Коли торкаєшся до Бога - хочеш жити,
Весна в душі співає й розквітає,
Любов'ю дихаєш і нею весь зігрітий,
Між ангелів у небесах високо десь літаєш.

Надія, ніби твердь незрушна та міцна,
А віра сильна, мов саме життя
Й на добрі справи й задуми рясна,
Наче потрапив у щасливе ти буття.

Все розбивається, коли лукавого торкнешся
І легше тоді вмерти, аніж далі жити,
Стає безглуздим все, без сенсу задихнешся
І порожнечу у душі нічим не перекрити.

Як хочеться в житті подалі бути
Від всього злого й доброго триматись,
Та вберегти свій розум, серце від отрути,
Бути собою й з Богом залишатись.

Хай не заступить, Боже, моя слабість Твою Силу,
Хай Твому Світлу моя тьма не робить тінь нікому,
Хай нерозумність моя не зведе когось в могилу.
Хай Твоя Мудрість осіяє шлях до Істини - додому!

Хай холод мій Тепла Твого комусь не зменшить,
Моя байдужість хай Твою Любов нікому не остудить,
Нехай ніхто не сплутає мою останність й Твою першість.
Хай Твоя Милостива й Справедлива Воля на все буде!

Коли тривога роз'їдає спокій
І видається, що розчинить скоро все,
Коли з вогню лишився тільки попіл
Й від нього холодом і сирістю несе...

Хай щира посмішка чиясь тебе зігріє
І в серці проросте букетом квітів.
Все буде добре! Хай душа радіє
Бо є ще те, заради чого варто жити :)

Велику радість дарувати, хоч самі малі.

Я просто йду і не шукаю слави,
Мені б святе з душі не розгубити
Та не звернути ні наліво. ні направо
З дороги "ВІРИТИ, НАДІЯТИСЬ, ЛЮБИТИ".

Душею до тепла і світла б дотягнутись,
Щоб в тьмі і сирості вона не заржавіла,
Щоб те, що цінне міг відчути і збагнути
Та в побуті земному не згубити крила…

Я просто йду – не вчу нікого жити
Бо сам не вмію, а щодня лиш вчуся.
Хоча втомився помилки робити -
Надіюсь, що крізь них до істини прорвуся…

PS Це якби навіяно віршом Шевченка про долю. Близький мені цей вірш, крім останніх двох рядків. Їх я і переписав на свій лад. Давно це було...

ДОЛЯ

Ти не лукавила зо мною,
Ти другом, братом і сестрою
Сіромі стала. Ти взяла
Мене, маленького, за руку
І в школу хлопця одвела
До п’яного дяка в науку.
— Учися, серденько, колись
З нас будуть люде, — ти сказала.
А я й послухав, і учивсь,
І вивчився. А ти збрехала.
Які з нас люде? Та дарма!
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
Ходімо ж, доленько моя!
Мій друже вбогий, нелукавий!
Ходімо дальше, дальше слава,
А слава — заповідь моя.


Як це багато:
Які з нас люде? Та дарма!
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.

В цих словах для мене весь Шевченко

Добре, що весна... Мов третій день творіння,
З безжиттєвої землі з'явились квіти -
Паростки життя, мов нове воскресіння.
Як такому диву не радіти?

Наче мертве все й життя ніде немає,
Ніби у часи прадавні потрапляєш,
Де життя з нічого проростає,
За дивами справ Творця спостерігаєш.

Світ в прикраси з зелені вдягнувся,
Дихати, цвісти та пахнути почав,
Знов Творець творінню усміхнувся
І напевно, як раніше, "Добре" знов сказав.

Хотів би не помилятись
Свідомо і несвідомо,
Від істини не віддалялись,
Біди не робити нікому.

Не падати тілом, душею,
Ні духом, ні як людина,
Дорогою йти своєю
І щоб не давили провини.

Хотів би не помилятись
У виборі шляху свОго,
Не просто йти, а добратись
До правди, любові - Бога.

Хотів би не помилятись
В попутниках, взагалі у людях,
На дріб’язки не розпилятись,
Подалі триматись від бруду,

Від рідних не віддалятись,
А поруч із ними бути,
Душею за них триматись
Стук серця їхнього чути,

Помарок і опечаток
Ніколи й ніде не робити,
Щоб зміст мав кінець і початок
І те, що між ними прожито.

Хотів би не помилятись
У пошуках та в надбаннях,
Без доброго не залишатись,
Не марні, щоб були старання,

Не брати плодів небезпечних,
За них не лишитись без раю,
Уникнути справ недоречних…
Але, як так жити, не знаю…

Хотів би не помилятись
Та цього, на жаль, немає…
Хтось любить із хиб сміятись -
Сміх з аду та раю лунає…

І скажіть, що не ржачно