували у слідчому ізоляторі установи виконання покарань № 1 міста Вінниці.  Стало відомо, що один із підозрюваних, 29 річний громадянин Камеруну, житель Одеси, студент вузу помер при загадкових обставинах. Згідно висновку судово-медичної експертизи, смерть настала внаслідок мозкової коми третього ступення, гострого порушення мозкового кровообігу та набряку головного мозку. Простішке кажучи, камеруанець віддав Богу душу від інсульту. Чи можна було врятувати небіжчика? Можна, і не раз і не два, стверджує завідувач реанімаційним відділенням першої міської лікарні Ігор Пахно. Особисто у мене різні думки виникають з приводу цієї події. Якщо звернутись до Кримінального Кодексу України, то у статті 84 «Звільнення від покарання за хворобою» сказано, якщо особа після вчинення злочину захворіла на важку хворобу, що перешкоджає відбуванню покараня, то може бути звільнена від покарання або від подальшого його відбування. За даними обласного управління Держдепартаменту з питань виконання покарань до слідчого ізолятора він був доставлений 15 травня 2010 року. І як засвідчує начальник установи №1 Володимир Маціпура, підслідний мав проблеми із серцево –судинною системою. А тому виникає запитання; чи не можна було враховуючи важкий стан темношкірого підозрюваного замінити утримання під вартою про підписку про невиїзд? Можна! Усе можна було. Особливо мене шокувала позиція офіційного представника Камеруну в Україні Талла Жаніка. Пан представник висловив неабияке занепокоєння з цього приводу. Так чому він не висловлював свою турботу, коли важкохворий будучи у важкому стані утримувався під вартою? Вже не перший рік, я із відкритими листамизвертаюсь до усіх владних структур країни з пропозицією до статті 84 ККУ «Звільнення від покарання за хворобою» разом із Міністерством охорони здоровя України, внести доповнення до вищеназванної статті і зробити перелік хвороб, за якими можна звільнити людину від покарання. Реакції на мої офіційні звернення ніякої! Знаючи про реальний стан нашої медичної галузі, я не впевнений у тому, що у реанімаційному відділенні надавалась хворому у повному обсязі адекватна медична допомога. Ліки ой які дорогі! Мені доводиться спілкуватись із тимиособами, які відбували покарання у місцях позбавлення волі. І вони стверджують,  що там майже відсутне медикаментозне забезпечення.  І якщо увязнений завхоріє, і його батьки та родичі передадуть ліки, то ними і лікують. Державою виділяються відповідні кошти назакупівлю медичних препаратів. Отож Генеральна прокуратура, СБУ, контрольно- ревізійне управління повинно здійснити відповідну перевірку.  

Один лише Бог знає, скільки за рік за колючим дротом помирає українців. Можливо, ситуацію прояснить Уповноважена із захисту прав людини Верховної ради України Ніна Карпачова?

Дай то Бог!

Олександр Драган, журналіст, місто Вінниця.

Засуджені Бердичівської виправної колонії потребують допомоги

  • 09.02.11, 14:02
На адресу редакції газети "Слово Боже - УПЦ", надійшов лист від засуджених виправної колонії БВК -70 міста Бердичева, Житомирської області Юрія та Миколи. Вони прохають надрукувати їхнього листа -звернення у нашій газеті. На жаль, через матеріальну скруту наше видання тимчасово не виходить, а тому цей лист ми друкуємо у мережі інтернет. Юрій та Микола звертаються з проханям до небайдужих людей допомогти їм продуктами харчування, милом, пральним порошком, кип"ятільніком на 0,5 кв. Також прохають помолитись за їхне здравіє. Благодійну допомогу слід надсилати на таку адресу; 13306, Житомирська область, місто Бердичів, вулиця Низгурецького, 1 БВК - 70, 9 загін Дякун Ігорю Олеговичу.

Чому спиваються наші діти? Кому це вигідно?

  • 09.02.11, 13:52
Про “пивний алкоголізм” та вживання наркотичного зілля серед молоді лікарі-наркологи говорять давно. Складається таке враження, що комусь вигідно, аби таке явище у суспільстві прогресувало. Зазвичай, у цьому звинувачують державу. Я звинувачую батьків таких чад.

І ось чому. Іноді я відвідую кафе-бари, і стаю свідком, як неповнолітнім продають спиртні та слабоалкогольні напої, пиво. Мою увагу привертає той факт, що діти розраховуються із барменом купюрами великих номіналів; 50, 100, або 200 гривень. На моє запитання звідки гроші, вони відповідають, що дали батьки.Я мав розмову із багатьма власниками торгових закладів. І вони мені розповіли, що їхній виторг за вечір іноді сягає від 7000 до 19000 гривень.

    Звичайним явищем у школах стало те, що іноді школярі відвідують заняття у нетверезому стані. Вчителі на це не реагують, бо у більшості випадків, це є діти заможніх батьків, які дають чималі кошти на утримання школи. Нещодавно учень однієї Вінницької загальноосвітньої школи № 29перебуваючи у стані алкогольного та наркотичного спяніння влаштував стрілянину з пневматичного пістолетах по однолітках! Поранив двох товаришів.

 12 річний житель села Тернівка, Бершадського району Андрій К., перебуваючи у стані алкогольного сп"яніння з особливою жортокістью позбавив життя свого односельця, 72 річного Івана П., бо той відмовив пригостити його оковитою. Тіло небіжчика намагався спалити.

До мене звертаються по допомогу батьки, діти яких фактично стали хронічними алкоголіками. Середній вік таких хворих 21 рік. У розмові зі мною, вони у тому, що сталося звинувачують школу, армію, лише не себе. Дитина яка вже не може обійтись без міцного напою не вчора і не сьогодні стала на цей хибний шлях. До цього після дискотеки вона тихцем приходила серед ночі п”яною додому, і батьки усе це бачили. Одні гадали, що із часом “набереться розуму”, інші сподівались, що армія “навчить”. Деякі покладали надію на одруження... Згідно статистичних даних 20 % людей, котрі вживають алкоголь протягом 2-3 років стають хронічними алкоголіками. 40.000 громадян України кожного року помирає від зловживання алкоголем. 20 літрів чистого спирту у середньому вживає одна людина на рік. 40% дітей в Україні у віці від 14 до 18 років щодня вживають алкоголь. Кожного 10 українця можна вважати хронічним алкоголіком.

Олександр Драган, лікар-фітотерапевт, завідуючий Флоринським православним лікувально-оздоровчим “Будинком милосердя” імені преподобнго Агапіта Печерського село Флорине, Бершадський район,Вінницька область. 

Іванкова криниця зцілителька душі і тіла

  • 09.02.11, 13:45
Якщо про «Іванкову криницю» писати світською мовою, то
це є гідрологічна  пам’ятка природи місцевого значення, площею 2,55
гектари. Природнє мінеральне джерело знаходиться у великій плескатій
балці, поблизу села Котівка. Згідно лабораторних досліджень ця вода
містить усі елементи таблиці Менделєєва. Особливо корисна при хворобах
очей, як засіб для закапування та при хворобах шкіри псоріазі.
     Скільки років «Іванковій криниці» ніхто із старожилів не знає. Люди кажуть більше ста…
Розповідають, що у ту пору жив собі хлопчик  Іван, який випасав за селом
худобу. Ось він і викопав те джерело.  За часи радянської влади, у 60
роках минулого століття, місцевий голова колгоспу засипав те джерело
гноєм. Через деякий час, у нього почала втрачати зір і сліпнути єдина
дитина- його донька.
Які лише лікарі її не оглядали! Та все даремно. Одного разу цьому
чоловікові приснився сон. Матір Божа сказала йому, якщо він хоче , аби
його донька знову почала бачити навколишній світ, то він повинен
розчистити те джерело та тою водою закапувати її очі.
     Він так і зробив. Після закапування очей його донька Олена знову
почала бачити. Нині ця родина проживає у місті Гайворон. На Святе
Водохреща та Святу Трійцю місцеві священики святять там воду. З усіх
усюд до «Іванкової криниці» приїжджають люди з надією на одужання. 
Приїжджайте  ви.
Олександр ДРАГАН,
редактор газети «Слово Боже – УПЦ»
село Котівка, Гайворонський район,
Кіровоградська область.

Бог знеславлений не буває

  • 09.02.11, 13:39
За останні роки стрімко відроджується наша Свята православна віра; будуються монастирі, церкви, каплички.
Люди йдуть до покаяння, в церкву ходять колишні комуністи і запеклі
атеїсти. У збройних силах та у місцях позбавлення волі священики
здійснюють службу Божу. Ніхто не сподівався, що так усе різко зміниться,
що Україна стане незалежною.
    А було ж, коли церкви закривали, руйнували, палили хрести. Про
одного такого хреста, я почув розповідь від Володимира Сергійовича
Петрука з міста Вінниці. Тоді у їхньому гаражі працював молодий 26-
літній  шофер Михайло Якименко. Без черги отримав новий атомобіль, бо
вступив до лав КПРС. Досвідчені водії дивилися на це косо, та нічого
вдіяти не могли. Біля будинку цього молодого комуніста Якименка стояв
кам'яний хрест. Навіть старожили не знали, кому він був поставлений.  У
ті часи така символіка була ганьбою для комуніста, а тому секретар
парткому Володимир Козійчук, зобов'язав цього водія хрест прибрати.
Однієї ночі Михайло зачепив той хрест тросом, і відволік якнадалі від
обістя і старанно замаскував. Через місяць його чекала Господня кара.
...Був спекотній серпневий день 1962 року. Михайло перевозив розсипну
солому. Коли він завантажив машину, то відігнав її вперед. Майже
закінчували завантажувати. Та подув вітерець і в чистому безхмарному
небі з'явилася невеличка хмаринка, яка  збільшуючись стрімко
наближалась. Почалась гроза! Молодий комуніст Михайло допомагав
зав'язувати солому колезі-шоферу. І в цю мить вогонь блискавки принизав
тіло Михайла. Водночас загорілась солома — машина та Михайло згоріли
вмить. Хмаринка як з'явилася, так несподівано зникла, залишивши чисте
спекотне небо і чорну пляму на землі. Не обминула Божа кара і атеїстку,
яка виносила з храму церковні речі, у неї раптово помер син. 
        На місці нині діючого Бершадського автовокзалу,
у 60 –х роках минулого століття, знаходилась Свято – Успенська церква.
(Фото № 2). Православний храм  було зруйновано у вересні 1964 року.
Зовсім випадково мені вдалось познайомитись із свідком тих руйнівних
подій. Звати цю людину Василь Іванович Мураховський, який проживає у
селі Яланці. На той час, він працював на підприємстві «Агромаш», яке
межувало із церквою. Як пригадує Василь Іванович, коли почали скидати з
храму купола, то він та деякі його колеги по роботі побачили вогненний
стовп вогню, який йшов знизу до верху з того місця де висить «пані
кадило». Під час руйнації храму загинуло 6 чоловік. До наших днів
збереглись відомості про тих людей, які руйнували церкву. Трагічно
склалась їхня доля; майже усі вони загинули страшною смертю. Як
пригадувала моя покійна матушка Ніна Мойсеївна Драган, коли валили
церкву, то навколо неї зібралось багато віруючих людей, які стоячи на
колінах плакали і молились.
  Побудовано святиню на кошти графа Потоцького Л., у 1737 році. Як
свідчать архівні матеріали та старожили міста, дерев’яна церква не
постраждала навіть під час Великої вітчизняної війни, і в ній
здійснювалось Богослужіння. На території колишньої церкви, а тепер
автовокзалу, залишились поховання священиків та мирян.
  З 1890 року діяла церковно – приходська школа, у якій навчалось 23
учня. На території храму було викопано шахтну криницю. Неподалік
знаходився будиночок священика отця Іоанна Розворовича.
       До наших днів зберегла історія і відомості про
церкву Іоанна Богослова, що у селі Рогізка, Чечельницького району.
(Фото №1).  Коли у 1960 році церкву закрили, то планували спочатку
відкрити будинок культури, або зерносховище.  Тодішній голова колгоспу
всласноруч почав палити на подвір”ї храму хоругви, святі богослужбові
книги,  ікони, вбрання священика. У той же день  вечері він поїхав до
Вінниці. По дорозі машина несподівано загорілася; заклинило двері, і той
небіжчик згорів живцем. Божий храм почал будувати у 1906 році, а
закінчили 1912. під час Великої вітчизняної війни храм закрили. Під час
румунської окупації 1943 році богослужіння було відновлено. 
     Також я пригадую розповідь священика міста Теплика отця
Серафима (Поворозника). Він мені розповідав, що їхній храм відвідує
похилого віку жіночка. У часи гонінь та репресій на святу церкву вона
бубучи комсомолкою, брала активну участь у цьому дійстві. У селі
Залужжя, у церкві вона почала гойдатися на цепу де висить пані-кадило.
Вночі їй наснився дуже страшний сон. З тих пір вона стала дуже набожною
віруючою людиною. Що був за сон вона нікому так і не розповідає.
     Бог знеславений не буває.
До друку підготував
Олександр ДРАГАН,
редактор газети “Слово Боже — УПЦ”
село Флорине, Бершадський район, Вінницька область.
P.S. ГОСПОДНЕ НАКАЗАНИЕ. В одном селе в 30 годах прошлого века,
закрывали церковь. Мрачная и молчаливая толпа мужиков глядела на
разорение святыни. Из храма выбрасывали иконы.
     Один из комисаров кричит;
- Бога нет! Нет Бога! Вот смотрите... И начинает палить из винтовки в лики святых.
- Видите? Ну где ваш Бог?...Почему Он меня не накажет?
- Уже наказал,- слышится из толпы.
-Кого наказал? Как наказал?
-Разум отнял.

Листая архивы НКВД- МГБ-КГБ-СБУ

  • 09.02.11, 13:33

 С захватом в 1917 году в Петрограде власти партией большевиков-ленинцев начался процесс репресий Православной церкви. Богоборческая политика партийной верхуш-ки была направлена на уничтожение православия, его культуры и духовности.

В конце 1917 г.- января 1918 г. по территории Российской империи прокатилась серия антирелигиозных акций. В стране организуются судебные процессы над священнослу-жителями, они подвергаются непрырывной травле и терору. В боротьбе с религией Ленин не был одинок. В этих омерзительных акциях участие принимали его ближай-шие соратники; Свердлов, Сталин, Троцкий, Зиновьев, Каменев, Дзержинский, Воло-дарский, Ярославский и многие другие. Осенью 1918 года начали работать особые комисси по ликвидации церквей. За четыре года их деятельности были закрыты или уничтожены 20 тысяч православных храмов из 54500, действовавших в 1918 году.

9 апреля 1921 года председатель Всероссийского ЧК Дзержинский писал Ласицу; «...церковную политику развала должна вести ВЧК, а не кто -либо другой... Наша став-ка на коммунизм, а не на религию. Ликвидировать может только ВЧК». 22 февраля 1922 года был объявлен декрет Всероссийского ЦИК «Об изъятии церковных цен-ностей». К августу 1922 года из церквей только Юзовского уезда (позднее Сталинский округ) было изъято 113 потиров, 162 напрестольных креста, 91 дискос, 90 звездиц, 225 риз с икон -всего чистого серебра и серебра с позолотой около 570 килограммов на сумму 22722 рубля. 19 марта 1922 года Ленин обращается к членам Политбюро пар-тии; «Нам во что бы то ни стало необходимо провести изъятие церковных ценностей самым решительным и самым быстрым образом, чем мы сможем обеспечить себе фонд в несколько миллионов золотых рублей. Чем большее число представителей реакци-онной буржуазии и реакционного духовенства удастся нам по этому поводу расстре-лять, тем лучше. Надо именно теперь проучить эту публику, что бы на несколько десятков лет ни о каком сопротивлении они не смели думать...»

В связи с изъятием церковных ценностей в 1922 году расстреляны и замучены духовные лица разного звания; в Екатеринославкой губернии — 92 человека, Донской области -97 человек, Полтавской губернии — 194 человека, Одесско -Херсонской -191, всего по РСФСР и Украине -8100 священников. Пик арештов священнослужителей и ликвидации цервей пришелся на 1934-35-1938 годы. Репрессии в стране нарастали. Приказом наркома внутренних дел СССР от 27 мая 1935 года в НКВД республик, управлений краев и областей были образованы внесудебные органы тройки НКВД (начальник управления НКВД, начальник управления милиции, областной прокурор), на которые распространялись права особого совещания коллегии НКВД СССР. Также в это время вершила судьбы людей «двойка» в составе наркома ВД и Генерального прокурора СССР.

30 июля 1937 года, в развитие Решения Политбюро ЦК ВКП(б) от 2 июля 1937 года «Об антисовестких элементах», нарком Н.Ежов подписал совершенно секретный приказ №00447 «Об операции по репресированию бывших кулаков...церковников … и других антисоветских элементов». «Ежата» (народное прозвище чекистов того времени) бесприкословно, скурпулезно точно и в срок исполняли приказы. Так, по документам Главного архива СБУ, в 1937 году тройкой УНКВД по Донецкой области в составе предсдателя тройки старшего майора госбезопасности Д.Соколинского, членов- первого секретаря обкома КП (б) Украины Е.Прамнэка и областного прокурора Р.Руденко были приговорены к расстрелу и 10 годам исправительно -трудовых лагерей 12537 человек, из них 685 священники.

Александр ДРАГАН,

редактор газеты «Слово Боже — УПЦ»,

село Флорино, Бершадский район, Винницкая область.

Немирівська обитель

  • 09.02.11, 13:27
Рішенням Священного Синоду Української православної церкви у
1996 році було знову відкрито Немирівський Свято – Троїцький монастир
.
Спочатку у 1990 –му колишній благочинний району, нині покійний священик
отець Микола Чернопищук домігся у влади, аби дозволили відкрити церкву,
а вже згодом, через шість років і сам монастир. 
     Першою настоятелькою обителі призначили Галину Грицишену,
яка через два роки, прийнявши чернечий постриг, отримала ім'я Херувима.
Сам монастир було засновано у 1724 році. До наших днів збереглись
відомості про одну із настоятельок монастиря, ігуменю Аполлінарію. Коли
вона вперше відвідала монастир, то була вражена його убогістю.
Поставивши за мету відродити святиню, вона залишилась у її стінах.
Спочатку була послушницею, а вже згодом її призначили ігуменею. Цей
послух вона несла 57 років, і була похована в притворі Успенської
церкви, яка, на жаль, до наших днів не збереглася. Важкі випробування
випадали на долю монастиря.  Його закривали двічі; у1818-му і 1957
роках. Саму будівлю пристосували під школу інтернат та для
автотранспортного підприємства. Отож новопризначеній ігумені Херувимі
залишилось у спадок зруйноване приміщення та храм, який потребував
реставраційних робіт.
     З Божою допомогою матушці вдалося знайти небайдужих людей, які
допомогли відродити святу обитель. Мені у 1993 році доводилося
зустрічатись із матушкою і бачити, у якому стані був монастир. Нині,
відвідавши його, я був вражений тим обсягом робіт, який виконано.
    Незважаючи на матеріальні труднощі, та світову економічну кризу, у
самому центрі Немирова монастирем побудовано п’ятикупольний Собор
архістратига Михайла. Будучи у кабінеті ігумені Херувими, який скоріш
нагадує кабінет архітектора чи прораба будівництва, я бачив план
собору. 
     8 серпня 2010 року під час перебування Предстоятеля
Української православної церкви, митрополита Київського та усієї України
ВОЛОДИМИРА
  у Немирові, після Божественної Літургії, відбулося
освячення нижнього храму в честь великомученика Дмитра Солунського.
Проект будови було безплатно зроблено «Укрреставрацією», президентом
якої є виходець із села Кірове,  Немирівського району М.І.Орленко. 
Матушка Херувима із захопленням та вдячністю розповідала про цього
керівника, який не лише допоміг оформити усі документи, але й підтримує
фінансово. До речі, у своєму селі Микола Іванович побудував церкву на
честь Миколи Чудотворця. 
     Та повернімось до монастирського життя. Нині в
ньому служать два священики; ієрей отець Володимир Кулібаба та отець
Павло Питльований. За висловом матушки Херувими, монастирський Устав є
своєрідною «строгою армією». Адже все роблять згідно з графіком.
Прокидаються черниці о 4 годині 30 хвилин. О 5 годині 20 хвилин
здійснюється молитовне правило, і о 7 годині служиться Свята Божественна
Літургія. Далі насельниці виконують послух, і о 16 годині
розпочинається вечірня.
    Частими «паломниками» монастиря  є діти школи –інтернату. Адже
розташований цей заклад на території монастиря, і вони допомагають
сестрам по господарству. З кожним роком до монастиря приїжджають все
більше прочан. Люди серцем тягнуться до святої обителі, аби отримати
прощення гріхів, духовну благодать. Приїжджайте и ви!
       Олександр Драган,
редактор газети «Слово Боже – УПЦ»
місто Немирів.

 

Помогите спасти Эрвина!

  • 09.02.11, 13:21

На електронный адрес редакции газеты «Слово Боже-УПЦ», пришло сообщение с просьбой помочь спасти жизнь 6 летнего ребенка, жителя города Симферополя. Мы не можем оставить ето письмо без внимания и поетому, публикуем его. Может найдутся милосердные люди, которые помогут мальчику. Кадырову Эрвину необходимы 2 операции за границей, стоимость которых составляет 46,5 тыс. долларов. У Эрвина гидроцефалия и спастический тетрапарез. Ребёнок самостоятельно не ходит, не сидит. Жидкость в голове не даёт ему развиваться. Частые судороги, потеря сознания. После операции хирурги гарантируют: "Ребёнок встанет на ноги!". Эрвин родился 2 марта 2004 г. с диагнозом Атрезия пищевода, ануса, трахеепищеводный свищ, гидроцефалия, спастический тетрапарез. Перенёс 13 операций в Симферополе, Киеве, Москве. Осталась проблема с гидроцефалией, за которую не берутся нейрохирурги Украины и России. Прошу всех, кто неравнодушен к судьбе мальчика, оказать финансовую поддержку для проведения дорогостоящих операций. Мобильный телефон мамы Эрвина +380501571032 Адрес; 95023 Украина, АР Крым, г.Симферополь, ул.Джума, 24 [email protected] Медицинские документы есть на страничке: http://ervinkadyrov.narod.ru/ Банковские реквизиты для перевода средств: По Украине: Получатель: ПРИВАТБАНК Наименование банка: ПРИВАТБАНК Номер счёта: 29244825509100 МФО: 305299 ЕГРПОУ: 14360570 Назначение платежа для перевода в гривнах: благотворительный взнос пополнение карты 4405885014937814 получатель Кадырова Э.Д. Назначение платежа для перевода в евро: благотворительный взнос пополнение карты 6762462039904252 получатель Кадырова Э.Д. В отделениях ПриватБанка достаточно сообщить номер карты получателя. Для международного перевода (в евро): BENEFICIARY: KADYROVA ELZARA INFORMATION FOR CARD ACCOUNT: 6762462039904252 BANK OF BENEFICIARY: PRIVATBANK, SIMFEROPOL BRANCH GEROEV ADZHIMUSHKAYA 1 SIMFEROPOL 95011 UKRAINE SWIFT CODE: PBANUA2

INTERMEDIARY BANK: DEUTSCHE BANK AG, Frankfurt am Main, Germany SWIFT CODE: DEUTDEFF CORRESPONDENT ACCOUNT: 94701211000 Александр ДРАГАН, редактор газеты «Слово Боже – УПЦ» село Флорино, Бершадский район, Винницкая область.

История Бершадского еврейского местечка

  • 09.02.11, 13:14
История
любого еврейского местечка является свидетельством того, сколь велики
были духовные ценности, на основе которых осуществлялось в нем
нравственное воспитание людей

О сравнительно небольшом еврейс­ком местечке Бершади написано немало. В одной публикации не­возможно подробно рассказать о са­мом штетле и его истории, но попыта­юсь на примере Бершади показать, ка­кую роль играли местечки в формиро­вании известных личностей. Приведен­ными здесь примерами не исчерпыва­ется история Бершади, я мог бы назвать еще значительное количество людей, которые своими делами заслужили бла­годарную память современников и сле­дующих поколений. Показательно то, что многие из них формировались как личности под сильным влиянием хаси­дизма. Для нас, воспитанных в советс­кое время в духе атеизма, эта факты могут служить наглядным доказатель­ством того, сколь эффективными были еврейские традиционные методы вос­питания.

     Но сначала - краткая историческая справка. Бершадь, город с 1966 года, районный центр в Винницкой области Украины известен как поселение с 1459 года. В июне 1648 года в ходе восстания казаков под руководством Хмельницкого один из его кровожадных последователей Максим Кривонос и его бандиты захватили Бершадь, убив всехевреев и католиков. В 1765-м в Бершади проживали 438 евреев, в 1818 году еврейское население местеч­ка достигло уже 3370 человек.

  В начале XIX столетия Бершадь стала одним из центров хасидизма. Здесь жил известный хасидский раввин Рафаэль, ученик и последователь рабби Пинхаса из Корца. В 1900 году еврейское насе­ление местечка составляло 4500 из об­щей численности населения в 7000 че­ловек,
при этом число еврейских ремес­ленников доходило до 500. К этому
вре­мени в Бершади была одна синагога и шесть молитвенных домов.
Местечко было известно в середине
XIX века сво­ими еврейскими ткачами. Но к концу столетия спрос на их продукцию снизил­ся, в результате чего многие из ткачей эмигрировали в Америку.

Бершадь расположена среди ев­рейских местечек Подолья, с которыми в былые времена ее связывали плохие грунтовые дороги, труднопроходимые из-за грязи весной и осенью, очень пыльные летом, и заваленные зимой снегом. Тем не менее, связь между штетлами поддерживалась постоянно, и это­му не могли помешать ни плохие доро­ги, ни убогое материальное положение. Люди ехали в Бершадь к своим родственникам, познакомиться и сос­ватать невесту или жениха, по случаю рождения ребенка, на свадьбы или - не дай Б-г, - в связи с болезнью или кончи­ной кого-то из близких.

Бершадь пользовалась большим уважением среди близлежащих месте­чек, и это нашло отражение даже в прозвище, которое традиционно дава­лось каждому еврейскому местечку и его людям. Хотя обычно эти прозвища давались
ради шутки, порой они вызы­вали обиду и споры. Евреев моего род­ного
местечка Чечельник, расположен­ного в 25 километрах от Бершади, на­зывали "чечельницкие дураки". В ходу были прозвища - "тростянецкие козлы", "ободовские кожухи", "ворховские ко­зы" и т.д. Но жителей Бершади характе­ризовали почетным именем "бершадские талитники" - в знак уважения к той духовной идеологии, которая была свя­зана с уважаемым в народе хасидским
 раввином Рафаэлем (Рефулом) Бершадским. Его имя было на слуху у жителей не только окрестных местечек, но и всей Украины, слава о нем в хасидских кругах была ничуть не меньше, чем у Нахмана
Брацлавского. Влияние этого выдающегося хасида так сильно сказа­лось на
репутации бершадцев, что же­нихам и невестам местечка отдавалось
предпочтение, их очень охотно прини­мали в любой еврейской семье. Это по­читание Бершади и ее жителей исходи­ло от концепций раввина Рафаэля, бе­режно сохраняемых в сознании бер­шадцев в течение последующих поколе­ний.

Бершадцы отличались тем, что вели себя очень скромно, они не выпячивали свою родословную, даже если были из знатной семьи. Самого ребе Рафаэля отличала необыкновенная скромность, и в этом смысле он был достойным пос­ледователем Баал Шем-Това и его уче­ника Пинхаса Керцера, у которого Ра­фаэль учился. Пинхас Керцер умер в 1831 году в местечке Шепетовка Волы­нской губернии.

Еще
одним качеством Рафаэля было то, что он никогда не лгал. Вслед за
сво­им учителем он повторял: лучше погиб­нуть, чем сказать ложь. Его
исключи­тельная правдивость и привела его к ги­бели. Есть свидетельства того, как это случилось. Речь шла о даче клятвы пе­ред судом об одном еврее, подозревав­шемся в контрабандной торговле - нуж­но было свидетельствовать, что он к этому не причастен. Но такую клятву Ра­фаэль дать не мог, поскольку не был уверен, что этот еврей не виноват. Он рыдал, понимая, что надо спасти еврея, но опасался своей возможной лжи. Ра­фаэль уже был стар и болен, сказались годы, проведенные им в бедности. Его больное сердце не выдержало это ис­пытания, и он умер. Даже противники хасидов - митнагдим, как и отошедшие от веры евреи, - признавали в нем великого праведни­ка. Его скромность, доброта, правди­вость проявлялись во всем, что он де­лал. Ему не хватало глубины восприя­тия, присущей Нахману Браславскому, темперамента Ицхака Бердичевского. Он не внес ничего нового в тот хасидизм, который пости­гал у своего учителя реба Пинхаса. Объяснить это мож­но только его скромностью и верностью тем идеям, основу которых заложил Баал Шем-Тов. Тем не менее, вокруг Ра­фаэля Бершадского всегда были верные последователи - "бершадские хасиды". После смерти цадика они не избра­ли для себя другого раввина. Как бершадские хасиды, так и последователи Рафаэля в Ободовке, Тростянце, Вархивке и других местечках Украи­ны с гордостью называли се­бя "бершадские хасиды". И те моральные принципы, кото­рые проповедовал бершадский праведник, передава­лись в этих местечках от от­цов к сыновьям.

Боясь обмануть кого-либо, бершадцы всегда говорили "мне кажется" или "мне дума­ется, что это так" вместо "это, конечно, так". Ребе ездил по другим местечкам, но деньги брал только на оплату проезда, а если у него появлялись какие-то лишние сум­мы, то он их раздавал беднякам. В тече­ние поколений в Бершади ощущалось влияние раввина Рафаэля, который жил и умер как святой.

Его влияние сказалось и на Михе-Иосифе Бердичевском (1865-1921), ро­дившемся в семье бершадского равви­на Моше Ааарона, ученика и последова­теля Рафаэля. Моше почитал Рафаэля как святого и в этом духе воспитывал сына. Вобрав в себя черты бершадско­го хасида, Миха отличался огненным темпераментом, не признающим отды­ха. После окончания ешивы он уехал учиться в Германию и Швейцарию, изу­чал еврейскую философию и иудаизм, окончил университет, получил звание доктора философии. В этот период он был приверженцем философии Ницше с его почитанием культа силы. Но позд­нее Миха Иосиф отвернулся от филосо­фии Ницше и приблизился к ценностям еврейской жизни, к идишкайту. Бердичевский в своих произведениях высоко чтил героев еврейской истории, тех, кто во всех поколениях вел борьбу за сво­боду и справедливость еврейского на­рода.

Он с большим уважением относился к движению Баал Шем - Това, видя в нем высокую мораль, целостность и выдер­жанность. В нем чувствовался дух бершадских хасидов, перенятый от отца. Миха Иосиф писал романы и рассказы, собирал и печатал еврейские народные легенды, публиковал критические и публицистические статьи на трех язы­ках - иврите, идише и немецком. Умер Бердичевский в 1921 году в возрасте 56 лет, его литературное наследие сос­тавило 25 томов на иврите и несколько книг на идиш. Он оказал значительное влияние на своих современников в кон­це XIX - начале XX столетия. Его смертьбыла вызвана трагической гибелью отца и брата во время страшного погрома в местечке Дубово Киевской губернии от рук банды украинского атамана Козакова. Отцу в момент гибели было 88 лет. Жизнь самого Михи Бердичевского оборвалась в момент, когда его твор­ческие силы достигли расцвета.

Одном из почитаемых уроженцев Бершади является герой еврейской самообороны в этом местечке в годы гражданской войны Моше (Моисей) Добровенский. Отряд под его командо­ванием действовал в Бершади с конца 1917 года по март 1919 года, он сумел предотвратить ряд погромов. Доброве­нский был выходцем из хасидской семьи, где сохранялись идеи раввина Рафаэля. Моше был физически очень крепким молодым человеком, из тех. кто ради своего народа готов был сра­жаться до последней капли крови. Му­жества и храбрости ему было не зани­мать. Гражданская война спровоциро­вала бегство многих еврейских семей, опасавшихся погромов, из соседних бо­лее мелких местечек в Бершадь, где собралось около 20 тысяч человек.

Моше предвидел, что надо готовить­ся к отпору от бандитских нападений. Он знал, что в селах настраивают крестьян против евреев, что везде появляются банды для сражений с советской властью и с целью погромов. Ему уда­лось сформировать отряд самообороны из юных еврейских парней и собрать в одном из молельных домов все, чем можно было пользоваться как оружием - от лопат и ножей до нескольких писто­летов. В день одной из ярмарок на ба­заре ему удалось обнаружить провока­тора, призывающего крестьян устроить еврейский погром. Он и его парни изби­ли того, а крестьяне, уже приготовивши­еся к погрому, разбежались.

Отряды самообороны содержали люди местечка, они на собрании приз­нали Моше ее руководителем. Через некоторое время возникла уг­роза захвата местечка банда­ми Петлюры - советская власть была в городе очень слабой. Моше удалось привлечь к сво­ей группе милиционеров, ох­ранявших местечко. Он также смог обзавестись пушкой несколькими небольшими пулеметами. Когда петлюровцы подошли к местечку, он с отря­дом самообороны и милицио­нерами выступили на его за­щиту. С такой силой можно бы­ло отбиться от петлюровских  казаков.

Но украинская милиция предала его группу и перешла  на сторону петлюровцев, в ре­зультате чего силы оказались неравными. В бою погиб единственный артиллерист. Когда стало ясно, что бит­ва проиграна, ребята из самообороны в попытке спастись покинули боевые по­зиции. Но Моше защищался до конца, стреляя из пулемета по казакам. Даже тяжелораненый, он продолжал стрель­бу. В этом бою он погиб как герой, по­гибли также восемь бойцов отряда са­мообороны. 14 марта 1919 года петлю­ровцам удалось захватить местечко.

В годы Второй мировой войны Бер­шадь оказалась в Транснистрии - в ру­мынской зоне оккупации. Сюда, поми­мо местных евреев, пригнали около 20 тысяч человек из Румынии и Бессара­бии. Несмотря на ужасающие условия гетто, дух многих людей был не сломлен. Бессарабии. В Бершади были подпольные группы, противостоящие оккупантам, многие медики делали все возможное, чтобы спасти людей. Эти факты нашли свое от­ражение в литературе по Катастрофе.

Особнякам стоит нравственный под­виг поэта из Бессарабии Якова Фрид­мана (1910-1972), который в условиях гетто вопреки всему писал на идише стихи. Его отец, раввин Иосиф Шалом, являлся
потомком Дов - Бера, великого хасидского раввина из Мезрича. Мать была
из рода раввина Нахума, основа­теля Чернобыльской династии. Стихи
Фридмана, глубоко верующего челове­
ка, написанные им еще до Второй миро­вой, несут на себе отпечаток предчув­ствий предстоящей Катастрофы, где по­эт описывает движение наших дедов и братьев в неизбежном пламени, каким стал Холокост.

В октябре 1941 года румынские войска начали депортацию евреев из Румынии и Молдавии в Приднестровье (Транснистрию). Фридман и его семья, жившие в это время в Черновцах, была на первом транспорте, отправленном 12 октября 1941 года. В переполнен­ных и закрытых вагонах для скота они были
доставлены в город Маркулешти в Бессарабии. Оттуда их гнали пешком в
холодную и дождливую погоду до пересечения  реки Днестр близ города
Ямполя. Многие умерли на этом пути от голо­да, холода и слабости, другие
были заст­релены охранниками. В ноябре 1941-го оставшиеся в живых достигли транзит­ного лагеря в Ободовке. Здесь они уз­нали о том, что по достижении реки Буг они будут переданы гестапо для прину­дительного труда и последующего унич­тожением. Семье Якова Фридмана уда­лось бежать ночью в Бершадское гетто, где люди дали им приют и спрятали.

В Бершади они заболели тифом, мать поэта умерла, а он сам страдал от лихорадки и высокой температуры. По мнению тех, кто знал его в Бершади, поэт не проявлял беспокойство из-за фи­зических потребностей, его жизнь была спасена только благодаря жене, посвя­тившей
себя уходу во время болезни и ее усилиям, направленным на получе­ние
пропитания. Его жена, по профес­сии преподаватель языков, смогла по­
лучить работу в качестве переводчика в Департаменте лесного хозяйства, где требовалось знание румынского, не­мецкого, русского и украинского язы­ков. Ей давали пищу за переводческую работу, и, таким образом, удалось спас­ти от голодной смерти мужа и отца, ко­торые остались в живых после тяжелой зимы 1941-1942 годов. Ей также уда­лось пристроить своего мужа в группу, занимающуюся погрузкой древесины. Из стихотворений, написанных Яковом Фридманом на идише во время нахож­дения в гетто Бершади, только десять появились в журналах после войны, они были также напечатаны в первой книге Фридмана "Пастухи в Израиле" (1953), опубликованной на идише в еврейском государстве.

Другие стихи, написанные в Берша­ди, остались в рукописи, и только в 1998 году дочь поэта Ханна и ее муж Вениамин Брекманы передали эти ма­териалы доктору Элиягу Села Селдингеру. Итогом длитель­ной работы Селдингера была публикация в 2003 году книги "Из Транснистрии в Израиль", написанной на иврите, но со­держащей стихотворения поэ­та на идише и их перевод на иврит автором. Попутно отме­чу, что сам Элиягу, также бессарабец, был узником Бершадского гетто, попав туда в воз­расте 11 лет.

В стихах, написанных в гет­то Фридманом, воспевается гибель во имя веры. Поэт ука­зывает, что продолжение пог­ромов в течение поколений вылилось в нацистские звер­ства. В них звучат призывы к мести, в том числе им написа­ны в это время стихи, прослав­ляющие партизан. Надо отме­тить, что датировка этих сти­хов - 1941-1943 годы. Их ге­рои присоединяются к евреям, которые освящены святым именем на протяжении веков, борются во имя защиты своей веры и погибают как мученики или мстители. В то же время он избегает писать о жизни в гетто (пытках, ужасах, страхе смерти), и о минутах удачи (по­явления дров или нескольких картошек). Яков Фридман продолжал писать на мамэ - лошн, надеясь и молясь о том, что его стихи станут частью еврейского культурного наследия, если он погиб­нет. После освобождения Бершади Красной Армией в марте 1944 года семья вернулась в Черновцы. Получив разрешения на выезд в Румынию, они прибыли в Бухарест в апреле 1945 го­да. Затем, при попытке перебраться в Израиль, Фридманы были  интернированы англичанами на Кипре. В феврале 1949 года семья прибыла в недавно созданное Государство Израиль. Яков Фридман, один из крупных еврейс­ких поэтов, продолжал и здесь писать стихи только на идише вплоть до своей кончины...

Про Бершадський бомонд, політику і совість

  • 09.02.11, 13:08
Щиро кажучи я не дуже цікавлюсь політикою, тим паче бершадським
політичним бомондом, який зокрема довів мою дорогу мати Драган Ніну
Мойсеївну до смерті, а мене до гострого інфаркту міокарда.  Однак
останні події, які відбуваються у нашому районні спонукають замислитись
над тим хто все ж таки “керує”нашим Бершадським районом.
Хто ці
люди? Яке у них життьеве кредо? Врешті — решт, якої вони політичної
орієнтації та за якою ідеєю вони втілюють в життя свої політичні погляди
тих партій які представляють. 
     Коли у 2006 році до влади прийшла помаранчева
команда, і згідно наказу Президента України Ющенко В., на посаду голови
Бершадської райдержадміністрації було призначено пані Шульц Світлану, у 
районі стали відбуватись дивні речі.  Фактично райдержадміністрація
перетворилась на збіговицько “шульцьких сраколизів”, підлабузників та
інтриганів. Ті керівники, які були при посаді наввипередки намагались
лизати і заносити  сраку на поворотах  Шульц С., та клястися їй у
вірності “до кришки гроба”. Дуже чітко це проявлялось тоді, коли пані
Шульц святкувала у робочий час свій дорогоцінний день народження;
бажаючих привітати Світлану вишикувалось стільки, що у місцевих жителів
складалось таке враження, що немов би  стоїть черга до мавзолею Леніна.
     У свій час я був виступив на захист голови Бершадської райдержадміністрації Шульц С., бо
тоді у місті виходила опозиційна газета “Бершадська пора” у якій у
зневажливій, брутальній формі у якій принижувалась людська гідність,
честь та ділова репутація і без будь -яких доказів  критикувалась робота
цього керівника Шульц. Тоді на сторінках газети “Бершадський край”,
було надруковано мій матеріал “Дозвольте не погодитись”. Я вважаю, що
будь -який журналіст, який пише критичний матеріал, повинен бути
толерантним, ввічливим  до свого співрозмовника.  Стосовно совісті, то
наведу вислів святителя Іоанна Златоустого, який сказав, що «берегите
великий дар Божий – совесть. Совесть это голос Божий, голос Ангела
Хранителя, в душе. Бойтесь её потерять». 
     Однак, як говорив один мудрець; "Усе тече усе
змінюється". Під час останніх політичних перегонів  виборів глави нашої
держави, на цю посаду було обрано представника “Партії регіонів”
Януковича В., багато хто у Бершаді, аби утриматись біля корита влади,
будучи членом  партій “Батьківшина”, або “Собор”, різко змінив своє
політичне уподобання вмить ставши “членом” партії  біло-блакитних. Вони
просто пристосуванці.Будучи на місці новопризначеного голови Бершадської
райдержадміністрації Снігура О,. я б таких людей до себе не підпускав
на гарматний постріл, і ні на які керівні посади не призначав, бо
очікувати від таких пристосуванців вірності, та відданості не слід. І
таке явище тотального переходу до партії (іноді примусове), яка нині при
владі не поодиноке у нашій державі. На жаль.
Олександр Драган,
журналіст
місто Бершадь.