Пару років тому, у мене досить суттєво змінився світогляд. Хоча, подія була пов'язана із однією людиною, але ставлення змінилось до усіх.
Раніше я всіх міряв по собі. Хто, у чому, та як відрізняється від мене... як їх світогляд різниться від мого. Мені здавалось, що всі мають бути схожими
на мене.І коли хтось в чомусь виявлявся гіршим за мене - це мене дратувало, бо мені не подобались дурні та невдахи. А коли хтось був кращим - дратувало ще більше, бо тоді я сам почувався дурнем та невдахою, починав ненавидіти себе, а потім і людину, через яку я таке відчував...
Зараз перестав порівнювати, і не бачу в цьому сенсу. Кожна людина - індивідуальність. Кожна цікава саме тим, чим і ким вона є, і в цьому її краса! Можно нескінченно милуватись неповторністю та різноманіттям характерів, прагнень, думок. Є що повивчати, є що дослідити, є чому дивуватись, я за що кохати...
А порівняння нічого не дасть. Взагалі нічого. Окрім оцінки, яка буде суб'єктивна та передвзята... Чи має така оцінка право на існування у ролі еталону? ...
Іноді трапляються таке, що хтось випадково або навмисно, робить мені щось неприємне... але я на них не злюся. Якщо людина зла, то сама вона страждає від цього набагато більше. А мені на його злобу зовсім не обов'язково звертати увагу, або якось реагувати. Так само не обов'язково робити щось пагане у відповідь. Всі ми чудово знаємо, що з цього не вийде нічого доброго, а зупинитись буде все складніше і складніше. Я не мазохист. Нехай, краще, такий процес взагалі не матиме розвитку. Це ж так легко зробити... І приємно.
А ще мені подобається в кожній людині бачити дитину. Дорослі, діти, які від малих відрізняються лише тим, що мають досвід, самостійність та незалежність. В іншому-ж, всі ми залишаємось дітьми назавжди. Ми вередливі, нас легко образити, у нас повно думок, мрій, бажань, які ми постійно намагаємось реалізувати, кожен хто як може. Ми граємо в життя за тими правилами, які часто самі вигадуємо прямо під час подій. Граємо в фахівців та дурнів, в друзів та ворогів, в кохання та ненависть.
Кажуть, на дітей не можна ображатись... то ж, навіщо нам ображатись на самих себе?
Діти - квіти життя. То чому ми не відносимо це на свій рахунок? Невже хтось не згоден бути квіткою та своїм існуванням дарувати радість усім навколо, таким самим квіткам?
Я за те, щоб всі разом робили наш світ кращим. Коли хтось поруч помиляється, та робить щось не так, замість того щоб сердитись, допомогти, підтримати, навчити. І не потрібно чекати на винагороду, чи подяку від інших, бо коли живеш в злагоді із усім, що оточує, маєш винагороду таку, яку не можливо купити чи подарувати - маєш добрий та радісний настрій, маєш щирі посмішки, маєш віру, надію та спокій на серці!
Хай вам всім буде щастя!
--------------------------------------------------------------------
P.S. на ці спогади та роздуми мене натхнув
ось цей запис в Блозі Та_та 
