Поле життя в моїй глотці

Живуть в моїй вони у глотці
І кажуть, що робить.
Коли звертають потяги-
Спиняють їх на мить.
А руки зламані й в багнюці,
Цвяхи із крилами жука…
Звертають потяги на себе.
Така ось борода...

Невже я насправді втратив розум і тепер не здатен розрізняти реальність та уяву? Схоже на те. Але ж я точно пам’ятаю, що вчора я зпершу говорив із хлопцем, з тим, що розносить піццу( не дуже смачну, але єдину з безкоштовною доставкою), а потім, через хвилину, я почув Їх. Вони розмовляли між собою. І так вже півроку. Весь цей час, коли розмовляють, то можуть керувати мною, і тоді я(Вони) здатен(здатні) на все. Вони мають колосальну силу-на підсвідомому рівні памятаю, що робили з усім(усіма), що заважало(заважали) Їм іти до цілі. Цікаво до якої? Хотілося б дізнатися. Хто вони, як сталося, що живуть у мене в глотці, та взагалі, чи насправді це все, я не знав аж до вчора, коли не лише їх почув, але й спробував з ними поспілкуватися (це не було повноцінне спілкування та всеж). І це все точно було реально. Ми говорили одне до одного, хоч, як не дивно, робили це у віршах( навіть не знав, що в мене є хист до віршування). Та голоси їх зтихли так само швидко та несподівано, як і з’явилися. Скільки це буде продовжуватися? Скільки в мене є часу? Чи житиму я, чи ні? Я просто не знаю. Тож краще тепер, поки маю час, напишу про свою розмову з Ними, хоч як би не було важко це робити у моєму стані:


Гусінь( з глотки ):

Скажи приємне щось мені,
Скажий мене звільни.
Скажи приемне щось мені
Й на віки залиши.

Тоді я , розпустивши крила, й не знатиму про те,
Що гусінь перертвориться в красиве щось таке.


Комар:

Сьогодні, як і завжди темно,
У колос не звертають зерна.
І кров твоя мене лише зміцнить-
Сильнішим стану я, але лише на мить.

Тоді я, розпустивши крила, й не знатиму про те,
Що комара життя жахливоє таке.


Мої вуста( невже я куштував метал?Це ж безглуздя!):
Цей смак метала вже огидний.
Мені набридли такі злидні:
Вкусив- ковтнув,
Ковтнув- та не забув.

Колись не витримаю я, не зхочу біль терпіти,
І саме вже тоді не буду більше жити...


Казали ми щось іще, та це було ніби у густому тумані і я не можу(чи вон не хочуть?) згадати...

Потім я просто увійшов у стан, суміжний з втратою свідомості та сном. Темрява окутала мій розум. Як і завжди після розмови з ними.

Прокинувся, як і завжди, у найнезручнішому місці- у ванній кімнаті. Голова тріщала, як передавач азбуки морзе, перед очима, наче невгамущі мухи, мерехтіли великі і малі чорні цяточки, а тіло не слухалось, ніби мені і не належало. Підлога слизька і липка. Кров. Схоже я розбив собі голову. Що ж, така моя доля-і маю з нею миритися. А зараз не погано було б підвестися.

Лише через хвилин 5 зміг нарешті піднятися, наспівуючи пісню зі старого радянського мультфільму: “Жізнь моя- жєстянка...” А перше, що зробив, підвівшись, це глянув у дзеркало, але...але себе я в ньому вже не побачив...


Нема нічого здатного нас зберігти.
Існує гусінь та комар.
Нема нічого, щоб смерть свою знайти.
А глотка мОя- то їх у світ димар...

Тому, хто знайде цього листа.

Покірно ваш,
Олександр