Нічого. Взагалі нічого. Лише темрява. Окутує тебе, наче тепла, приємна хвиля, але замість радості несе біль та ненависть. Так завжди було. Так завжди буде. Захопивши у свій полон, чорна хвиля не відпускатиме тебе дуже довго, бо буде існувати твоєю темною сутністю, твоєю жагою творити зло, твоїм болем. Буде підштовхувати тебе зробити щось. Щось погане, а ти навіть не будеш у змозі йти супереч їй. Бо вона сильніша за тебе, іноді навіть всевладна і всеохоплююча, а ти всього на всього маріонетка в її руках. Тобі пощастить, якщо ж вона висмокче всю твою енергію, а потім залишить тіло. Хоч тобі вже буде все одно... А може зробити інакше: відпустить тебе на волю, і ти знову відчуєш тепле сонце, почуєш, як весело співають пташки, як живе все. Крім тебе. Бо ти усвідомиш, що накоїв, і будеш змушений кожну ніч, кожен раз, закриваючи очі і окунаючись у царство Морфея, відчувати біль за все, що зробив, чого не зміг відвернути, пустивши іншою колією. І будеш благати, щоб за тобою прийшла стара. У чорному балахоні і з косою. Забрала тебе з цього світу, та вона не прийде і ти будеш чекати. Дуже довго чекати Судного Дня...
“Сьогодні знову прогримів вибух у Багдаді. Поки що жодне терористичне угруповання не взяло на себе відповідальність за цей вибух. Загинуло близько двадцяти людей, близько сорока поранено...”-донеслося з динаміків телевізора, супроводжуючи все це страшною картинкою з Близького Сходу.
“КЛІК.”- і я перемкнув на інший канал. З голубого єкрану на мене дивився хлопчик. Ще досить малий. У його скляних, охоплених страхом очах знайшло відображення усього що сталося. Він мовчить. Йому й не треба нічого казати. Все видно в його очах. Придивляюсь- сліз немає. Схоже, що все те море гірких, повних болю сліз він вже давно виплакав. Ех, хлопче, тепер вже ти не будеш жити як раніше. І все через тих дядьок, яким немає діла до якихось там чоловічків унизу- їх можно легко розтоптати, розчавити і ніхто цього не побачить. Чи не так? Тобі прийдеться швидко дорослішати, перступити через все побачене й жити далі. Як? То вже інша справа... Ось картинка змінюється і тепер вже диктор читає: “...За останніми даними під час цього вибуху терорист смертник забрав із собою тринадцять життів...”Його погляд пустий- йому анічогісінько не жаль тих людей. Бо вони там, а він-тут.
“ДЗІН-Н-н-нь”-весело і безтурботно пролунав дзвоник і оповістив мене, що хтось прийшов. Кинувши пульт на диван, як якусь стару, а тому і не потрібну іграшку, я пішов видчиняти двері. Мені кортило дізнатись, кого це до мене так пізно занесло? Відчинив двері- нікого. Лише одинока коробочка на підлозі, як одинокий воїн, єдиний, хто залишився живим.
...“Сьогодні пройшло попереднє слухання, щодо черги кривавих бивств у штаті Айова, США. Підозрюваний...”-донеслося з кімнати, де стояв телевізор.
А коробочка була досить маленькою, з товстим слоєм пилу, ніби щойно натрусили. А на ній- моє ім’я і адреса. Підхопивши її рукою, я здивувався її вазі- коробочка відчутно відтягувала руку. Щвидко заніс до дому, але довго не відкривав, шукаючи відповідь на запитання: хто її прислав. Всеж цікавість взяла верх і я неспішно відкрив її. А там...там було пусто. І від цього мені стало якось дуже легко, хоч радості я й не відчув, скоріше був якийсь страх, що накатувався на мене хвилями, високими й могутніми. Остання хвиля зробила свою справу, і я закричав. Спочатку тихо, а потім все гучніше і гучніше. З очей потекли сльози, неймовірно солоні, як морська вода і прозорі, наче кришталь. І з кожною сльозою мене все більше охоплювала ненависть. Ненависть, в першу чергу до скрипки, далекої і тихої, але від того не менш противної. Скрипка звучала кожного разу, коли скатуючись по щоці, сльоза падала вниз, на підлогу. Її музика йшла від тих сліз від їх загостреного краю, так сказати від даху кожної краплинки. І це мене дуже дратувало. Дратувало і те, що навкруги ставало все темніше і з цим я нічого не міг вдіяти. А потім стало дуже тихо і я не чув тієї дратівливої скрипки, а мене окутала темрява, якої ще не бачив світ. Я потрапив у пазурі найжахливішому звірові, якого собі можно уявити. Я був злом, а зло було мною...
А потім, я, дуже слабкий, наче вимотаний довгим переїздом, побачив світ. Десь далеко в кінці тунеля. Я біг до нього і нарешті вирвався із пазурів ночі. Я був радий. Тоді. А тепер благаю, щоб якомога швидше піти з життя. Бо кожної ночі, кожного разу закриваючи очі бачу, яким я був у темряві...
Джим Керри- уникальный актер. Долгое время он, признаться, скрывался под маской эдакого дурачка- неудачника с неподражаемой мимикой. Он- комик. И он умеет смешить. Но он- не актер одной роли.
Сегодня я посмотрел фильм "23" с его участием. Я узнал нового Джима, серьезного Керри. Это его фильм. Это его если не триумф, то настоящие лицо. "23"- кино одного актера. Оно держится на роли того, кто сыграл ранее простачка в "Маске" и откровенного идиота в "Тупом и еще тупее". Джим Керри неподражаем. Он играет, а ты, как зритель, играешь с ним. Играешь в его игру. В игру с числами. В игру, от которой то бросает в дрожь, то ты судорджно кусаешь ногти, высчитвая сколько букв в названии отеля( а там 3 слова, 15 букв, в последнем 2 мигают, а 3 ярко светятся= 23). Ты считаешь цифры в номере автомобиля и удивляешься, почему в сумме выходит 22.
Фильм манит. Фильм держит мертвой хваткой, если подойти слишком близко.
В нем много "олдскула". В нем много заимствований из дешевых детективов прошедших лет. Порой в игре актеров много фальши, наиграности. Но ты понимаешь, что так и должно быть. Никак иначе. Если мертва блондинка, то обязательно ее труп найдут на огромной кровати, а волосы слегка прикроют невинное личико с ярким макияжем. Если найден подозреваемый, то убийца не он. Если....
В фильме много если.
И много 23.
Мало, пожалуй, мало только атмосферной музыки. Но это лично мое мнение.
Сомнений в том, что фильм удался- нет.
Как больше у меня нет сомнений, что Джиму Керри еще только предстоит сыграть свою лучшую роль.
